Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 56

• Предыдущая
• 56/111
• Следующая

Я ж уперше побачив їх перед брамою Краківської Політехніки на вулиці Варшавській. Вони були з тіла і крові, тобто живі, намацальні, не анімаційні, проте сильно анімовані — кілька десятків дівчат (особливо намацальних) і хлопців у ковпачках і гетрах, з картонними крильцями. Вони заважали. Тобто створювали радісну мультикову метушню, рухливу казкову масу на підступах до головного входу і тим самим блокували підрозділ glin, себто лягавих, що за наказом влади мав увірватися всередину Політехніки і надавати по сраці окупаційному студентському страйкові. Але смерфи їх зупинили. Вони обдаровували сильно спантеличених міліцаїв букетами, м'якими іграшками, цукровою ватою, жувальною гумкою, надувними кондомами — всім найнеобхіднішим, усім, без чого ніяк не уявити собі жорстоких буднів бійця спеціального призначення. Бійцям усе це дуже подобалося. Найгірше велось їхнім командирам: вони все ще поривалися командувати зі своїх тріскучих матюгальників, але на радість публіці в них нічого вже не виходило. Їм відмовляли навіть матюгальники. Як їм було позбирати себе в кулак і досягнути бажаного ступеня люті, коли їхніх воїнів з ніг до голови обсипувано трояндовими пелюстками й метеликами?

Міліція здалася. Вона припинила штурм і не пройшла. Мені здалося, що вона зробила це не без потаємного задоволення. Можливо тому, що була польською міліцією і виховувалася на добрих анімаційних серіалах, а не на жорстоко-садистському «Ну, постривай!».

Так смерфи захистили від плюндрування Краківську Політехніку і повалили в Польщі злий антикарнавальний режим.

Тоді у Кракові мені завжди і всюди страшенно хотілося Пат. Гадаю, що за цим і, головне, над цим пантрувала розлита в усьому навколишньому молодість. Саме вона, її драйв і кайф, є для мене ще однією складовою тієї польськості, про яку я тут увесь час розводжуся. Польська революція була оксамитовою, ніби молода вагіна.

Оксамитова, втім, не означає безкровно-лагідна. Щодня відбувалися зіткнення громадян з режимом. Найчастіше це траплялося в околицях Ринку — близькість університету визначала все. У такі хвилини Ринком та прилеглими до нього Флоріанською, Ґродзькою, Братською чи Шевською починали літати не тільки летючки з відозвами, але й димові шашки, петарди і камені. Барикади виростали за лічені хвилини. Пахло Парижем 68 року, сказав би хтось із тих, які звикли все на світі приміряти лише до Парижа і до 68 року.

Бої, а частіше побоїська відбувалися зі змінним успіхом, і міліцаям часом діставалися до клешень поодинокі найактивніші демонстранти. Вони затримували їх на кілька діб і розкидували по буцегарнях — це, здається, називається адміністративним арештом. Громадяни протиставляли цьому солідарність. Жодна людина не сміла зникнути безвісти. Прізвища потерпілих героїв опору (поламані кінцівки, перебинтовані голови) відразу ж повідомлялися до якихось центрів, там із них складали списки, що їх потім розмножували на ксероксах і поруч з усілякими відозвами вивішували на всіх найлюдніших перехрестях. Значення ксерокса у тих подіях дорівнює значенню смерфів, тобто є вирішальним. Ксерокс є таким же оксамитовим героєм тих днів, що й пам'ятник Адамові Міцкевичу. Саме він, пам'ятник, і став головним інфоцентром опору. Увесь обліплений підпільними брошурами, бойовими листками та карикатурами, Пророк узяв на себе левову частку ідейної боротьби. Можливо, це була і його молодість, надцята, ще одна — у рухливому живому хороводі студентів, ченців, школярів, зв'язкових дівчат і всіляких патланів з мегафонами, в оточенні (як завжди) Вітчизни, Мужності, Поезії й Науки, кожна з яких у ті дні знову набувала особливого змісту, виростаючи з банальної алегорії до універсального символу.

Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо куди ж без нього.

Краківський Ринок наприкінці травня 1989 року — це енергія і синергія, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніяке він не серце Польщі, той Краків — ні, він її карк. Принаймні в ті дні його справжнє ім'я було Карків і він не гнувся. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у яких би раптом аж так хотілося стати вільним.

Я теж захотів. Хоч і не відразу.

Отже, вона (польськість) — це ще і спротив.

1 червня 1989 року ми потрапили в саму його серцевину.

Чому я так точно пам'ятаю дату? Тому що того дня по мені вдарили з водомета? Невже я вічно пам'ятатиму ці гівнистого кольору міліцейські бронемашини і те, як з повільною неминучістю вони навели на нас — ні на кого іншого — дула своїх водометів?

Того дня ми прогулювалися Плянтами вчотирьох: Пат, маленька Co, Стрий Роман і я. От чому я пам'ятаю дату — з нами йшла Co. І все ж нас не могло не потягнути на звуки спротиву — чергової маніфестації під стінами радянського консульства. Ми перетнули Баштову і за кілька хвилин уже стояли неподалік від нього. Настільки неподалік, що могли бачити, як у ньому поспіхом зачиняють і зашторюють вікна. Зрештою, я вже розповідав про це — як з одного боку до консульства наближалися зі скандуваннями анархісти. І як з іншого боку їм назустріч сунула механізована колона міліції. А також, як ми вчотирьох зупинилися на тротуарній бровці, щоб усе це побачити, а поруч з нами ще сотні таких самих спостерігачів. Спостерігати — не найгірше і вже в будь-якому разі не найшкідливіше з людських занять.

От тільки я ще не згадував про тих людей за щільно заштореними вікнами, вони вгадувалися, вони не могли не стовбичити за своїми шторами, раптово принишклі, наче Полоній у Ґертрудиній пастці. Вони підглядали і, можливо, тремтіли від очікування провокацій, переляку та обурення. Від них вимагалося вивести з Польщі військо — не більше й не менше. Ні, не від них безпосередньо, але вони мали прийняти це до відома і переказати своїм начальникам. Тому анархісти не по-анархістському злагоджено скандували «Sowieci, do domu!» (про це я розповідав), а маленька Co все перепитувала, чому вони це кричать. Їй здавалося, що вони повторюють «Напишіть додому! Напишіть додому!». Вона по-своєму мала рацію. Але які вони всі дивні тут, у цій іншій країні!

Дивні люди під чорними прапорами з Пацифіком перекрили всю проїжджу частину і повсідалися просто на асфальт. Якби вони не були пацифістами і їм роздали шаблі, навмисне для такої нагоди викувані найкращими майстрами краківського зброярського цеху, то вони б кинулися з тими шаблями на механізовану міліцейську колону. Бо польськість — це нерозсудлива кавалерійська атака з шаблями на танки. Але шабель у них цього разу не було. Та й спротив мусив бути мирним. Жодного каменя у жодне вікно консульства.

Коли водометники все-таки, скориставшися правилом трьох попереджень, вдарили струменями крижаної, такої, що з ніг валить, води, то це був удар перш усього по нас. Аякже — першими жертвами завжди стають нейтральні спостерігачі. Так і цього разу. Вони били десь на висоті мого живота, і я вже чув у животі доволі сильний, майже різкий біль, але у ці ж секунди моїй голові ще не вірилося, що все відбувається саме так, як відбувається.

Далі було таке. З криками, прокльонами і трохи нервовим реготом усі ми кинулися врозбіг — як мовиться у «Таємниці», «обліплені одягом і мокрі до останньої нитки». Наш інстинктивний регіт мав підтримати передусім бідолашну Co: тільки б вона не подумала, що діється щось і справді погане. Отож ми вдавали, наче йдеться про якусь, раніше їй не знану гру, яка, може, й зайшла трохи задалеко, однак жодної небезпеки в собі не чаїть. «Чого вони поливаються?!» — запитувала Co на бігу, готова от-от розревітись, а ми, так само на бігу, як нам здавалося, підбадьорливо реготали їй в обличчя. На всі боки з нас летіли холодні бризки. Зрештою, й це не було зле, зважаючи на спеку.

І тут поруч з нами опинився той чоловічок, невисокий і в окулярах. Він біг звідтіля ж, і по ньому так само текло. Порівнявшися з нами, він устиг на бігу проказати: «Це тобі, малечо, подарунок від народної влади до Дня захисту дітей». Co нічого не зрозуміла, бо він же сказав це польською.

• Предыдущая
• 56/111
• Следующая