Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/117
• Следующая

Менш проворних зібрали докупи і, б’ючи, повели далі. Ось і білий двоповерховий будинок із хрестом на даху — очевидно, монастир. Відчинилася величезна заґратована брама. Не в одного бранця забилося і защеміло серце. Майже 600 чоловік опинилося в кам’яній пастці.

Ніч провели на траві. О 6-й годині ранку з’явилося більшовицьке начальство. Почулися голоси:

— Справа па аднаму вихаді. Заґаворщіков видать.

Усі мовчали.

У повітрі здійнялися нагаї, замиготіли кольби рушниць. Хтось закричав од болю.

Сотні людей у цей ранок пізнали, що таке «більшовицька ласка».

Ось охоронці висмикнули з натовпу трьох хлопців і привселюдно почали розривати їхнє тіло шомполами. Вигляд крові не зупинив більшовиків, навпаки, розпалив ще більше. Врешті селян силоміць запхали в товарні вагони.

Наступного дня вони вже були в іншому місті — одягнені та озброєні. Але «непокірні зісталися непокірними» — за кілька днів вони вже ходили лісами та ярами, нападаючи на «червоних переможців».

Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг «Правобережник» прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була — набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. «Панцерник» цей козаки називали «солом’яним», адже ніякої броні старенький паротяг і дві платформи не мали. Та й команда була вдягнута по-цивільному — в звичайний одяг. Тільки дві гармати справляли враження.

У начальника станції командир «бронепотяга» довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції — кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді вирішено терміново ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник із військом і порятує ситуацію.

«Правобережникові» випало прикривати відхід ешелонів. Невеселий повернувся командир «бронепотяга» до своєї команди. Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили воду до паротяга та шпали, рубали дрова.

Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного…

Командир «Правобережника» смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. «Так, убити мене можуть, — думав він, — але… але це неможливо. Когось іншого — то інша справа, але тілько не мене». Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.

Станція непомітно спорожніла — ешелони вже відійшли. Залишився лише «Правобережник». Стало тихо і самотньо.

Але на самоті лишались недовго: «солом’яний лицар» невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими — далі лінія була ушкоджена. Попереду них вже кипіла робота: гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.

— Почалося, — хтось мовив стиха.

Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.

Ось знову вибух. За ним третій, четвертий…

Більшовики сипали переважно шрапнеллю.

Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух.

Уже й ліворуч загуркотіли гармати. «Правобережник» не відповідав, бо не бачив ворога. Тільки чув.

Козаки зіскочили з відкритих платформ на насип. Дехто ліг на землю, замотавши голову шинелею, — щоб не так чути було вибухів. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати…

Командир потяга лежав у траві — подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому.

Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога — тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники присіли біля кулеметів, гарматна обслуга підійшла до гармат. Інші стискали рушниці.

Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана — і всі із захопленням розглядали червоноармійців, які сунули прямо на їхні приціли.

І бій розпочався… Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає…

Спочатку козаки «Правобережника» навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух — колія нарешті була полагоджена.

Слідом, не поспішаючи, рушив і «Правобережник». Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.

Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.

1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги — влітку над червоними, а наприкінці року — над білими російськими окупантами.

«…Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. «Робоче-крестьянское правительство» на чолі з «товарищем» Раковським, — писала газета вільних козаків Катеринославщини «Повстанець», — коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва…

Повставало одне село за другим.

Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців.

Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднала селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди.

Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.

Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними імперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти — «Собиратель св. Руси», царський посіпака Деникин. «Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову», — кричали зі всіх сторін царські посіпаки.

Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян».

Настав складний момент — народні маси, виснажені боротьбою проти Красної армії, самодемобілізувалися — і психологічно також — адже перемога була досягнута: червоних з України таки вигнали.

Коли в Україну прийшла нова армада — та ще й озброєна Антантою за останнім словом техніки, одягнена, взута, з безмежними запасами набоїв, — серед українців поширилася депресія, упав дух, вивітрилась енергія. «Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, — писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті «Повстанець». — Почали піднімати голови прихильники «єдіной» Росії: «Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель». Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець «хохлам»… нарешті «русскій человек» вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні». Та український народ знайшов у собі сили — і знову піднявся на боротьбу «за рідний край, за права свої», вступив у тяжкий бій проти віковічних гнобителів…

Повстання почалося в жовтні 1919 року. Невдовзі вся Україна зайнялася вогнем повстання, почалась уперта боротьба за визволення рідного краю від чужинців, московських окупантів-«кадюків».

• Предыдущая
• 43/117
• Следующая