Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая

? І де вони взялись у вас?

? Де? ? спохватився дядечко. ? Це довга казка. То давайте свою руку ? позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі ? ні тпру ні ну.

? От усі на небі святі бачать, що переплачую! ? добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. ? Так дев'яносто карбованців?

? Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

? Сам бог-отець видить ? від душі одриваю! ? Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

? Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.

? Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, ? розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:

? Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?

В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.

? Що це?! Що?! ? сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.

? Що це? ? іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.

? Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? ? примирливо сказав батько.

? Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! ? виснув гість. ? Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. ? дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.

? Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, ? сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. ? Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

? У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге ? переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

? Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? ? строго допитується тато. ? Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

? А що ж мені казати? ? знизую плечима і знов кліпаю повіками ? ні, очі таки не попеклись.

? Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?

? Ні.

? Значить, не був спільником, ? встановлює батько істину. ? То де викопав отаке?

? Як скажу, ви ще більше гніватись будете.

? Куди вже більше. Не мни своє слово ? кажи!

? То ви ж самі це казали про дядька Володимира.

? Я? ? здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся. ? Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

? Я ж, тату, хотів допомогти вам, ? мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

? Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога! ? батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму. ? Це не ти його настренчила?

? І таке ви скажете? ? неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках. ? Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?

? А як? ? зітхнувши, поцікавився батько.

? У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...

? Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. ? І вже з усмішкою звернувся до матері: ? А бачила, як цей засядько дременув із хатини?

? Та бачила, ? зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: ? Спи, дитино, хай твоя доля росте...

Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.

Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:

"Михайлику, не їдь у степи..."

"Хіба ж я хочу їхати?" ? кажу до красноголовців ? і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.

І в цей час хтось трусонув моє плече.

? Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.

? Чого вам? ? підводжуся з тапчанчика. ? Іще ж зовсім рано.

? Еге ж, рано, дитино, ? погоджується батько. ? Ти не знаєш, де мама?

? Мама? ? одразу ж зіскакую на долівку.

? Еге ж, ? сумно-сумно дивиться тато у вікно. ? Прокинувся, а її нема.

? Де ж вона може бути? ? жахаюсь я.

? Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, ? тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.

Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота ? батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.

Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік.

Тоді я вирішую теж податися в поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ ? більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур'яні й перебралась у наш город.

Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до яблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.

І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая