Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/114
• Следующая

Попри патріотичну істерію, Росія до війни не була готова — їй бракувало технічних засобів для ведення воєнних дій. «Навчання у війську базувалось головно на муштрі з наданням переваги «суворовському багнету» («Пуля — дура, штик — маладєц») та безумовному послуху без міркувань і заперечень («Малчать і нє рассуждать!»)…» [96, с. 158].

29 липня оголосили часткову мобілізацію. Василь тоді перебував у дивізійному таборі під Севастополем — виконував залогову службу як вартовий начальник берегових батарей та складів набоїв і мін у Сухаревій балці.

Наступного дня він з полком був уже в Сімферополі. Почалася гарячкова підготовка до відправлення на фронт. Чи не єдиним чоловіком у полку, хто не бажав проливати кров за Росію, був Федір Король.

Василь міг уникнути передової, але і його «захопила загальна стихія — бажання воювати з німцями» [96, с. 160]. І коли начальник штабу полку оголосив, що Прохода поїде навчатися в Тифліську школу прапорщиків, Прохода несподівано висловив готовність їхати на фронт. Начальник навіть нагримав на новоспеченого російського патріота:

– Іспалняйтє пріказ… На фронт єщьо успєєтє. Нє думайтє, што вайна акончітса за пару мєсяцев. Єщьо узнаєтє, какая ана…

І полк відбув без Проходи. А вільноприділені рушили на Кавказ. Їхали через Запоріжжя, Ростов-над-Доном і Баку. Вже в Тифлісі почули, що прийом скінчився. Тож вирушили назад. Не зупиняючись, востаннє проїхав Василь Кубанським краєм. Чи відчував він це?

У Сімферополі зголосились у штабі 34-го резервного батальйону. Василя приділили до 3-ї роти штабс-капітана Миколи Короткова, симпатичної і доброї людини. Переконавшись, що Прохода недаремно мав три паски старшого підстаршини, Коротков не раз довіряв йому командувати ротою — особливо тоді, коли був зайнятий.

На початку жовтня 1914 року вільноприділеним батальйону було наказано виїхати до Севастополя у штаб 64-ї пішої запасної дивізії для складання іспитів на звання прапорщика. З півсотні кандидатів екзамен витримало лише кілька чоловік, серед них і Василь Прохода. Федір Король іспиту не склав, але цим не переймався, бо не хотів бути старшиною ворожої армії і брати на себе частку відповідальності за поневолення України.

15 листопада надійшов наказ «Його Величності» імператора Миколи II про присвоєння Василеві Проході чину прапорщика. Це радості Василеві не принесло, і він ще кілька днів ходив у наплечниках вільноприділеного — доки не отримав зауваження від начальства.

У цей час завершувалась підготовка для відправки на фронт двох маршових рот по 250 чоловік кожна. Коли на нараді офіцерів командир батальйону Богаєвський запитав, хто з «ґаспод афіцеров» поведе ці роти на фронт, охочих не виявилося. Кожний знаходив причину родинного характеру. Мав її і Прохода — адже він більше року не бачив старої матері й мав право на тижневу відпустку, щоб забезпечити рідних матеріально з коштів, які видавала йому держава. Та вдаватися на хитрощі було не в його вдачі, до того ж одну з цих рот він особисто готував до служби. Посилати її на фронт, а самому лишатися в тихому запіллі було незручно.

– Єслі прікажетє, господін полковнік, — відчеканив Прохода, — я возьму на сєбя командованіє маршевимі ротамі.

Командир подякував і наступного дня видав наказ.

Коли родина Миколи Короткова проводжала Василя на вокзал, то й дружина штабс-капітана Людмила Олександрівна, і дочка Лєна плакали — адже мали в планах поріднитися з Василем.

20 листопада на чолі маршових рот Василь Прохода виїхав на Південно-Західний фронт. На ст. Джанкой до їхнього ешелону приєднали п'ятнадцять вагонів з написами: «40 человек — 8 лошадей». У вагонах розмістилося ще дві маршові роти з Феодосії. Очолював їх прапорщик Іванов, син голови Одеської міської управи.

Потяг рухався повільно. Залізниця була перевантажена військовим транспортом. Це цілком влаштовувало Проходу та Іванова, які весело проводили час у вагоні першого класу: співали, грали у преферанс, пили вино.

А їхні солдати помалу розбігалися.

Коли приїхали до Катеринослава, виявилося, що з Василевих двох рот розбіглося півтори сотні, а в Іванова — двісті «вояків». «Стихійний патріотичний настрій, що панував у серпні, в листопаді знизився до нуля. Все свідчило про затяжний характер війни, а тому вигляди на збереження життя на передових позиціях значно зменшилися» [96, с. 171]. Оскільки більшість мобілізованих були робітники з Криворіжжя та Донбасу, а потяг тягнувся неподалік їхніх осель, то й вирішили вони повернутися до родин, щоб десь у Карпатах зопалу не покласти голову за «царя-батюшку».

До Львова приїхали зі значно зменшеним складом. Наступного дня санітарним (колишнім австрійським) потягом виїхали в район міста Коросне — в далекому минулому княжого города на пограниччі Галицького князівства і Польщі.

За Хировом висадилися й помандрували до етапного пункту. Було холодно і вогко. Вояки понуро сунули взводними колонами. Іванов зручно влаштувався на возі, а Василь, демонструючи солідарність із вояками, крокував поруч.

І наступного дня місили грязюку розбитої дороги. Солдати йшли вкрай неохоче. Колона розтяглася на версту. Накази підтягнутися залишались без уваги. Раптом почулися постріли. Це у відчаї стріляло в повітря стомлене і голодне воїнство.

Почався бунт.

Зупинивши передовий відділ, прапорщик Прохода дочекався, коли підійшли й інші, а тоді накинувся на порушників дисципліни з лайкою.

— Ти чаво раскрічалса?! — нахабно зупинив його один з бунтівників. — Нам расстрєл нє страшен — всьо равно ґоніш нас на убой. Можеш стрєлять, нє то ми тєбя самі тут уґрохаєм.

— Ти што, дурману об'єлса? — гостро запитав Василь. — Как твоя фамілія?!

— Чаво захатєл! Пашол ти к такой матєрі!

Вираз облич заколотників не віщував нічого доброго. Продовження з'ясування стосунків було занадто ризикованим. Тому Прохода припинив суперечку.

— Хватіт! Поговорім на етапном пунктє. Шагом марш!

І пішов уперед. Бунтарі трохи постояли. І що робити? Мусили йти далі. Не лишатись же в горах, серед незнайомих і, очевидно, не надто привітних до них людей.

Нарешті дісталися якогось міста. Розмістились у школі.

Наступного дня Прохода наказав привести винуватців. Вони вже не виглядали самовпевненими і таки шкодували про вчорашній злочин. На здивування, командир не передав справу до військово-польового суду, який швидко вкоротив би їм віку.

— Про тот случай надо забить, — сказав Василь, — а в будущєм прошу подобного нє дєлать.

— Слушаєм, ваше блаґородіє! — радісно заревли солдати.

Шляхетний вчинок прапорщика Проходи справив враження на вояків: вони підтягнулись і надалі вже беззаперечно виконували всі його розпорядження.

Російські армії рухалися на захід «не тільки з боєм, але й з грабунком», — свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок «не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої», — писав він [16, с. 252].

Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й «про винищення української Галичини та її церкви». Доказом цього були «не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова», — зазначав Мортир Галин [16, с. 253].

Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала «порядкувати». Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.

• Предыдущая
• 8/114
• Следующая