Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 3

• Предыдущая
• 3/43
• Следующая

— А ти?

Я знизала плечима.

— Писати я можу де завгодно.

— Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?

— Правда. Зате я люблю тебе.

Михайло нахилився і міцно обійняв мене.

— Я плюнув Остапу в пику, — повідомив він. І я розплакалась.

— А він утерся і пішов у відділ кадрів? — припустила я крізь сльози.

— Ні. Пішов, не утираючись. Ти маєш рацію, Аліно — нам треба відпочити. Від усього. Трохи прийти до тями. Хочу відновити ясність думок, бо зараз усе наче в тумані. Ми переїдемо, куди забажаєш. Хоч на край світу.

— Ні, — я схлипнула і майже відразу ж усміхнулася. — Є хороші місця й дещо ближче.

3. / Михайло / Будинок у лісі

— Он він, той дім, — Альберт тицьнув товстим пальцем у лобове скло, звертаючи мою увагу на щось між деревами. Я подивився. Між стовбурів ялин і беріз дійсно помітив фарбовану золотими смугами сонця цегляну стіну й два темні прямокутники вікон на ній. Принаймні здалеку будівля виглядала досить пристойно, і це втішало, бо після названої Альбертом ціни, що видалася мені підозріло низькою, я очікував побачити хіба що добре збережену мазанку зі зручностями.

— Майже дісталися, — він підморгнув мені й загасив цигарку в затрамбованій фільтрами попільничці. Я нарешті почав відчувати солодке повітря цього дрімучого змішаного лісу.

— Кажеш, найближчі сусіди... — спитав я, не відриваючи погляду від будинку. Під’їзна доріжка, що півколом обгинала обгороджену заіржавілою рабицею ділянку, давала змогу роздивитися половину фасаду, і те, що я бачив, почало мені подобатися. Тепер уже і я відчув той ентузіазм, із яким Аліна примусила мене розпочати пошуки нашої нової резиденції з мого знайомого приватного ріелтера. Навіть з вікна машини я бачив, що будинок добротний. І виглядав він явно дорожчим за вісім тисяч американських грошей.

— За кілометр звідси, — відповів Альберт, вивертаючи кермо. — У тому хуторці з кількох хат, через який ми щойно проїхали. Отже, з сусідами у вас точно проблем не буде, гарантую.

— Це тішить, — пробурмотів я.

Ми під’їхали до будинку, й Альберт заглушив свій «сітроен» між його стіною й присипаним товстим шаром гілля і листя цегляним гаражем.

Краєм ока я помітив якийсь виблиск позаду, озирнувся і здивовано звів брови.

— Тут ще й озеро є?

— А хіба я не сказав? — Альберт пожував товстими губами. — Старішаю... Ну, тепер ти принаймні бачиш, що я нічого не прибрехав. Навіть навпаки.

Ми майже синхронно вилізли з машини. Випроставшись, я обіперся на дверцята і якусь мить нерухомо прислухався до лісової тиші, яку не порушувало, а навпаки — створювало витьохкування невидимих пташок та потріскування крон над головами. Чорт забирай, як давно я цього не відчував. Узагалі практично забув, коли востаннє стояв ось так посеред лісу, дихав киснем, а не загальнодоступною мрією токсикомана, і слухав звичайну тишу. Хіба що в дитинстві... На цьому місці почало здаватися, що й робота, й інші мої звичні щоденні цінності насправді не такі вже й вартісні. Як штучна позолота, яку сколупуєш нігтем з дешевої китайської цяцьки.

Альберт простежив за моїм поглядом, спрямованим до небесної тверді, й розплився в хитрій лискучій посмішці.

— Можеш навіть нічого не казати, Миханю. Ось він, момент істини — коли ти вириваєшся з того мурашника, перегризаєш ошийник, на якому він тебе тримав, і тікаєш на лоно природи, де тобі більше не доведеться нікуди бігти й нічого підписувати, окрім, звісно, паперів на будинок... Тільки тут і відчуваєш себе людиною, а не чортовою залізякою на побігеньках, чи не так? Тільки тут починаєш розуміти, що таке свобода...

— Облиш філософію. — Я ковзав поглядом по стіні будівлі, прискіпливо вишукуючи якісь критичні недоліки, що дозволили встановити таку смішну ціну, але окрім розбитого скла у вікні другого поверху, кількох вищерблених цеглин, моху на стінах та павутиння під дахом більше нічого не знайшов. Ріелтер казав, що всередині навіть меблі залишилися. Може, там усе наскрізь прогниле? — Ближче до тіла. Почни з того, що покажеш мені, що тут й до чого.

— Що ж, ходімо в будинок. Момент... — Альберт нахилився й вивудив з салону машини напхану паперами папку із шкірзамінника під крокодила, звірився з якимось аркушиком, а потім поважно рушив до входу. Я за ним.

— Загальна площа будинку сто двадцять квадратних метрів, — оголосив він, витяг в’язку ключів і встромив один у замкову щілину дверей з порепаною білою фарбою. — Усього три рівні.

— Тобто є підвал?

— Ага. Перший рівень — підвальне приміщення. Якщо бажаєш, можемо почати з нього.

— Краще залишимо це наостанок, — порадив я. Якщо нагорі все виявиться некондиційним, підвал уже не зробить погоди.

Замок довго не бажав відмикатися, але зрештою клацнув, і двері відчинилися з протяжним ниючим рипінням. Альберт по дорозі згадував, що дім довго стояв порожнім, тому підсвідомо я очікував, що всередині буде смердіти пліснявою й гниттям, а може, й сечею випадкових нічліжників, але ніздрі вловили лише незначний запах вогкості.

Ми увійшли у коротенький коридор з вицвілими шпалерами, обабіч якого було двоє дверей. Ті, що ліворуч, вели на порожню відкриту веранду, де плиткову підлогу вкривала нанесена вітром хвоя й пожовклі березові листочки. Праворуч виявилася кухня. Я зазирнув туди. Стара газова плитка, умивальник, полиця для посуду, брудні занавіски на вікнах і рясне павутиння у кутках. Біля дверей осів масивний старий холодильник. Дивно, що хазяї його не вивезли.

— Ходімо далі, — Альберт поплескав мене по плечі, якось вимушено всміхнувшись.

Коридор вивів нас у простору вітальню. В її центрі стояв доволі широкий стіл, вкритий від пилу білим простирадлом. Мабуть, тут обідали попередні господарі, бо кухня була для цього замалою. Біля стіни підіймалися на другий поверх запилені дерев’яні двомаршеві сходи. Ніякої непоправної руйнації я не помітив і тут — звичайний стан для оселі, в якій ніхто не жив декілька років. Косметичного ремонту було б цілком достатньо, щоби привести все до ладу.

— Ось тут практично готовий кабінет, — сказав Альберт і штовхнув одні з двох дверей праворуч. У цій кімнаті також були якісь меблі, зараз схожі на засніжені Гімалаї. Ріелтер стягнув простирадла, виявивши масивний письмовий стіл з поставленим на нього стільцем, книжкову шафу й кособоку тумбочку.

— Площа кімнати п’ятнадцять квадратів. За вікном просто-таки картина Шишкіна. Дуже сприяє натхненню — твоя дружина-письменниця має оцінити.

— За умови, що я вирішу придбати цей будинок.

— Я переконаний, що вирішиш, щойно ми закінчимо екскурсію, — запевнив ріелтер. Він потер пальцями скроню й поморщився. — Єдина річ, яка стримує столичних від купівлі подібних будинків — це відстань до їх улюбленого міста. Часто не наїздишся. Але для вас двох, як я зрозумів, сто кілометрів не є критичними.

— Саме так.

— Тоді це просто подарунок долі, Миханю. Знаєш, я сам залюбки втік би сюди, якби не дружина і бізнес. На жаль, вищезгадане унеможливлює ідилію, тому я й пропоную цей дім тобі, як найкращий з варіантів, що є в мене на даний момент. По старій дружбі.

— Я ціную це. Що далі?

— Санвузол, — Альберт відчинив двері поруч із кабінетом. — Сполучені ванна з туалетом. Схочеш відокремити — складеш стінку з цегли, та й усе. Вода є, я перевіряв.

Я зазирнув і сюди. Ванна біля стіни, майже цілі кахлі, унітаз у кутку, над ним півкругле віконце з матовим склом. Я наблизився до умивальника, відкрутив кран. Довго хрипіло й булькало, а потім з різким сичанням полилася вода — вірніше, щось густе й масне кольору дитячої несподіванки. Я озирнувся до Альберта. Той спостерігав за всім цим, важко притулившись до дверного косяка, й у відповідь лише знизав плечима.

— Злити з півгодини — і все буде в ажурі.

Я помітив, що його широке лице помітно зблідло, а на чолі виблискував піт.

— Ти у нормі? — запитав я. — Виглядаєш поганенько.

— Мабуть, клята мігрень, — пробурмотів він, схоже, дратуючись, що вона застала його саме зараз, за роботою. — Та чорт із нею. Ходімо далі.

• Предыдущая
• 3/43
• Следующая