Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 76

• Предыдущая
• 76/111
• Следующая

в) вимагав гонорар за кожне інтерв'ю («вони мають платити за таку честь!»);

г) харчуючись виключно сендвічами, заощаджував гроші з кожної стипендії та складав їх на купівлю в Україні квартири («купите собі трикімнатну за тисячу марок!»).

Не всі з його напучувань я виконував.

Крім того, він вимагав, щоб я підметушився за візами — австрійською, французькою, швейцарською та італійською. Проводир Фіш хотів, щоб ми з ним трохи поїздили.

Останнє дало мені разюче усвідомлення, де я перебуваю і як насправді все близько. Пуп Європи! Десь поруч зі мною Зальцбург та Іннсбрук, Страсбур та Шербур, Париж та Ліон, Женева, Берн, Люцерн, Верона, Равенна та Венеція…

Це було запаморочливо. Від запаху пригод мене всього аж трусило.

Крім того, я завжди забував про двері. Заходячи до кафе чи крамниці, я несвідомо тягнув двері за собою, щоразу забувши про їхнє автоматичне самозачиняння. На мене дивилися з легким осудом: навіщо ламати. Проводир Фіш червонів. Добре, що я не шпигун — інакше з порогу б засипався.

Востаннє Проводир Фіш виник одного з останніх таки вечорів зими. Не згадаю, що затримало нас із ним так допізна в якійсь забігайлівці на Остбангофі. Чи був з нами ще хтось? Якісь його російськомовні друзі? Ноль понятія. Пам'ятаю зате, що шнапс ішов за шнапсом, причому подвійний за подвійним. Зрештою, в цьому немає подвигу: один подвійний шнапс — то всього лише сорок грамів. Опівночі стара прокурена барменка виставила нас за двері, нахрипівши нам у спини, що «тут Баварія, тут порядок!».

Коли ми лишились удвох посеред ночі, морозу і зоряного неба над нами, Проводир Фіш оголосив, що зараз покаже мені Дещо. До наступного ес-бану на мій Фельдафінґ тепер залишалося майже півтори години, і я мусив цьому скоритися.

Цілком коротенький відступ. Знавці типової топографії стверджують, ніби практично кожне велике місто (нім. Gro?stadt) має історично зумовлений поділ на міста Східне й Західне. І таким чином, наприклад, Берлін був поділений на два Берліни ще задовго перед Стіною — просто Стіна була невидима. Східний Париж різниться від Західного. Східний Мюнхен також різниться від Західного. На сході буцімто традиційно гніздився пролетаріат, на заході панство. На сході — трудящі, а на заході працедавці і власники. Причина цієї закономірності начебто у тому, що вітри у Західній Європі переважно віють із заходу на схід (Океан!) — туди й сунуть разом з вітрами всі фабричні та заводські дими. Не знаю, чи в нас є, наприклад, Східне й Західне Запоріжжя. У нас, мабуть, це все якось по-іншому. На цьому відступ закінчено.

Далі було таке. Проводир Фіш завів мене до якоїсь дуже східної околиці (Орлеансштрассе? Я дивлюся на мапу — можливо). «Такого ви ще не бачили», — пообіцяв він. Я погоджувався на все, навіть на ще не бачене. Те, що ми невдовзі таки побачили, було вервечкою освітлених зсередини автомобілів, що, ніби таксі, вишикувались один за одним. «Вибирайте ту, що найбільше сподобається», — сказав Проводир Фіш. «Машину?» — спитав я. «Ні, - хитнув головою Проводир Фіш. — Курву».

У кожному авті за кермом сиділа повія. Це був досі не знаний мені сервіс: не ти підвозиш, а тебе. Вони сиділи, ніби таксисти, чи то пак таксистки, в очікуванні пасажирів, закутані в хутра з піднятими комірами, деякі з них курили. Майже всі щось читали — здебільшого книжки, не газети. Дамські романи? Найгірше, що жодної з них я не міг роздивитися — так щільно вони позакутувалися. І так глибоко позанурювались у книжки, що жодна й не глянула в наш бік. Я навіть приблизно не міг визначити їхнього віку, не кажучи про всілякі деталі й тонкощі. Вони нагадували манекенів на виставці. Тільки не знати на якій: машин, хутрових виробів, книжок?

«Ну, як? — запитав Проводир Фіш, утішений справленим ефектом. — Ідемо?».

Я вдихнув повні груди холоду.

Тієї ночі він загадково і дуже надовго зник. Але я ніколи не забуду ці повні кишені «Шантре» і купюр, якими він завжди вистеляв свій шлях.

Мій тодішній Мюнхен — це шок багатством. Слово «шок» тут, безумовно, засильне, я не хапав судомно ротом повітря і не зомлівав у супермаркетах — навпаки, з першого дня намагався маскуватися під бувалого в бувальцях світового мандрівника-пройдисвіта. Але внутрішньо я таки — ну, немає в мене відповіднішого слова! — охуївав.

Ми (я про «покоління») виростали в тотальних нестачах, і наша юність — книжки, фільми, картини та, головне, музика — яку ми собі вибрали, прищепила нам навик добровільної відмови від матеріального. Вершиною моїх матеріальних прагнень в еСеСеСеРі була пристойна акустична система, що завдяки їй можна було би поринати у кращу з реальностей і показувати свій фак гіршій. Десь у середині 80-х я написав рядки, в яких про весь цей моральний вибір говориться достатньо ясно:

І от у Мюнхені на мене вперше в житті накотили «спокуси» й «купецькі радощі». Предметний світ — розкіш чи хоча би зваблива ошатність вітрин, одяг, його кольори й тактильність, одяг у вітринах, на манекенах, одяг на людях, самі люди з їхньою рафіновано-породистою генетикою, завжди помитим волоссям та справжніми здоровими зубами, світильники, лампи і ліхтарі, будинки, їхні фасади, брами, балкони, двері, дверні ручки й механізми, клацання замків, бездоганна функціональність усіх систем, ковзка легкість метро і трамваїв, меблі, білизна й посуд, напої, прянощі, безмежна амплітуда смаків і запахів — по-справжньому захопив мене своїм перенадлишком. А ще ж були, наприклад, автомобілі, яких я просто не надто бачив, бо досьогодні не надто на них розуміюся.

Великий грузин Резо Ґабріадзе, що від нього в ті дні я неодноразово навчався уважності, звертав мій погляд на форму якої-небудь пляшки і розвивав цілу теорію про культурну спадкоємність. «У цій пляшці, — казав він, — суцільні натюрморти старих голандців. У нас не вийде такої пляшки, бо ми здичавіли, а єдиний піддатний нам інструмент називається автоматом Калашнікова».

Мої прогулянки уздовж пішохідної Кауфінґерштрассе, поміж Марієнплятц і Штахусом, перетворювалися на уроки нової речевості. Купівля якої-небудь сорочки з чорного шовку ставала поемою чи принаймні давала спостережницько-чуттєвої поживи на зухвалий есей.

Але найбільшою купецькою спокусою Кауфінґерштрассе був для мене WOM — World Of Music, велетенський забитий вініловими платівками й касетами напівпідвал. У ньому я просиджував годинами.

Заборонена музика, що так ще недавно становила фактичний сенс мого існування, раптом, в одну чудову мить, виявилася дозволеною й досяжною. Від літери до літери я переходив тільки мені зрозумілими мостами: В — Beatles, D — Dire Straits, Е — Emerson, Lake & Palmer, J — Jethro Tull, K — King Crimson, P — Pink Floyd, R — Rolling Stones, U — Uriah Heep, Y — Yes. Yessss!

Насправді то був тимчасовий кінець вінілу, початок ери компактів. Я вибрав проміжне. Касетоплеєр марки «Nitech», згаданий навіть у заповіті Перфецького, до речі, разом із чорною шовковою сорочкою «Angelo Litrico», відкрив мені ще одну можливість пересування. Простір навколо мене заповнювався музикою. Шлях ес-баном від станції у Фельдафінґу, де я жив, до центру дорівнював 45 хвилинам, себто приблизній тривалості одного диску. Першу композицію платівки я вмикав, заходячи до вагону. Найвищим пілотажем було виїхати ескалатором на поверхню Марієнплятцу разом з останніми акордами останньої.

І тільки якщо я вибирав у дорогу Моцартів «Реквієм» (Academy and Chorus of St Martin In The Fields / Sir Neville Marriner), то мусив тиснути на старт заздалегідь — щойно виходив з подвір'я вілли. На станцію я збігав десь між Introitus та Kyrie. Це дозволяло мені виїжджати на центральну площу разом із «Lux aeterna». Мілош Форман мав би це оцінити.

• Предыдущая
• 76/111
• Следующая