Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 34

• Предыдущая
• 34/284
• Следующая

Значить — кінець. Лишається вмерти. Жити без неї — ха-ха! Яка дурниця. Ні, ні, не можу, адже мене не кохають. Вона, певно, не уявляє собі, як я її кохаю. Довести силу мого чуття могла б лиш смерть. Мій труп. Та було б запізно, запізно, панно Анельо. Надаремні були б ваші жалі, бо мертвий з гроба не встане. Ти не вміла оцінить моє серце. А воно тобі вірне і, навіть стікаючи кров’ю, пам’ятало б про тебе. Ти, може, спиш зараз, тобі байдуже, що я тут мучусь. Тобі байдуже, що перерветься так рано чиєсь життя. Що тобі справді чуже життя! Але я хочу, щоб ти почула, як я мечусь по хаті, щоб кожний ступінь мій відбивався луною у твоїм серці, не дав спокою…

Раз, два, три… чотирнадцять… раз, два, три, чотири… знов чотирнадцять.

Стукаю каблуками і прислухаюсь, як порожні кімнати розносять кроки по всьому дому.

Вже пізно. Надворі бушує холодна ніч, аж себе роздирає. Що, якби вийти отак настрічу вітру, і підставить розхристані груди, і брести по коліна у мокрім снігу, в льодовій воді. Щоб пройняв холод і звалив в ліжко. Тоді б у гарячці я кликав: «Анелько, Анелько!» — і простягав би до неї долоні. А вона б клала холодну руку на гаряче чоло і слухала б ніжні слова… Анелько! Анелько!..

Мої кроки жвавіші і легші.

Вона ходила б за мною, тремтіла б за кожну хвилю мого життя, і я бачив би в неї заплакані очі. А коли б я одужав, вона водила б мене по хаті, а я б цілував її руки. І нарешті…

Дурниця. Нічого того не буде. Я повинен думать про інше. Се буде просто. Я вийду на поле, туди десь за парк, приставлю рушницю до серця й надушу ногою цингель…

Раптом мою увагу приковує шафа. Спиняюсь. Досі наглухо замкнена, вона одхиляє сьогодні одну половинку дверей, і в чорнім отворі біліють полиці, як зуби. Що там, всередині?

На верхніх поличках знаходжу в слоїках саго і макарони, сушені груші й халву у круглих дерев’яних коробках, нижче — мішок жовтих волоських горіхів, які міняють від дотику позу і гарчать, як собаки.

Одчиняю коробку з халвою і разом з віком одриваю шматок білого волокна. Кладу його в рот і ходжу далі.

Мене знайдуть на полі і привезуть до двору блідий холодний труп. Як його стріне панна Анеля? Хотів би я бачить, її замучить сумління. От тільки — кров… Не люблю крові. Потече за сорочку, замаже одежу і запечеться… Найкращий спосіб — отрута. Наприклад, морфій.

Підходжу до шафи і виймаю пару горіхів.

Наприклад, морфій. І не трудно дістати. В сільській аптеці пана Адама напевно знайдеться. Або роздобуду в містечку. Лягти заснути і більше не встати. Кажуть, отруєний морфієм терпить страшенні муки, але що значать короткі, хоч би найбільші, страждання! Життя без неї далеко страшніше. Хіба мені жалко такого життя? К чорту!..

Ще два горіхи і трохи халви.

Хоч пережиті од морфію муки мусять одбитись в лиці. Будеш страшним. Та коли сього боятись, то довелось би одкинуть такий, властиво, найлегший, найбільш приємний спосіб, як мотузок. Заклав шию у зашморг — й готово. От утопитись я, здається, нізащо не зміг би. Кинутись в воду і довго летіти кудись униз, коли холодне й мокре тече за сорочку і у халяви, а смерть поволі вливається в горло, і в очі, і в вуха, і знати, що там є п’явки, риби, вужі і слизьке баговиння, — ні, я би не зваживсь ніколи на се… Одно з двох: або отрута, або мотузка.

Мені ще трудно зробити вибір, мій мозок працює, розбирає усякі деталі, рівняє, я енергічно ношусь по хаті, лущу горіхи і повен рот маю халви.

Під ранок в мені виріс план самогубства, а на столі — купа лушпиння з горіхів.

Збираю його в хустинку і виношу нишком далеко за тік.

Верби та дами з містечка наділи зелені вуалі — і ті, і другі роблять весну. Вітер хитає верби й вуалі і робить їх схожими.

Весна вже настала, а я ще живий. Правда, я ходжу як тінь, блідий, похмурий, з глибокою складкою поміж бровами. Я ношу у собі смерть, і так приємно, що її бачить панна Анеля. Вона її бачить щодня — вранці за чаєм, в обід, при кожній стрічі. Хоч я й мовчу, мої очі невідступні від панни Анелі, вони нас невидимо єднають, вони — наче сівач, що ходить по полю і все сіє та й сіє… Вони в’яжуть панну Анелю, її думки, волю і навіть рухи. Я певний, що вона чує їх навіть тоді, коли від мене далеко.

Мені співчувають. Пан Адам часом мовчки обійме мене за стан і сумно покива головою: «Бідний ти, бідний… Отак загине марно життя, не давши пагонів навіть». Я читаю сю думку в його очах. Догадуюсь, що він знає усе. «Мама Костуся» теж кличе мене до себе, ласкаво кладе для мене пасьянси, які завше виходять, і запевняє, що я буду надзвичайно щасливий. Щодо панни Анелі, то я певний, що вона плаче десь по кутках. А мені її ані кришки не жалко. Навпаки. Зненависть до неї зростає в мені, стає така гостра, така яскрава часом, що я не знаю — чи се не кохання? І чи кохання у мене не є тільки зненависть?

Чого ж я мучусь? Чому не вмираю? Бо смерть — моя остання ставка у грі. Свідомість сього, як камінь, покритий намулом, лежить десь глибоко в мені, на самому споді. А тим часом гра йде своєю чергою, жорстока, болюча і запальна. До чого? Нащо? Я протестую! Не хочу! Геть з нею!

Та що з протестів, коли якась сила, чужа, незрозуміла навіть, керує грою. Покірний тій силі, я веду роль, невміло, може, як дебютант, мучу себе і других і не можу спинитись. І разом з жахом од своїх вчинків зростає запал, завзяття у грі. Зростає сила. Вперед! В безодню! По саму смерть!

Я таки ходив у грабовий гайок, туди, за поле. Блукав поміж сірі плямисті дерева з м’яким ще листом. Все назирав, чи не побачу похилого стовбура або вигідної гілки. Ставав і думав: «А може, тут?»

Я ще не вибрав.

Панна Анеля так само тікає од мене. Вона так часто пробуває в костьолі, що коли я стрічаю її потому, у мене в вухах гудуть органи. Kyrie, elejson[36] гу-гу-гу-гу… Swieta Panno… Wiezo z kocscі sloniowej…[37] гу-гу-гу-гу… Вона уникає стрічі з моїми очима Не розумію. Не розумію. Вона негарна, худа, нещасна, у неї тепер на виду ластовиння. А я молодий, сильний, вродливий… Не розумію…

Врешті — побачимо.

Вода теж притягала мою увагу, хоч се був би найгірший спосіб. Старий, запущений став зеленів за горoдом. Коли він весною ламав кайдани — моя доля рішалась. Що ж дивного буде, коли наші долі з’єднаєм востаннє й навіки?

У саму спеку, опівдні, сідаю в човен. Шорсткий холодний комиш — як стіна з обох боків. Між ними березка витріщає на мене великі білі баньки. На воді ряска — немов руда кора, по ній стрибають довгоногі павуки, перебираючись через уламки листу та комишу. Човен ледве-ледве пролазить. Скрізь брудно. Я розумію чистьоху німфу, що підстелила перше широке блискуче листя, як килимок, а тоді вже поклала своє біле воскове тіло. Фіолетовий паслін звісив над нею свої ягідки. Татарське зілля витика поруч з води ясно-зелені гострі мечі. Я спиняюсь, кладу весло і дивлюся. Я хочу познайомитись з тим, що, може, стане скоро моєю довічною оселею. Як тут тихо. Я бачу, як дихає комиш, як дихає вода і ледве здіймає, неначе груди, руду кору ряски. Я бачу, як ту кору пробивають зелені голови жаб, розкривають широкі рожеві роти, а відтак плямкають мокрими губами, немов старі ласуни. Парно. Пурхне очеретянка понад водою, сяде на комишину і гойдається разом із нею. Безхвоста, короткотіла лиска пролетіла над ставом, а он пливе у небі сухий, як кістяк у своїй довгості, чорногуз. І знов те саме тихе дихання води й очерету, і знов, як корали, роги зелених жаб, те саме старече жування слинявих губ, тонкі тремтячі ноги водяних павуків.

Тихо і парно.

Посуваюся далі, на чисту воду. Вода сміється і так невинно одбиває в собі блакитне небо з білими хмарками, що мене злість пориває. Запускаю весло у ту невинність і тягну звідти, наче потвору за коси, важке баговиння, чорне й тремтяче на сонці.

Ні, таки не втоплюся.

• Предыдущая
• 34/284
• Следующая