Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 102
- Предыдущая
- 102/284
- Следующая
Але не встигли ми дійти до воріт, як за нами вмить почувся зойк і крик:
— Сюди! Сюди! Горимо! Пожар!!
Ми всі, мов по команді, круто повернулись і обвели очима будинок: в самому кутку, на другому поверсі його, з вікна якоїсь робітні бурими пасмами й клубами помалу тягнувся дим. Він так поволі це робив, що якось аж дивно було чути з його приводу цей жахливий, виючий крик за негайною поміччю.
Раптом Дієго кинув об землю своїм чепурним прутиком і, крикнувши фальцетом: «Ай, моє ательє!!» — прожогом кинувся в двері коридора. Ми ж троє так і застигли на місці: вікно, з якого валив дим, було в тому кінці, де й Дієгова робітня, це горіло у його!
«Нафта… Машинка…» — мигнуло у мене.
Я глянув на Емму. Вона стояла з поширеними очима й щось швидко, майже божевільно шепотіла синіми губами.
З будинку раптом почали вилітати люди. Вони з такою прожогливістю це робили, що, здавалось, там десь стояв якийсь велетень, набирав їх жменями й якомога швидше викидав одного за другим. Вилетівши, кожний з них, як одурілий, починав крутитись на одному місці й, задравши голову, дивитись вгору. Забачивши дим, вони немов заспокоюватись і кидались розпитувати одне одного.
Хутко біля входу й під вікнами, з яких ішов дим, метушилась людська комашня, виповнюючи подвір’я безглуздим криком, стогоном, гомоном десятків зляканих різномовних голосів. Звідкись узялась драбина, котру тяг чоловік без піджака, кричачи щось на якійсь нікому не зрозумілій мові й сердячись, що його не розуміють. Бігала для чогось туди й сюди консьєржка з ключами й відром у руках. З вікон сусідніх будинків визирали голови, здіймаючись одна над одною, як в театрі.
А дим усе побільшувався, прибираючи різні кольори — то зеленявий, то рудий, то з підозрілими червоними плямами. Щодалі, то він ставав густіший, серйозніший, немов його вивів з апатії цей крик і зойк людей.
Ми автоматично посувались все ближче та ближче до місця пожежі. Коло нас хвилювалась купка англійців, але я не слухав, що вони балакали. Раптом хтось серед них сердито крикнув по-французькому:
— Та кажу ж вам, що у Паблеса горить! У іспанця, на другому поверсі, а ви на четвертому…
Я так і кинувся: до цього часу я якось не вірив, що це дійсно у Паблеса. Справді, то було його вікно. Тут я проти волі знов подивився на Емму. Вона вся виразно нервово трусилася і, було помітно, напружувала всі сили, щоб здержати це дрижання, — кусала губи, глибоко зітхала, вирівнювалась. Але ніщо не помагало. Помітивши, що я дивлюсь на неї, вона криво й розгублено посміхнулася. І зараз же забула про мене, — очі її десь поза її волею тягнулись до диму. І тільки, ніби на мент прокидаючись, вона прудко-гостро зиркала на Олафа. Зиркнувши, в той же мент одверталась. Мене це здивувало, й я за нею глянув на його. Глянув і також же швидше одвів очі вбік.
Чого я одвів, я б сам не сказав у перший момент. Але, глянувши вдруге, я міг уже сказати: Олаф таким ще ні разу не був при мені. Щось жальке, винувате, боязке було в його лиці, такому раз у раз спокійно-твердому, уважному, сильному. Погляд був непокійний, злодійкуватий, навіть самі очі стали ніби менші, чудно-блискучі. Я одразу догадався: Дієгова ж картина горить! Конкурсу не буде!
Піймавши на собі мій погляд, Олаф швидко одвернувся.
— От яка неприємна історія вийшла! — пробурмотів він і стиснув плечима. — Страшенно неприємна! Це, розуміється, не у Паблеса, але все-таки.
Я мовчав. Емма чудно зиркнула на Стефензона й провела язиком по губах, — їй, певно, сохло в роті.
Гамір розростався. Дим ставав густіший й густіший. Раптом з його вихопилась червона смуга й лизнула стіну.
— Вогонь, вогонь! Уже вогонь! — почулись побільшені крики, неначе всі сподівались, що його не буде.
За першою смугою, насмілівши, потягнулись другі. Я згадав наш вираз по селах — «пустити червоного півня». Смуги страшенно були похожі на хвіст червоного півня, тільки вітром розкудовчений.
З коридора теж сунув уже дим. А Дієго все не було, — напевне, не можна було пробратись в робітню.
Емма почала заспокоюватись; як це не дивно було, а я це ясно бачив по ній. Вона вже не трусилась так безпереривно, як раніше, не переводила духу, не шепотіла нічого. На Олафа вона поглядала частіше, й я помічав якесь задоволення в її погляді, сховане раптово, але, пригадую, таке виразне, що я тоді ж таки здивувався.
Вмить Олаф голосно по-своєму вилаявся, — так він лаявся при мені за роботою, коли його що-небудь дуже неприємно й раптово вражало. Я подивився на його. Він злісно зустрів мій погляд, потім з якоюсь ненавистю озирнув Емму й одвернувся від нас.
— Що ж там той дурень робить?! — сказав він голосно. — Чом він не рятує своє полотно?
Я не знаю, до кого він балакав, бо стояв до нас обох боком. Я здивовано мовчав. Взагалі, я нічого вже не розумів. Емма, наприклад, при цих словах його неспокійно почала озиратись, наче боялась, що Дієго справді звідкись винесе вирятоване полотно. Олаф чогось злостився на мене. В голові крутились всякі безглузді підозріння, яким не було часу дати якусь раду.
Навкруги стояв гомін, галас, сварки; чогось бігали всі, штовхались, продирались наперед, хоч і звідси було так само видко все.
Олаф раптом круто повернувся до входу в коридор і зробив до його два кроки. Але тут же зупинився, певно, роздумавши, і вернувся на місце. Емма широко дивилась на його. Чого широко? А чорт їх там міг розібрати!
Знов Олаф вилаявся, причому люто здушив кулак і трохи підвів його. На нас не дивився.
— Та чого він туди побіг, той йолоп?! — нарешті, не витримавши, звернувся до мене Стефензон, неначе це я направив туди «йолопа». — Хіба він тудою пробереться в ательє? Чорт би їх побрав усіх!
Чого він так занетерпеливився раптом, що йому від того, що Дієго побіг в коридор, а не кудись інде. І куди б той міг бігти, як не в коридор? Я й не брався вже розуміти що-небудь, — вони мене почали дратувати. Але тут трапилось те, що одразу прояснило мені в голові.
З дверей коридора вибіг нарешті Дієго, розпатланий, замазаний в сажу, з одчаєм і розпукою в очах.
Олаф, побачивши його, підбіг і майже закричав:
— Куди вас чорт носить? Ви! Чого ви побігли в коридор? Лізьте в вікно знадвору, коли хочете мати своє полотно. Чуєте? Швидше. Ідіть сюди… Сюдою! Швидко ж, вам говориться. Там, по ринві… Ну?
Дієго злякано упирався й з жахом дивився на Олафа: куди? на яку ринву? яким способом? сказився чоловік — посилати в самий вогонь?
Вмить Емма схопила Олафа за руку й одірвала її від його.
— Що ви хочете? — скрикнула вона з таким гнівом і тривогою, які якось мало були заслужені Олафом: можна було думати, що цей посилав Паблеса не на рятунок його ж власної картини, а на якесь страшне, непоправне діло.
Олаф плюнув, зірвав з себе капелюх, потім пальто й шпурнув їх мені на руки. Все це він зробив в один мент. Не встигли ми подумати, що він хотів робити, як його вже не стало коло нас і тільки попереду хутко посувалась між юрбою його голова.
Ми, нарешті, ясно зрозуміли його намір: він хотів пролізти крізь вікно і витягти полотно. І тільки тепер я зрозумів, за віщо він так злісно глянув на мене, — це за те, що я бачив його слабість. І мені згадались його слова: «А собі можна так збрехати, щоб повірити? Ні, себе не обманеш».
Упертий швед таки хотів боротись до кінця! Він не хотів перед собою бути боягузом. І для того в вогонь ліз. Це вже було трохи занадто! Він міг дуже дорого за це заплатити.
На щастя, цього не сталось. Горіла якраз та половина робітні, де стояв стіл. А та, що була біля стіни, по якій дряпався Олаф, тільки диміла стовпиками з щілин вікна.
Весь час, як він ліз, як розбивав кулаком шибки в вікні, як пролазив у робітню, як сидів там, Емма держала мене за руку з такою силою, так цупко, неначе страшно боялась, що я вирвусь і побіжу кудись на страшне й небезпечне для мене діло. Звичайно, вона й сама не помічала, що когось тримала за руку. І я нічого їй не говорив. Але, не дивлячись на те, що й сам замирав за кожним рухом Стефензона, усе ж таки чув ці конвульсійні стиски її руки. (Потім на тому місці поробились великі синяки).
- Предыдущая
- 102/284
- Следующая
