Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 104

• Предыдущая
• 104/284
• Следующая

Нині до його таємниці ми лише підходимо, перебираючи ключі до його шифрів, кодів, хоч вони й покладені ним на столі, на поверхні-текстах його публіцистики й художніх творів, невіддільних від неї.

Таємницею залишається досі його біографія, що майже вся складається з білих, а то й чорних плям, насамперед його дійсна ідеологія. Символічна автобіографія його «я», що уся складається з арабесок-ребусів, доносить до нас лише тривожні запахи його доби. Таємниця текстів, самошифрування мислі, яке й було дешифруванням світу-тексту закладені в самій природі символізму, барокової орнаменталістики активного романтизму. Таємничість ця була помножена на вимоги підцензурної літератури доби, доби, яка сама увійшла в історичне життя під численними масками й вимагала масок від своїх підданих. Вимагала езопівського символізму. За таємницею письменників українського Відродження 20-х років стоїть похмура, смердюча, злочинна Жовтнева тайна й наївно-радісна, утопічна тайна нашої «запашної червінькової революції». Бо ж і вони ще досі не розгадані.

Хвилював і хвилює Хвильовий саме цією таємницею «мане, факел, фарес…» його «Силуетів», бо це не лише його таємниця, не лише таємниця революції, це таємниця буття й всевсепізнання кожного з нас, я-в-ми.

Хвилюючи нас, ця тайна вимагає від читача смаку духорозрізнення, смаку Сковороди й антропософії. Вимагає духовної співучасті нашої в творчому пориві письменника:

«На подальшім розділі мій читач зупиниться й продумає те, що він прочитав. Ах, як радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами.

Для живої мислі читачевої». («Редактор Карк»)

© Леонід Плющ, літературознавець (Франція)

На стола поклав браунінга і на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок — 1905 року чи 1906-го, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі — мабуть, того холодний. Гімназіальна церква й піп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі.

Кожний браунінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого… взагалі— 1922-го. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, а їх не беруть.

Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах… Мого товариша жінку зловили, а потім зґвалтували, і вона стала дурненька.

Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи…

Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають — згорають… Постріл… Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!

Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.

Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на браунінга і вийшов.

Із тихої вулиці пішов на клекіт.

Жевріло блакиттю.

На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на бруд, на квартали міста, там вони вище над будинки.

Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.

Зійшов на тротуар. Пробігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні лампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут.

Наприклад: на цій вулиці, на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти[91] йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера.

Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав:

«Чого так вабить туди — там же смерть? Може, тому, що голуба?»

Потім повернув додому. Біля цього магазину — тут тепер державний шоколад продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна — хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову.

Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ільїч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетрі, і Іван Калита, і московська сила — велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. І нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі, — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварні ледве-ледве манячить у літні ясні ночі дим.

Дим… Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й упирались у небо димарі. І був огонь і теж — велика, велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла.

Коли Карк зійшов на місток, біля ліхтаря його зупинили.

— Пачістім!

Здивувався: уночі? Подивився на хлопчиська — очі благають. Поставив ногу на підставку, але згадав, що грошей нема. Пішов. І згадав, як багато тепер дітей на вулиці — з щітками, з цигарками, стільки бачив у Ясах, чи в Бакеу, в Румунії — там багато кафешантанів, добрі скрипники, а в горах їдять мамалиґу, живуть із свиньми, там же носяться вітри, а збоку Карпатські й Трансільванські гори, снігові верхів’я… Коли в Румунії буде революція?

З Лопані дмухало вогкістю.

Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири.

Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова:

• Предыдущая
• 104/284
• Следующая