Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 19

• Предыдущая
• 19/284
• Следующая

— Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.

— Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на Боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.

— Чемна жінка, щоправда, — притакнули чоловіки, — лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держить її при собі. Така її вже партика на сім світі.

— Але-бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.

— Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий. — А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна — та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, «знають».

— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо. — Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло… а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!

— Сила Божа! — відповів побожно вартівник.

— Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? — кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.

— Видко, вже видко! — поспішили сповістити ґазди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.

— Ну, прецінь добилися?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Хата Магдалени дивиться лицем у ліс, — сказав молодший.

— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село, — відповів старший. — За її же городцем уже готар. Оце простягається сусідня толока, її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали, — додав об’ясняючи, — що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава Богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.

Станули на місці.

Вокруг тишина і лиш гудіння лісом… Темний великан дише льодовим холодом і стоїть, як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги «лицем звернена до нього» хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.

Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.

Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.

Сумний вид.

— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.

— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.

— Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні… — розказав нетерпеливо панотець.

Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.

— Рушається?

Несміливою рукою обмацував старший ґазда чужинця і доглянув.

— Живий! — кликнув. — Рушається…

Хвилина напруженого мовчання.

Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.

Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий… з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло… Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Ґазди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.

— Живий він, живий, панотчику, — впевнив, як передше. — Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли… Що тут робити?

— Що робити?

— Свічку принести, аби без свічки не вмер! — додав поважно молодший.

— Дурню! — залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо. — Плентаються кудись! — процідив. — Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?

Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.

Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.

— За готар, — прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом. — Затягніть його за готар… Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є… — І відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.

Люди остановились.

Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:

— Понесем? — спитав.

— Ні! — відповів молодший. — Не на моїй землі лежить.

— І на моїй ні — раз; а по-друге — хто його знає, що він за один?..

О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині… сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.

Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство — корова, і не може успокоїтися.

— Виє, якби вовків зачула… — обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він. — Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.

Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!

Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.

Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли вони, але огнем невгасаючого жалю.

— Мамцю, і я піду з вами надвір! — кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли в лиці її матері.

— Чого, доньцю? — спитала лагідно мати. — Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама та й зараз верну; слухай, доньцю…

Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.

Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.

• Предыдущая
• 19/284
• Следующая