Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 98
- Предыдущая
- 98/284
- Следующая
«Це вже, голубонько, ти мені лиши сушити собі цим голову!» — подумав я, а вголос проговорив:
— Ну, звичайно! Інакше нема ніякої рації балакати!
Емма ще трохи подумала.
— Так. Скажіть мені перш усього, в якому настрої був сьогодня Стефензон? Він цілий день був такий веселий, яким я його застала?
— Він веселим, мені здається, й не був… — сказав я.
— Ну, не веселим, а… не сумним?
Ага! Їй, очевидно, треба було дізнатись, яке вражіння зробила Олафова робота на Вальдберга! Батько, мабуть, їй не сказав нічого. Так.
— Їй-богу, я нічого не можу вам з цього приводу сказати, — заговорив я якомога щирішим тоном. — Я ніякої зміни в його настроях не помічав ні сьогодня, ні вчора… Може, не звертав на це уваги? Але наскільки собі пригадую…
— Ви зо мною нещиро говорите! — раптом одрубала Емма. (Я проти волі почервонів у темноті). — Це неможлива річ, щоб після татового огляду його роботи він мав той самий настрій! Цього ще не було, ви просто неправду говорите. Я з вами щиро говорю, а ви для чогось крутите. Негарно! І по голосі чую, що крутите, не виправдуйтесь!
Я, справді, збирався виправдуватись, але вона мені не дала.
— Чекайте! Я знаю, що ви думаєте про мене. Ви думаєте: «Ця дівчина закохана в Стефензона і хоче, щоб він виграв премію». Правда?
— О, що ви!! — вирвалось у мене найщирішим, справжнім протестом. — Ні одної хвилини мені ця думка не була в голові. Оце дійсно! Ха!
— О, тепер ви щиро говорите! — задоволено скрикнула ?мма _ Це я розумію. А те говорили нещиро. Ну, кажіть, який був Олаф після татової візити?
Для чого їй було це? Що вона мала на думці?
— А навіщо вам це знати? — одверто спитав я.
— Навіщо? — охоче перепитала Емма, ніби тільки й чекала цього питання. — Я вам скажу. Бачите, річ ось в чім… Це цілком для Стефензона. Він — людина страшенно самолюбива. Ви це помітили, правда? Коли він тепер програє конкурс, він неодмінно зробить з собою якусь дурницю. Я вже знаю. Розумієте? Неодмінно! А це страшенно шкода, бо з його вийде справжній художник. Мені здається, що робота його теперішня не дуже удачно йде. Тато мені нічого не казав, ви не думайте, я б тоді й не питала вас. Тато навіть сам не хотів дивитись, бо він же в журі. І коли дивився, то не як журі, а просто як… учитель. Ви розумієте? І от, я знаю, що Стефензон не міг бути спокійним після цього, він мусив бути або радісним, або сумним. Я думаю (так, з деяких ознак), що він був сумним. Коли справді так, то треба зробити, щоб Стефензон не подавав тепер своєї роботи, треба спинити конкурс на якийсь час. Щоб він піддужчав трохи, щоб… Взагалі, він програє, коли тепер подасть. Розумієте? Тільки Боже борони вас кому-небудь сказати те, що я говорила оце! Чуєте? Ви ж розумієте, що я видаю тут дон Дієго? Я бачила його роботу, знаю її й даю на цій підставі поради противникові. Ви розумієте, що це не дуже етично. Але я маю на увазі саме мистецтво і користь для його від Стефензона і тільки тому позволю собі це… свинство. Ви мене розумієте?
Правду казати, я її розумів. Цебто, слова розумів, але того, що ховала вона поза словами, не міг спіймати ніяк. Одне я знаю, що коли вона й дійсно заклопотана мистецтвом, то в йому не Олафові дає першу ролю й не його інтереси боронить.
Чи не було в неї такої думки: довідатись, як іде праця у Стефензона, оцінити її, а тоді бачити, як далі бути їй і тому дон Дієгові, якого вона немов продає заради мистецтва?
— Ну, добре, — сказав я. — А коли ви дізнаєтесь, що… робота йде неудачно, як же ви зможете примусити Олафа припинити конкурс? Чи він згодиться на це? І як ви можете брати на себе рішення цього? Звідки ви знаєте, як у його далі піде та робота?
Емма й на це мала вже готові відповіді. Судить не вона сама, а батько, який судитиме й на конкурсі. Вона батькові вірить. Як примусити Олафа припинити? На це знайшлась би рада, аби тільки бути певним, що це треба робити. Можна навіть побалакати з ним по щирості, показати йому працю Паблеса, і він сам зрозуміє, що так буде краще.
Щось тут було непевне! В словах ніби була й логіка, й сенс, а почувалось, що не треба вірити, що краще заховати правду, ніж дати її в руки цій дівчині.
— Ну, так я вам скажу цілком щиро! — урочисто й помалу почав я. — Я таки збрехав вам: Олаф був радісний після одвідин вашого батька.
Емма, видно, все ж таки сподівалась іншої відповіді.
— Це дійсна правда? — аж зупинилась вона й пильно-гостро подивилася мені в лице.
Я твердо витримав її погляд. В її темно-синіх, вузько прижмурених очах блиснуло щось, але що саме — я не розібрав, бо Емма хутко одвернулась. Мені здалось, що то було задоволення. А може, насмішка? Але з кого? Невже з мене?
— Ну, дякую! — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви можете вертатись додому. Я тут сідаю на трамвай. Глядіть же, ні слова нікому. А коли що нове виявиться, то будете мені помагати?
— О, з великою приємністю.
Емма дуже мило посміхнулась, міцно стиснула мою руку й хутенько побігла до трамвая. Я подивився на напрям його, — він ішов не в той бік, куди Олаф ходив до Вальдбергів, а в протилежний, швидше в напрямі бульвару Распай.
Але мені, сумніву не було, вона повірила. Ну, що ж? Я постановив пильно слідкувати, щоб не нашкодити цим Олафові. Як тільки помічу, що вона справді має на увазі інтереси його, а не Паблеса, я зараз же скажу їй справжню правду.
Вона таки дбала про Стефензона! Я мусив в цьому переконатись. Щодня вона забігала до нас, дуже мило говорила з Олафом, до мене була надзвичайно привітна, не чіплялась, щоб показали їй полотно, щебетала, сміялась.
Часом і Дієго заходив. Він мені мало подобався. Це був наш типічний «брат художник». Він нічим не цікавився, крім мистецтва, та й то тільки свого власного; балакав на теми еротичні або малярські. Коли на еротичні, то поганенько-солодко сміявся, і сміх у його вилітав такими згуками: кях-кях-кях! Коли ж на малярські, то всіх лаяв, а себе хвалив з такою одвертістю, що ставало навіть не ніяково, а дивно й трохи непокійно: чи не хворий цей добродій? В інших випадках, коли говорилось про політику або про музику й спів Емми (вона серйозно цим займалася), він пихкав люлькою й без нудьги, але з повним байдужжям мовчав. Емма з ним була хороша, часто жартувала, кудовчила йому чуб, але в усьому поводженні чогось не було того, що я помітив в перший раз, коли бачив їх удвох.
Так, Емма рішуче повірила мені! Це було поза всякими сумнівами. Треба було сказати їй правду. Я постановив признатись їй, як тільки вона прийде. Рішив також признатись і Олафові; він мене не питав тоді, про що ми балакали з Еммою, але мусив же цікавитись, які могла мати зо мною секрети дівчина, що знається з чоловіком якусь пару днів.
Пам’ятаю, постанова ця ясно виникла у мене в Луврі, куди ми ходили з Олафом дивитись Ботічеллі, який для чогось був потрібний Стефензонові.
Але тут виникла одна обставина, яка перевернула догори ногами всякі мої виводи та постанови.
Прийшовши додому — було це вже присмерком, — ми засвітили лампу, й тільки я зібрався повісити пальто, як за мною почувся такий дикий крик Олафа, що пальто випало мені з рук, а все тіло як обценьками здушило. Повернувшись до Стефензона, я побачив, що він стояв перед своїм полотном і обома руками міцно тримав за раму, ніби боявся, що воно втіче. Сам нахилився до його й витріщеними, з чоловічками посеред баньок, очима дивився на щось. Я підбіг, забувши про те, що не можна дивитись, і глянув туди, з чого Олаф не зводив своїх страшних очей. І перше, що я побачив, це була велика жовто-сіра пляма, ряба від смуг, які перехрещувались на всі боки. Смуги були від ножа на тому місці, де була на малюнку голова. Від неї не лишилось нічого, крім одного куточка рота — червоної смужечки. Все було ретельно стерто, вишкрябано, замазано фарбами з фону.
Я в той же мент подумав, що це Еммина робота. Для чого, через що, як, — я про це не мав спромоги міркувати тоді, але знав всею душею, всею злобою знав, що це вона зробила. Тільки вона!
- Предыдущая
- 98/284
- Следующая
