Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 49

• Предыдущая
• 49/284
• Следующая

— І Дарка ж бідна, Зонечко, — благальним голосом промовила Юзя.

— Чим вона бідна? Має хату, до роботи звикла, має батька-матір, має завжди де притулитись. А я? Все на ласкавім хлібі, все під опікою, все по чужих кутках, нікому не потрібна, сама одна на цілім світі, ніхто мене не любить… Нащо мені жити?.. Ох, Боже, як би я хотіла вмерти!.. Боже, Боже!..

Зоня вже плакала справжніми сльозами.

— Зоню, Зонечко! — кинулась до неї Юзя. — І як можна так казати? А я ж? Я ж люблю Зоню, як рідну, як сестру! Зоня ж моя єдина, єдина приятелька! Хіба ж Зоня вже не вірить? Зоню! Зоню! — Юзин голос бринів розпачливо, вона стала на коліна і обняла Зоню за стан. Зоня припала обличчям до волосся Юзі.

— Я вірю… тільки… мені жаль… так жаль… бо панна Юзечка гнівається…

— Ні, ні! Я не гніваюся, не гніваюся! Я прошу Зоню не гніватися на мене! — Юзя в пориві каяття і любові взяла Зонину руку і притулила собі до уст.

— Панно Юзечко! але ж… — і Зоня стиснула в обіймах Юзю, а та ревне розплакалась, силкуючись поцілувати Зоню.

Раптом стукнуло вікно. То Дарка наблизилась підбілювати коло луток. Крізь причинену шибку глянуло її обличчя, поцятковане вапною, біле, аж страшне, як маска.

— Чого ти? Що тобі? — озвалися враз обидві панночки злякано.

Дарка нічого не відповіла, тільки так шпарко-завзято замахала квачем, що й шибка хутко забіліла не згірш від її обличчя.

Панночки зібрали зілля і пішли довивати віночків на веранду. Потім вони довго ходили по садку, аж поки стемніло, бо мама дозволила Юзі не вчити завданків проти свята. Зоня розповідала різні смутні пригоди з своїх дитячих літ. Юзя до сліз проймалася ними, стискала Зоні руки, присягалася, що любитиме її «завжди, завжди, до самої смерті», а вкінці взяла слово, що Зоня казатиме на неї просто «ти» і «Юзю» або «Юзечко», тільки вже без «панни». Зоня довго відмагалася, потім згодилася так говорити, тільки на самоті, бо інакше старші гнівались би на неї.

Теє «ти» було першим спільним «секретом» межи ними. Сидячи за вечерею, вони обмінювались таємничо-радісними поглядами, а потім, як були вже самі в своїй кімнаті, Зоня сказала Юзі:

— Візьми, Юзечко, книжку. Ти будеш молитися, а я повторятиму.

Юзя поцілувала її довгим-довгим поцілунком, і того вечора душа Юзина була в раю, там, де «лілія чистості» і «джерело святості» вабили її до себе. Зониним голосом: «Kyrie eleison! Christe eleison!..»

Лежачи в ліжку, вже от-от засипаючи, Юзя раптом здригнулась. Ох, то ж, певне, Дарка приходила по спідницю і дарма простояла під вікном, хтозна як довго!

Юзя даремно турбувалась, — Дарка по спідницю не приходила.

Відколи Зоня з Юзею перейшли на «ти», в їх приязні непомітно, але хутко сталася зміна, і хоч Юзя не сміла навіть сама перед собою скаржитись на ту зміну, але душу її мулило вже не одно, а два почуття, однаково тяжкі, хоч знов-таки однаково невиразні, не окреслені словами. Тепер Юзі часто спадало на думку, що Зоня таки не забуває ніколи, що вона «велика» і тільки «з ласки» товаришує з «малою» Юзею. Ну, не дуже малою, бо Юзі вже п’ятнадцятий рік пішов, а все ж вона ще в короткій сукні ходить і «не знає» багато такого, про що, каже Зоня, всі дорослі панни знають. А що ж то за приязнь, коли одно щось знає, а другому не каже? Але ж хіба Зоня не присягалась, що вона не має ближчої, дорожчої приятельки над Юзю? Ще недавно присягалась пам’яттю своєї небіжки-мами. «То, може, недавно так і було, — думалось Юзі, — а сьогодні, може, воно вже й не так?» Юзі треба було щодня, щогодини доказів приязні від Зоні. Юзина приязнь була неспокійна, забаглива. Вже зникло те почуття тихого відпочинку, що було в першу зиму по приїзді Зоні. Юзя не любить, що до Зоні стала ходити фершалова сестра панна Октуся, Зонина ровесниця, чорнява, повновида, з таким «противним» блискучим, мастким волоссям і з «коров’ячими» очима. Зоня сама рідко ходить до Октусі, бо Юзя кожен раз плаче від того. Ах, нащо було Юзі показувати перед Зонею ті сльози! Тепер нема потіхи, як Зоня й не ходить до нової товаришки, бо якби ж то вона «сама» не хотіла, а так, з примусу, — що то варте? Може ж, вона сама й хоче, тільки не сміє або «щадить» Юзю? І Юзя неможливо обридала Зоні то домаганням «правди», то каяттям за свої «kaprysy і grymasy»[62], то благанням, щоб Зоня її «хоч трошки-трошечки любила». Зоня збувала її сміхом, але, одвернувшись, кусала губи з досади і ждала Октусі «jak zbawienia»[63].

Юзя здебільшого виходила з хати, коли з’являлась Октуся, але довго не витримувала осторонь і знов наверталась. Кожний раз їй здавалось, немов панни укривають або зміняють розмову, як вона увійде, але впевнитись у тому вона сама не могла, а Зоня казала… Ох, Юзя не мала певності в тому, що Зоня казала, таки не мала, хоч і картала себе за те, хоч і щоночі (коли Зоня спала) лежала крижем на голій підлозі на ту «інтенцію», щоб Бог їй дав певність і щире довір’я до приятельки. Юзя знов набула собі пропасницю тим лежанням, а певності й довір’я таки не було.

І Юзя не видержала: підійшла одного разу під двері й підслухала, от так-таки просто, «простацько» підслухала, «як покоївка», — корила вона себе в думці. Крізь шум своєї стурбованої крові в вухах вона почула приглушений грубенький сміх Октусин, далі Зонин поклик: «Пан Фелікс? Ах, чи ж то може бути?! Ха-ха-ха! Ото добре мати такого брата!.. То як, як?»

Октуся щось впівголоса проказала, потім вони обидві заспівали на голос краков’яка такий діалог, ніби між «панєнкою» і її «кавалером», що в Юзі серце тіпнулось і завмерло. Брудні натяки в пісні ставали все виразнішими, а в Юзі очі все ширшали, ширшали, немов до неї наближалося щось несподіване й страшне, а вона не мала сили одвернути очей від нього.

Дівчата скінчили пісню і знов заляглися сміхом. Юзя стрепенулась і мов не своєю силою влетіла в кімнату задихана, тремтяча, мов від холоду, а разом з тим червона, розжеврена.

— Що ви співаєте? Нащо це ви співаєте? Що це? Як ви можете?

— А панєнка як чула, що ми співали? — спитала Октуся, прижмуривши не то хитро, не то безсоромно карі очі.

Зоня в першій хвилині змішалась, а потім шпарко підвела голову і глянула просто на Юзю.

— Ну, і що ж? Співали! Ми ж не знали, що нас може підслухати хто-небудь недорослий, а дорослим то нічого не шкодить.

— Авжеж, — підхопила Октуся, — от нехай-но панєнка вбере довгу сукню, то признає нам рацію. А зрештою, до того не конечне довгої сукні треба, то як для кого…

Юзя дивилась на неї безпорадно. Зоня смикнула Октусю за рукав і з прикрістю мовила до Юзі:

— Найліпше було б не підслухувати наших секретів або не зражатись ними, а так одно з другим не йде! — Тут Зоня взяла шиття і почала гаптувати, вже не дивлячись на Юзю.

— Октусю, — звернулась вона до товаришки, — чи добре так буде отаке Z на хусточці, чи, може, воно завелике?

— Трошки завелике, для панни треба менше — скромніше якось виглядає. Якби так ще для mezatki[64].

Юзя, похнюпившись, тихенько вийшла з хати. Панни мов і не помітили того, проте Юзі здалось, як вона вже була за дверима, що которась панна приснула, втримуючи сміх. Юзя спинилась і завмерла, прислухаючись, але нічого більше не почула і подалась далі.

Юзя пройшла через садок вузенькою протоптаною стежечкою геть до вільх коло тину — на те місце, де колись вони з Даркою сходились на розмову, — лягла у високу траву ницьма, лицем на долоні, і лежала тихо-тихо. Їй неначе ніяково було дивитись на думливі, поважні вільхи, на малу водицю, що бігла з лісу в ставок, їй немов не хотілось зустрітися поглядом з блакитними очицями незабудок. Вона не плакала, тільки дрібно тремтіла і почувала всередині якусь прикру порожнечу, якусь омлілість у всім тілі. Вона хотіла не думати про те, що тільки зараз що почула… Такі погані, такі бридкі ті слова, тая пісня, те все… Нащо, нащо було слухати теє? Тепер Юзя не така, як була, не така, і ніколи вже не буде такою! Господи, ліпше ніколи не бути дорослою!..

• Предыдущая
• 49/284
• Следующая