Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 15

• Предыдущая
• 15/65
• Следующая

Омелько взяв шапку в зігнуту лівицю і, прокашлявшись, почав.

— Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…

— Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…

— … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…

— … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…

— Амінь!

— Амінь!

Отак Омелько і малий пом'янули по черзі всіх загиблих. Потім Омелько роздягся до сорочки. Розрізав на татаринові його ж кривим ножем каптан. І, обгорнувши тими клаптями собі руки, поперетягував мерців до могили.

Останнього спустив на татарськім поясі, обв'язавши під пахви отамана Івана. Потім козак і хлопчик кинули по грудці землі на побитих воїнів.

І Омелько, мов шалений, загрібав заступом землю. Малий теж взявся за заступ і заходився допомагати.

— Облиш! Витягни із суми баклагу. Та обережненько відкрий і піднеси мені. Не можу — дух моровий треба перебити. Ху-ху… Хух! Таки мені легше стало. Тепер добре затули і запхай назад.

Сонце, розпечене, червоне зависло над велетенськими чорними дубами, коли могила була засипана, і верх її охайно виведений.

На заході сонця Омелько встиг зрубати два тонких деревця, збити з них хрест за допомогою двох вухналів, знайдених у перемітній сумі.

Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику:

— А ну збігай, чи живий там твій собака.

Малий тільки повернувся йти, аж тут на пагорбі і пес з'явився.

— Ходи, ходи, до мене, собацюра. Хороший, хороший. Ну в кого ти тут кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку, війна продовжується. Треба ж нам оце татарське падло до містечка відвести. Воно само йти нездатне — воно ногу повередило. Повантажимо на коня і помандруємо… Їсти хочеш?

— Ні. Пити хочу.

— Тоді мерщій збігай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води — в дорозі знадобиться.

Поки малий та собака бігали до ручая, козак підвів коня до татарина. Перевернув його лицем на землю і наказав голову не здіймати, щоб не бачив зайда, якими знаками опускає коня на землю.

Як лантух, перекинув полоненого через сідло, добре прив'язав за поборкані руки до сідла. І підняв Буланка на ноги.

Став Омелько перед могилою. При повнім обладунку: шабля татарська при боці, сагайдак з луком і стрілами, за поясом чингал турецький, у халяві ніж татарський. На поясі порохівниця і гаман з кулями і нотом. На плечі мушкет. Зняв шапку, перехрестився.

— Упокой, Господи, їхні душі! Амінь!

І пішли вони назад до містечка.

Спека потроху спадала.

І швидко сутеніло.

Тільки-но ще рожевіла зоря на заході, а вже по темно-синій небесній бані заіскрились незліченні зорі.

У мочаринах деркав деркач і десь далеко-далеко в болоті ревів бугай. Вгорі над странніми чи то пурхали, чи то танцювали в повітрі кажани. Часом над дорогою низько і безшумно пролітали дрімлюги.

Коли з-за чорного лісистого обрію виплив сяючий, яскравий місяць, Омелько сказав.

— Отамо під деревами перепочинемо. Там, якщо я не забув, джерельце. Треба дати бусурмену передихнути. Інакше в нього в голові жили лопнуть. Під купкою дерев Омелько спинив коня, опустив його на землю. З коня татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлілого татарина. — Тихо! — Нахилившись, гостро зашепотів на нього козак. — Доведеться тебе вчити! Ну?!..

Собака винувато відвернув зав'язану полотном морду і відступив на кілька кроків від полоненика. Почав довго обнюхувати дерева. Особливо одне, найтовще. Піднімав морду, нюхав, знов водив носом по корі, але ні загарчав, ні гавкнув, а тільки підняв ногу і сцикнув кілька краплин на вузлуваті корені.

Хлопчик підвів до джерельця і напоїв коня. Потім сам напився.

А козак довго відтирав синюватим глеєм і руки, і лице, і шию на витоку джерельця.

Потім він засипав вівса в шальку Буланкові і зморено прихилився спиною до найтоншого деревця.

— Батьку, а чого ви до товстого не сіли? Воно і тепліше, і спину не муляє.

— Тому, що ти сидиш навпроти мене і можеш бачити, що там діється за моєю спиною. А за товстенним деревом хіба ти щось побачиш? Тепер покріпимося.

І знов вони поїли черствого хліба та старого сала з часником. І все запили джерельною водою.

— Спати хочеш?

— Ані трішечки.

— Тоді чатуй. Ось тобі ніж. Стережи татарина. А я полежу. Чогось мені дрімається. Дивися, щоб кінь нікуди не йшов. Пильнуй, прислухайся. Мене збудиш, як отуди місяць підніметься! — І Омелько показав суху одиноку гілку старого явора та й поклався на землю.

Спочатку малий сидів під деревом, але коли відчув, що йому теж спати хочеться, підвівся. Так було краще. Він прислухався до ночі. Повертав голову на всі боки. Навколо безугавно дзюрчали цвіркуни, наче далеко- далеко брехала лисиця та скрикувала поблизу дрімлюга.

Ні кінського іржання, ні мукання коров'ячого, ні собачого гавкоту.

І Буланко лише головою струшував і тихо бряжчав збруєю. А пес — і не чути навіть, як дихає.

Батько Омелько дихав глибоко й повільно. А татарин у путах дихав важко і щось мурмотів уві сні. Та хлопчик не вірив, що полонений справді спить. Прикидається. А сам замишляє, як би ото скинути пута і вбити свого переможця. Батько Омелько хіба ж не сказав, що татари завжди якусь підступність вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерігатись татарської підступності, а вже ж потім вони знайшли спеченого разом із поросятами свинаря…

За якийсь час і стояти було вже важко. І почало малого хилити до стовбура. Навіть на якусь хвилиночку він заснув, бо прийшов до тями, зачепившись головою об горбасту кору. Рана запекла просто вогнем, сильніше, ніж тоді, коли промивали рану оковитою і присипали із натруски.

Підвів голову і подивився, чи піднявся місяць на рівень сухої гілки цього велетенського дерева.

Місяць постав на небі так, що здавалось, ніби сухі покручені гілочки схопили його, мов відьмині пальці.

Не знати чого, але хлопчик замість того, щоб будити козака, почав вивчати велетенську чорну купу верховіття.

І те, що він побачив, скрутило його холодним жахом, стисло німотою горло. Шкіра пішла пуп'янками, межи лопаток зачурів холодний піт.

Десь на середині дерева, біля самого стовбура, на похилій товстій гілці сидів чоловік. Блакитне проміння падало збоку і добре вимальовувало вуса та лице, подерту довгу сорочку, брудні, забрьохані ногавиці і блискуче жало коси. Косовище лежало в чоловіка на колінах, а щербате полотно звисло писком униз. Вусатий сидів непорушно, лише метеляв лівою, здоровенною, розтоптаною ногою.

І чи дивився, чи не дивився на нього із чорних запалих глазниць. Малий не міг зрозуміти: очей не видно, тінь чорна запала.

Схопився за горло, намагаючись прокашлятись. А очей не зводив з чоловіка на дереві.

І тут чоловік зняв широченну долоню з п'ятки коси і приклав товстенного пальця до вуст, ніби говорячи: «Тихо! Ні звуку!» Тут малого і відпустило. Він кинувся до козака.

— Батьку! Місяць піднявся.

— Ну й добре! — Сів Омелько, а ні позіхаючи, а ні потягуючись, наче він і не спав.

— Батьку, ходімо звідсіля швидше. — Тоді тихо зашепотів. — Мені страшно! Тут нечиста сила…

— Перехрестись, щоб нечистий щез! Ану, дай голову. Е, хлопче, у тебе жар! Дійсно, треба поспішати.

І Омелько, як і перше, повантажив татарина на Буланка. Сам присів і наказав малому:

— Залазь мені на плечі. Треба швидше нам добуватись у містечко.

— Я не хворий. Я сам піду. Я вже дорослий.

— Тихо! От не вилигуйся. Тепер ти козацький син. Залазь і не мудруй!.. І знов вони міряли широкий шлях. Буланкові копита м'яко ступали в товстий шар пилу, і позаду за ними довго хмарилась курява, поволі опадаючи в блакитних місячних променях.

Над самою землею час від часу їм перелітали шлях дрімлюги, а над ними в шарпанім танці проносились кажани.

— Е синку, не спати! Ти мені пальцями очі закриваєш.

— Чогось мені дрімається…

— Ти мені краще скажи: де ти там сатану угледів?

• Предыдущая
• 15/65
• Следующая