За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/42
• Следующая

І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку імені Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.

Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела з с. Обухова до Котюжан, сотник Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умова була атакувати одночасно – одразу як пролунають два стріли з групи Михайла Шила.

Раптові постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали ворога. Червоних несподівано охопила паніка: одні почали безладно стріляти по хмарах, інші тікали на кладовище. Багато хто кидав зброю і, не приймаючи бою, підносив догори руки. А розлючені вершники вже врізались у саму гущу тіл і безжалісно рубали москалів.

– Таваріщі! – верещав очманіло комбат, махаючи наганом. – К аружию! Їх мало!..

Заклики ці не допомогли. Червоноармійці ніби й не чули їх – вони бачили лише, що на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.

Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.

І окупанти пішли врозтіч. Побачивши, що командувати вже ніким, комбат кинувся рятувати своє життя. Тікав він дорогою, що вела до станції Котюжани. За ним одразу кинувся Шило. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата...

У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійці, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”...

Цю переможну операцію здійснило 13 козаків і старшин.

Що думав після бою прихильник “здорового глузду” А. Кучера? Які висновки зробив?..

Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський, підсумовуючи бій під Котюжанами, написав, що сотник Шило предосконало підтвердив військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.

Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку імені Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою сотника Любимця...

Один із героїв бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув вже через 10 днів під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку. Сталося це 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР під натиском ворога змушена була перейти на правий берег Збруча. Його тіло залишилося на полі бою.

Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова здолали сухоти – трагедія сталася 24 вересня 1926 р. в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорно.

Доля інших героїв невідома. Напевно, опинились вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів і думали: чому ж ми програли? Як так сталося?!

І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні вечори та ночі, здавалось би, нескінченної польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, перескочивши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.

Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів.

На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел.

Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів.

Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі...

Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб.

Біля робітничої касарні спішились.

Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети.

Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю.

Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду.

Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали.

Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником.

У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців:

– Ваши дакумєнти?

– А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали.

Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”.

– Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів.

У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ.

– Ви кто? – запитав Гальчевський.

– Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той.

– Ви арєстовани!

Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів.

– Ви міліция? Пошлі вон атсюда!

І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”.

У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє.

Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження.

Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх.

Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів.

Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака.

У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери.

Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий.

Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий.

“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.

• Предыдущая
• 23/42
• Следующая