Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/111
• Следующая

«Тобі вистачить і цього», — сказала Пат.

Длинний загинув одного з тих днів, коли я вперше прослуховував записи, що стали згодом «Таємницею». Тобто він уже ніколи не прочитає в ній про себе і нас усіх. Смерть настала у воді, проте не через утоплення. Можливо, серце не витримало кількадобової пиятики, і стрибок з розгону в холодну водойму виявився останнім перебором. За словами Індри (хай у цій книжці вона зоветься так), це скоїлося в горах штату Нью-Йорк, однойменного з містом, про яке я зараз писатиму. Длинний перебував там на відпочинку в якомусь цілком не знаному Індрі товаристві. Єдиним винятком у Незнаному могла бути його подруга-росіянка, що з нею він то розходився, то знову сходився протягом кількох останніх років.

Потім його кремували.

Потім їхня, Індри та Длинного, дочка Юна повезла урну з батьковим попелом у село X. Чорнобаївського району Черкаської області. Бо де ж іще бути батьковим решткам, як не на батьківщині? На те вона й батьківщина, чи то пак домовина.

Перед самим паспортним контролем у Борисполі Юна випустила урну з рук. Ясна річ, вона не здавала її в багаж, і батьків попіл був увесь час при ній. Випавши з Юниних рук, урна тріснула, і трохи попелу висипалося назовні. Юна криво всміхнулась і з любов'ю подумала: «Тату, ну що за фак? Ти і в такому вигляді ніяк не можеш без своїх штучок!». Вона швиденько, власною щіткою для волосся, позмітала розсипане назад до урни. Тріщину ж заклеїла жуйкою, що саме катуляла в роті. Усе обійшлося без ексцесів. Наступного дня урну закопали в саду батьківської хати Длинного.

Така от прелюдія.

Тепер уже справді про Нью-Йорк.

Утім, не про весь, а про його найголовніший компонент — Мангеттен. Я свідомий того, що оминаючи все інше (ну хоч би Бронкс, Квінс і Бруклін), я його, Нью-Йорк, сильно зменшую. Проте без Мангеттена він зменшився б куди жорстокіше. Та його просто не стало б!

Мангеттен — це особлива краса, досконала баскетбольна гра в пас між ландшафтом та архітектурою. Його місцезнаходження цілком фантастичне: витягнута смуга дещо скелястої землі поміж двох потужних річок на їхньому завершенні, тобто при самому впадінні одна до одної, а відтак і до океану. І Сентрал Парк у самому центрі цього творива — чиста репліка живої природи.

Розтяжку Мангеттена в усій його щільності та красі тепер, після падіння Близнюків, уже не побачити. Для мене, зокрема, цей вид утрачений назавжди. Я не встиг. Поки Близнюки стояли, я не здогадався ним захлинутися.

У мого друга Длинного з приводу Мангеттена існувала власна візія. Длинний казав так: «Своїми обрисами Мангеттен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. При бажанні — а воно в нього завжди знайдеться — він ґвалтує не тільки її, а й Решту Світу».

З візією Длинного можна погодитися, лише розглядаючи Мангеттен на дуже маломасштабній мапі. На мапі міста Нью-Йорка це справді монстр. Але на мапі всього штату — вже тільки невинний дитячий пісюн. А на мапі всього Східного узбережжя США — всього лише так званий медичний прищик. На мапі ж усього континенту, не кажучи про Решту Світу — щось цілком невидиме, безконечно мала цятка. Який уже там член-ґвалтіник! Геометрична умовна точка, не більше.

Щоб вірити Длинному, візьмімо до уваги тільки і винятково мапу міста Нью-Йорка. Домовмося, що інших мап тимчасово не існує.

Домовмося також про Бродвей. Зведімо все фактично до нього і тільки до нього. Усі інші топоніми цікавлять нас лише у своїх співвідношеннях із цією прадавньою індіанською стежкою, що єдина дозволяє собі звиватися у рівномірно-правильно розкресленому мангеттенському просторі.

Длинний мешкав на Аппер Вест Сайд. Не знаю, скільки це його коштувало — винаймати двокімнатне помешкання в гарному старому будинку з так званих brownstones, тобто з модного на зламі століть і типового для Аппер Вест Сайд червоного пісковика. Усі довідники одностайні в тому, що цю частину Західного Мангеттену поміж 59-ю та 107-ю вулицями заселяють переважно багатії середнього класу та — увага! — цілком уже вищі верстви. Длинний, ясна річ, не міг належати ані до перших, ані тим більше до других. Будемо вважати, що йому щастило, і після розлучення з Індрою він зберіг за собою дуже хороше житло у безпосередній близькості від Бродвею та Сентрал Парку.

Йому щастило, бо йому загалом щастило в житті. На його місці я ніколи б не брав участі в жодній лотереї — він із моменту свого народження виграв аж у двох. По-перше, в нього була несамовито яскрава зовнішність (у «Таємниці» я називаю її вікінґівською та фентезійною) і височезний зріст, я сягав йому заледве до плеча. По-друге, він був несамовито обдарованим художником. І його не можна було не любити — в усіх сенсах цього дієслова.

Длинний був років на шість за мене старший, але наші студентські часи у Львові добряче перетнулися. Зрозуміло, що він сильно на мене повпливав. А коли він одружився з Індрою, то став для нас із Пат кимось на зразок улюбленого старшого брата. Наприкінці еСеСеСеРу вони утрьох з Юною виїхали до Штатів, де й залишилися. Протягом кількох перших років ми отримували від Індри рідесенькі (і в сенсі пролитих нею сліз також) листи. Нам здавалося, що ми ніде й ніколи, за жодних обставин, уже не побачимося.

У тому листопаді, коли я вперше зійшов з бостонського потяга на Ґранд Сентрал посеред Мангеттена, ми все-таки побачилися.

На зустріч із Длинним я їхав зі ще вищого Мангеттена — здається, від 116-ї. У будь-якому разі я сідав до метро десь в околицях Колумбійського університету, в передбрам'ях чорного і, кажуть, місцями небезпечного Гарлему. Я не пам'ятаю, на якій саме вулиці мешкав Длинний, зате цілком точно пам'ятаю, що з метро він мене зустрічав на 79-й. Зі 116-ї до 79-ї, жодних пересідань і лише п'ять зупинок (якщо це не експрес) червоною лінією — маршрут не просто простий, а дуже простий. Утім, того разу я чи не вперше в житті пустився Нью-Йорком сам, від чого внутрішньо трохи панікував. Адже нью-йоркське метро — це іноді така собі підземна божевільня. Головне — якось оминути всіх незліченних фріків, що чигають у кожному з вагонів. Головне — триматися впевнено і поверхово блукати поглядом по всіх цих термінаторах. Головне — своєчасно ухилитися, коли один із них, нагло побачивши в тобі, наприклад, утіленого Сатану, кинеться тобі до грудей з ножем або спробує вдарити в обличчя мертвим щуром.

Проте все обійшлось, і я навіть не проїхав свою зупинку на 79-й вулиці. А була ж і п'ятниця, і 13-те. 13 листопада 1998 року. Фотографії, наклацані того дня, не дадуть помилитися.

З того часу — тут у мене відступ, ліричний — як минулої осені я знову, по довгій перерві, пожив усередині Великого Яблука, станція метро на 79-й та її околиці здаються мені рідними. Вистачило кількох несамовито бабиних днів індіанського літа. Я зупинився на 76-й, у дещо старомодному, але геніально розташованому готелі «Мілберн». Звідти я, невимушено шкірячись кожному зустрічному і по черзі перетинаючи Бродвей, Амстердам та Коламбус Авеню, заходив до Сентрал Парку на висоті Природничого музею.

Надвечірній парк був раєм на землі, ще одним із моїх раїв. Я виходив на кам'янисті береги озера й переконувався, що качки на місці. У повітрі ширяв настільки густий запах трави, себто диму, наче то вже й не Нью-Йорк був, а якийсь Амстердам, чи принаймні Новий Амстердам. Гашишні асоціації не могли не накликати Джона та Йоко — спершу я набрів на Суничні Поля з магічним словом IMAGINE, а відтак і на химерну будівлю «Дакоти». Для повноти вражень бракувало Марка Чепмена з пістолетом і томиком Селінджера в кишенях, окремо томик, окремо пістолет.

• Предыдущая
• 44/111
• Следующая