Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/111
• Следующая

Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).

Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.

Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.

Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б — якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.

Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.

Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше — дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness»[47]. Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.

Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.

Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.

Користувач Інтернету izorest, він же Орест Ізяславець, називає своє рідне місто «сумним прикладом вандалізму військових». Одним із цих військових був я.

Моє життя в Ізяславі тривало сорок п'ять днів. З усіх 565 днів моєї дійсної служби в радянській армії саме ці сорок п'ять були найкращими. Неважко здогадатися чому: тому що останніми. До Ізяслава ми з'їхалися на так звані «офіцерські збори». Їхній сенс полягав у тому, що командування мусило якось врахувати нашу вищу освіту. Тобто вийшовши в запас, ми не мали права залишатися капралами — нас очікували значно вищі завдання і призначення, офіцерські. Для цього нас і збирали всіх разом в одній казармі на цілих півтора місяця. І ми щодня повинні були якнайретельніше вивчати непросту й почесну офіцерську справу, щоб у разі чого дати гідну відсіч усіляким бельгійським агресорам, знищуючи їх на суші, на морі і в повітрі.

Насправді ми тільки лежали на койках, курили, плювали у стелю, варнякали про секс і грали в карти. Це були ніякі не офіцерські збори, а табір для інтернованих, з якими не знають що робити. Тому їх просто тримають на закритій території і тричі на день чим-небудь годують. Офіцери (справжні офіцери), які мали нас щоденно школити, всі без винятку нагадували пияків і невдах найпізнішої стадії, і все на світі їм було пох. Якщо котрийсь і з'являвся в нашій казармі, то лише для того, щоб і собі збавити картами свій розтягнутий у порожнечі час. Ніхто з нас уже й не думав якось там перед ними виструнчуватися — здебільшого ми навіть не вставали з ліжок і не переставали курити та плюватися.

А ще ми виходили в город невеликими групами. Це було порушення гарнізонного порядку, але всередині нашої частини ніхто вже нас не пильнував. Небезпека могла чигати ззовні — у вигляді ворожих патрулів. Ні, тут не йдеться про бельгійців, з ними клопоту не було б. Нашими ворогами в Ізяславі були десантники. Бо в Ізяславі, крім нас, розташовувалась якась (чи не 8-ма?) окрема бригада спеціального призначення — усі як один здоровенні, треновані і злі, надто ж коли йшлося про нас, червонопогонну (червоно-погану?) піхтуру. До того ж їхня частина була розгорнута, а наша кадрована. Це означає, що нас було в десятки разів менше. Іноді вони просто полювали на нас, ці виродки.

За всі півтора місяця я виходив у город разів п'ять. Щиро кажучи, я не пам'ятаю нічого з того, що мусив би запам'ятати маючи себе за полум'яного фаната руїн. Я не пам'ятаю ані палацу Санґушків, ані костелу Св. Йосифа, ані замкової скарбниці, ані бернардинського монастиря, до якого все ж якоюсь мірою в ті дні стояв найближче — позаяк у ньому розташували в'язницю. Та вона й досьогодні там, Ізяславська зона, пекло на землі. Про неї кілька днів тому я читав, що там зеки масово ріжуть собі вени на знак протесту проти катувань у підземеллях.

Так от — я нічого з цього не пам'ятаю, нічого. Мабуть, я ніколи й не доходив до Старого Міста. Хоч усі описують його так, наче воно покладене на вищому березі, лівому. Але і річки я не пам'ятаю також. Тобто я завжди залишався на правому березі річки Горинь, при цьому не усвідомлюючи, що він правий і що річка називається саме так. І що вона взагалі десь є.

Усе, що притягувало до города мене та інших, був такий собі буфет, якась така штука на зразок хати чи селянської крамниці, де в першій кімнаті були полиці з товарами і прилавок, а в другій столики з табуретами. І в цій другій кімнаті ми переважно й нажлуктувалися дешевим вином. Я написав «вином»? Хехе.

Нас було троє або й четверо того дня. Ми сиділи за найдальшим зі столиків у другій кімнаті. Серед нас був Лук'ян, який минулої неділі залетів з десантниками. Він унадцяте розповідав про те, як ці виблядки над ним познущалися і як він безстрашно їх посилав — усіх, включно з їхнім капітаном, черговим по губі. «Я буду на вас писати скаргу в «Нью-Йорк Таймс»!» — кричав Лук'ян просто в їбальник тому капітанові. Ми внадцяте реготали з його погрози — Лук'ян провокував їх, дебілів, на політику. «Але якщо по-чесному, — додав Лук'ян, — то краще їм ніколи не попадатися. Звірі».

Він лише встиг це договорити, як ми побачили з вікна їхній звірячий патруль — уже на стежці, перед крамничним ґанком. Їх було троє — двоє солдатів зі старшим сержантом. Але все одно їх було удвічі більше за нас, якщо враховувати сумарні вагу і зріст. Ми зірвалися на рівні й застигли. У головах шумів і переливався шмурдяк. Лук'ян був перший з нас, хто вхопився рукою за табурет. Ми не мали права їм сьогодні здаватися.

• Предыдущая
• 40/111
• Следующая