Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/111
• Следующая

Але у травні в цілому нічого. По-перше, ти в'їжджаєш у місто разом зі сходом сонця і рухаєшся у такт із ним. По-друге, навколо тебе той несамовито-зелений колір, що з'являється лише на кілька тижнів, а потім темніє і бруднішає — лови момент! По-третє, твій варшавський день обіцяє тобі море кайфу, музики, публіки, фліртів і пригод, отже, це насправді чудово, що він сьогодні такий довгий. І коли ти, вийшовши з калуського автобуса, пружно, як аргонавт, заходиш у будівлю вокзалу, тобі від усього серця хочеться допомогти цьому розгубленому російському хлопчині, майже підліткові, що спершу силкується тебе про щось розпитати дуже ламаною польською, а відтак благає дозволу перейти на російську. І коли ти ласкаво, без жодного акценту, переходиш на російську, щоб йому, бідоласі, попустило, його коло тебе вже чомусь немає, натомість є з п'ятеро лисих і прикрашених шрамами спортсменів, які — в чому, власне кажучи, справа?! — починають настирливо запитувати тебе про цель приезда, а також сумму наличных денег.

Найсмішніше, що я мав при собі лише десять злотих. Тож у відповідь на їхню вимогу заплатити їм за охорону двадцять п'ять відсотків я чесно запропонував їм два п'ятдесят. Ця інформація ніяк не хотіла залазити в їхні трохи ґудзуваті голови. Що можна робити у Варшаві з десятьма злотими?! Я відповів, що приїхав на книжковий ярмарок, позаяк пишу книжки.

Гадаю, що того ранку вони відкрили для себе існування цілого світу, в якому живуть письменники та їхні видавці, і написані першими тексти стають книжками, що їх видають другі, а потім хтось усе те купує, а може й читає. І в цьому світі, можливо, навіть виплачують якісь гонорари. «А о чем ты пишешь? — раптово посуворішав найлобастіший з них, він же найбільш пошрамований, можливо, це й був той Сєрий, що його іменем називався весь отряд. — Не про Степана Бандеру случайно?».

Я відповів, що ні, не про нього. Більше нічого про змістові особливості моєї творчості ніхто з них не запитав. Але мені досьогодні цікаво: ну, чому з усіх можливих тем, з усіх на світі імен, про які, здавалося б, можна писати книжки, він вибрав саме це? Чому Бандера? Невже російський рекет, як і російський уряд, російські спепслужби, російські медіа, російські люди, досьогодні найбільше ненавидить саме Бандеру? Невже в нього інших ворогів немає? Чи вони навчаються цього на зонах? Чи це вже просто на рівні інстинкту?

Ми розійшлися з рукостисканнями. Я звернув увагу на татуйовані зап'ястя. Сєрий — якщо це був Сєрий — побажав мені творческих успехов.

Але, чорт забирай усі на світі гепі-енди, це ж уже було моє місто! Хто впустив їх до нього хазяйнувати?

Колись Варшава належала Росії, до певної міри Росія в ній залишилась. Адже Росія ніколи й нізвідки не йде вся, її хоч трохи завжди лишається. Ну, хоча б у вигляді Мавзолею імені Сталіна, за яким усі подорожні розпізнають, де вони опинилися.

Варшава вважається потворною. (Тут я відразу ж запитаю: чому? Я знаю багато потворніших міст, які вважаються гарними).

І все ж. Варшава вважається потворною, бо насправді це Друга Варшава. Першу свого часу було наказано зрівняти з землею, і це майже вдалося. Варшава в цьому сенсі особлива. Я не знаю іншого такого міста (хіба що Карфаген?), відносно якого чорним по білому писалося б у найвищому офіційному наказі — стерти з лиця землі. Такої честі слід собі заслужити.

У 1939 році Варшава налічувала 1289 тисяч мешканців, а в 1946-му — трохи більше, ніж третину від цього числа. Аллен Ґінзберґ у середині 60-х бачив у Варшаві кав'ярню, повну привидів — «примарні дівчата зі шрамами, чорні панчохи тонкі брови // примарні хлопці з білим волоссям на проділ маленькими борідками». Безумовно, він їх бачив. Це не поетичні фігури, це повстанці.

Поляки — це професійні повстанці. Тому їхні повстання як правило зле підготовлені.

Вони піднімають голови за будь-якої несприятливої оказії.

Вони просто не можуть без повстань.

Вони нерозсудливі й нездатні до виживання — здатні лише до життя.

I до смерті заради життя.

Вони сидять по кав'ярнях і креслять плани підземних комунікацій.

Води переносять шифрограми в букетах троянд.

Вони жбурляють у ворогів пляшки з фінським коктейлем для Молотова, коктейлем для Ріббентропа.

Вони пишуть любовні вірші і замішують вибухівку.

Вони монтують підпільні радіостанції і грають прелюди Шопена.

Але їх уже немає.

Вони залишилися в місті, стертому з лиця землі.

(Лице землі? Що за дивна метафора? Чи хтось його бачив, це лице? Чи на ньому побільшало зморщок від ще одного стертого міста?).

Усі доступні мені довідники свідчать про дві книгарні на площі Вільсона (колишня Паризької Комуни). Обидві, судячи з їхніх адрес, містяться в тому ж будинку. Одного разу я вийду з метро на Ґданській і піду на північ по Міцкевича. Мені знадобиться не більше двадцяти п'яти хвилин. Усе, що я побачу на своєму шляху, виявиться зліпком з моєї ж пам'яті і нагадуванням: це твої сни, ти стільки разів тут ходив, це твоє місто.

Закінчуючи своє «Передслово Видавця до «Перверзії», я вдячно згадую панів Франческо Аполлоні та Россано Россі, «кожен з яких сам того не відаючи, блискуче виконав місію мого таємного агента у Венеції». Цією згадкою я доповнив текст «Передслова» не інакше як улітку 1995-го, коли переписував увесь роман в остаточній версії, готуючи його до поступового оприлюднення. У грудні попереднього року, тобто у своїй первісній редакції, «Передслово» ще нічого такого не містило.

Що ж це за «таємна місія» і хто такі обидва її блискучі виконавці, панове Аполлоні та Россі?

Щоб відповісти на ці запитання, поставлю для початку інше: чому Венеція? Чому з тисячі магічних місць Окциденту мій герой Станіслав Перфецький вибрав саме її?

У березні 1992-го я провів у Венеції не більше доби. Зрозуміло, що голова йшла обертом, і я дотепер дивуюсь, як це я втримався на ногах, жодного разу не злетівши з набережної на воду.

Звичайно, певною мірою я був готовий до того, що це буде найдивніше місто з усіх, які я досі бачив.

Проте це надто відповідальне слово — бачив. Не знаю, чи воно справді тут застосовне. Не знаю, чи можна це щось, Венецію, побачити за неповну добу (якщо ти тільки не японський турист, котрому дається п'ять днів на всю Європу, разом з перельотами).

Венеція — це коли забагато. У своєму записнику Перфецький так і нотує велетенськими, завбільшки з коня, і ледь не розпачливими літерами: ЗАБАГАТО ВЕНЕЦІЇ! Що він може мати на увазі?

Забагато культури — в усіх її рівнях і вимірах. Забагато минулого — при цьому ти ніяк не позбуваєшся підступного враження, що саме воно тут усім і командує, тобто тільки минуле тут і є теперішнім, а теперішнього теперішнього тут немає. Забагато цифр у номерах будинків. Забагато жовтих стрілок-дороговказів, які начебто покликані трохи спростити муки пересування цим юрбам роззяв, а насправді лише заплутують їх. Забагато місць, які обов'язково слід відвідати, інакше згодом обов'язково почуєш: «Ти в ній не був».

Забагато предметів у нескінченних рядах вітрин: маски, мапи, капелюхи, мушлі, мацаки, намиста, скельця, хутра, бивні, плавники, хоботи, глобуси, підсвічники, інші музичні інструменти. Перфецький до того ж бачив різницькі ножі і — увага! — середньовічні кондоми. Венеція — це нескінченний розпродаж невичерпного (і невичерпно безглуздого у своїй надлишковості) краму.

Забагато всього. Тому найпершою характеристикою Венеції має бути всьогість, а її дефініцією — занадто велике скупчення речовин і речей у занадто малому просторі. Якщо вірити Бродському, то Венеція і в найкращі часи сягала якихось лише восьми миль у протяжності між найвіддаленішими пунктами. Де нам у цій тісноті й рясноті розмістити такі астрономічні кількості масок, носів, окулярів, панчох, перлин, пелерин, ходуль, хустин, гітар, поштівок, біблій? Різницьких ножів і середньовічних кондомів?!

• Предыдущая
• 17/111
• Следующая