Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола - Страница 2

• Предыдущая
• 2/81
• Следующая

Людська хтивість була від самих початків історії пошестю поколінь. На неї хворіли вожді старих племен, великі монархи, життя яких проходило у походах і загарбницьких битвах. Попри окремі досягнення, фіналом тих битв була поразка у вигляді моря крові, спалених жител, тисяч могил і величезної ненависті, якої вистачало на багато поколінь.

Не належала до винятків і Польська держава. Уже за ранніх П'ястів були відомі польсько-чеські суперечки і довгі війни з німцями, під час яких польські загони займали Прагу або залишали німцям «західні окраїни». Держава Мєшка І затято боролась за Помор'я, намагалась забрати у чехів Сілезію і Краків. Спокій панував тільки на східному кордоні, за яким лежала потужна вже на той час Київська Русь.

Першу згадку про порушення спокою на тому кордоні зазначає літописець Нестор у літопису «Повість минулих літ», де читаємо: «У рік 6489 (981). Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Цей запис став підставою для твердження, що першим володарем Червенських Гродов був Мєшко І. А оскільки окремі деталі не збігалися при уважнішому аналізі, то вже за нашого часу почали досліджувати достовірність запису[1]. Встановлено, що він зроблений у 1113 році, через 132 роки після походу руського володаря, тобто з розповідей якогось із поколінь, і претендувати на точність не міг. Крім того, кордони володінь П'ястів у 981 році до Перемишля не доходили, бо навіть Краків упродовж усього

X століття належав Чехії. Після смерті Мєшка І до Польщі його приєднав Болєслав Хробрий лише у 999 році. У Червенських Гродах, як і по всій Чехії, володарювали войовничі чехи, яких звали «лехами» або «ляхами», тобто ця назва не належала полякам. Доказом цьому був інший запис Нестора у тому ж літопису: «Ляхи й інші ляські племена прийшли з-над Дунаю». Не виключено, що на час вказаного запису ця назва поширилась і на польські племена. Таким чином, перші спроби польських володарів захопити Червенські Гроди пересуваються у XI століття.

«У рік 6491 (983). Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх», — писав далі Нестор у своїй хроніці. Дворічна перерва між черговими походами на далекий захід свідчила про активність східного сусіда, тому свої землі Болєслав Хробри розширював не на схід, а на захід і південь. На Русь він пішов з допомогою свого зятя Святополка, який включився у боротьбу за київський трон, а на зворотному шляху приєднав до Польщі на кілька років Червенські Гроди.

З тим походом пов'язаний народний переказ, ніби при в'їзді до Києва Хробри вдарив по Золотих воротах так, що меч відколовся, і його названо тому щербатим. Він зберігався у Вавельській скарбниці і століттями служив церковним достойникам для коронації польських королів, а нинішнім відвідувачам — для глибоких роздумів над століттями, коли предки здобували столиці сусідів. Не всі, напевно, були захоплені, бо бачили в надщербленні пересторогу, що на чужих брамах можна зуби зламати, — і мали рацію. З плином часу співвідношення сил змінювалось; від половецько-монгольських набігів і феодального роздрібнення падала сила Русі, зміцнювалось Польське королівство, захищене Руссю від східної агресії. Тому після падіння Києва монголи рушили на польські землі, де їх чекала поразка під Лєгніцею. Гірше було з хрестоносцями. Зміцнившись у Пруссії і Холмщині, вони почали швидку колонізацію. Заклали Торунь, Холм[2], Ельбльонг, Мальборк, Крулевець, а в 1309 році зайняли Гданське помор'я, відрізавши Польщу від моря, в 1329 році заволоділи Добжинською землею, 1332 — Куявами. Кільканадцять сілезьких князівств на чолі з Вроцлавом захопив у 1335 році чеський король. Віддаючи під тиском сили свої землі на півночі і заході, Польща рушила на супротилежного сусіда — Галицько-Волинське князівство, яке на той час було найслабшим з усіх сусідів.

Причиною для інтервенції стали родинні непорозуміння. Коли в 1323 році зі смертю Лева II і Андрія І в Галичині закінчилась династія київського Мономаха, на галицький трон було покликано їхнього родича по жіночій лінії Болеслава, чиїм батьком був Мазовецький князь Тройден. Незважаючи на виховання у польському дусі, син поляка і русинки перед сходженням на трон прийняв православ'я з ім'ям Юрій.

Але поріднився він з польським королем, одружившись з дочкою литовського князя Гедиміна Офкою — сестрою дружини Казимира Великого. Хороші стосунки зі свояком, приязнь з агресивними литовцями, Орденом хрестоносців і закликання на Русь колоністів не могли втішити підвладних, і в 1340 році бояри отруїли Юрія й посадили на трон у Володимирі-Волинському литовського князя Любарта. Але фактично правила боярська колегія під керівництвом перемишльського воєводи Дмитра Детька. Уже через 9 днів по смерті свояка Казимир вдарив на Галичину, зруйнував Львів, захопив князівські клейноди і масу скарбів. А коли постраждалі звернулися по допомогу до татар, швидко повернувся у Польщу. Тут наздогнала його новина, що татари у відповідь готують напад на Польщу, і він почав переговори з Детьком, аби уникнути нещастя, присягнувши більше не чіпати Галичини. Дістав згоду, небезпека минула, але апетит залишився. Отримавши військову допомогу від Угорщини і від Папи, який мріяв про покатоличення Сходу, звільнившись від присяги, даної русинам, а також і від податку, приєднав у 1344 році до своїх володінь Перемишльську і Саноцьку землі й околиці Жешова. Дав також багатий викуп татарам, аби не заважали у вирішальному поході. Очоливши той похід у 1349 році, Казимир зайняв Львів, усю Галицьку Русь, Белз, Холм, Берестя і Володимир-Волинський. Значно пізніше — у 1366 році — захопив південні кордони Волині від Боремлі до Крем'янця. Ті завоювання, санкціоновані мирним договором з Литвою у 1366 році, додали Польському королівству близько 25 % території і 30 % населення. Та, на жаль, чужого, завжди і всюди вороже налаштованого до загарбника.

Це була найбільша помилка в історії Польщі, яка впродовж століть жорстоко мстилась усьому народові.

Коли після смерті Казимира у 1370 році польський трон перейшов до Людвіка Угорського, Галицька Русь дістала трохи свободи у вигляді автономії. Виходячи зі слушної думки, що один король у двох державах довго не втримається, Людвік, залишивши Русь при Угорщині, створив з неї окрему провінцію під керівництвом свого намісника, князя Владислава Опольського. Той карбував монети з левом — гербом Галицької Русі, дотримувався старого руського права і рівноправ'я руської і латинської мов, користувався печаткою зі своїм зображенням, левом, орлом і латинським написом по обводу: «Владислав з божої ласки Опольський, Вєлюнський і Руської землі спадковий володар». Інша річ, що він також запрошував колоністів зі Шльонська і Німеччини, створив латинську метрополію у Галичі, підпорядкувавши їй новоутворені єпископства у Перемишлі, Володимирі і Холмі. У 1378 році Людвік, однак, переніс «спадкового володаря» на інше місце, призначивши у волості свої війська і угорських старост.

Існування Галицької Русі реально закінчилось після призначення на правління дочки Людвіка Ядвіги — королеви Польської. У 1387 році, вже як дружина Ягелла, вона направила військо на Русь і остаточно підпорядкувала її Польщі, усунувши угорських старост.

Типову для Королівства Польського політику щодо населення захоплених територій започаткував Владислав Ягелло. Це дуже суперечлива постать. Якщо польські історики одностайно вважають його піонером нової династії і видатним державним діячем, дипломатом і провідником, то це правда, бо завдяки його правлінню Польща досягла величезних успіхів — досить згадати лише перемогу під Грюнвальдом. Але існує й інша правда, яка не викликає захоплення Ягеллом у литовців і українців. Для перших Ягелло — зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають шибеницею. Українці ж за Ягелла вперше усвідомили безмір нещастя, спричиненого втратою державності. Цього не відчувалось за Казимира — поляка з крові й кості, бо йому не треба було афішувати свій патріотизм. А Ягелло мусив і робив це без жодних докорів сумління. Наприклад, проїжджаючи через Перемишль у 1412 році, він наказав викинути з православного собору останки князів, єпископів і магнатів, забрати у віруючих святиню і передати католицькому духовенству. Не допомогли право, плач, незчисленні прохання і скарги різних поколінь українців — собор не повернули до власників. Це була типова для ренегатів діяльність. Він також заборонив хрестити потомство мішаних шлюбів у православному обряді, а вже охрещених змушував перехрещувати на католиків.

• Предыдущая
• 2/81
• Следующая