Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 40

• Предыдущая
• 40/78
• Следующая

— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.

— Що?

— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість.

Румель підвівся і вийшов.

— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.

— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?

— Він зможе програти їх ще раз.

Гребер ступив до вікна і виглянув. Внизу команда готувалася до від’їзду.

— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.

— Так.

Команда вишикувалась.

— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.

— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.

Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.

— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.

— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене «придатним». Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв воювати і сидячи.

З вулиці долинула команда. Колона рушила.

Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.

— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком ймовірно, гуляє зі своїм полюбовником.

— Допомога за чоловіка? А що, хіба є така? — запитав Гребер.

— Гей, чоловіче, ти звідки взявся? — Фельдман похитав головою. — Дружина одержує двісті марочок щомісяця. Це немалі гроші. Заради них багато хто одружився. Навіщо дарувати державі гроші?

Ройтер відійшов від вікна.

— Сюди приходив твій друг Біндінг і питав про тебе, — сказав вій Греберові.

— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?

— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб іти прийшов.

— Більш нічого?

— Більш нічого.

Увійшов Румель.

— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.

Румель кивнув. Жовна в нього працювали.

— Пуголовок хоч дружину має,— засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…

Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Всі вдали, немов нічого не чули.

— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.

— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — В тебе скільки ще залишилось?

— Одинадцять днів.

— Одинадцять днів! Та це ж море часу!

— Вчора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.

— Нікого немає,— повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.

— Слава богу! А я гадав, що доведеться її порішити, якщо вона сьогодні ввечері скаже хоч слово. Вчора вона тобі влаштувала скандал?

— Вона має мене за повію.

— Чому? Адже вчора ввечері ми побули тут лише годину.

— Це ще за позавчора. Позавчора ти пробув тут цілий вечір.

— Але ж ми затулили замкову щілину, й увесь час грав грамофон. Як це їй спало на думку?

— Авжеж, як! — мовила Елізабет і ковзнула по ньому бистрим оком.

І ребер подивився на неї. В серце йому ніби хлюпнула гаряча хвиля. «Де тільки були мої очі першого вечора?» — подумав він.

— Де ця сатана? — спитав перегодя.

— Пішла по селах. Збирає пожертвування на зиму чи на літо. Повернеться аж завтра вночі. Сьогоднішній вечір і завтра цілий день у нашому розпорядженні.

— Як це — завтра цілий день? Хіба тобі не треба йти на твою фабрику?

— Завтра ні. Завтра неділя. Поки що в неділю у нас вихідний.

— Неділя! — проказав Гребер. — Яке щастя! А я й не знав! Нарешті я матиму змогу хоч раз подивитися на тебе вдень! Досі ми зустрічалися тільки увечері та вночі.

— Невже?

— Звичайно. В понеділок ми вперше вийшли погуляти. З пляшкою арманьяку.

— Справді,— промовила вражено Елізабет. — Я тебе теж удень не бачила. — Вона хвилю помовчала, глянула на нього, потім відвела очі.— Ми живемо досить неорганізовано, чи не так?

— А нам не залишається нічого іншого.

— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?

Полишмо це на розсуд божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в той самий ресторан, що і вчора? Він геть нікудишній. От відвідати «Германію»! Жаль, що її розбомбило.

— Ми можемо залишитися тут. Пити у нас ще вдосталь. Я спробую що-небудь зварити.

— А ти тут витримаєш? Чи не краще кудись піти?

— Коли фрау Лізер немає дома, для мене ніби настають канікули.

— Тоді лишаємось тут. Це буде чудово. Вечір без музики! І мені не треба повертатися до казарми. Але як же бути з вечерею? Ти справді вмієш готувати? Поглянувши на тебе, цього не скажеш.

— Я спробую. Продуктів усе одно не багато. Лише те, що одержуємо по талонах.

— Ну, на цьому не розживешся.

Вони пішли на кухню. Гребер оглянув запаси Елізабет. У неї майже нічого не було: трохи хліба, штучний мед, маргарин, двоє яєць і кілька зморщених яблук.

— У мене ще є продуктові талони, — сказала вона. — Можна дещо одержати. Я знаю одну крамницю, яка вечорами відчинена.

Гребер засунув шухляду назад.

— Прибережи свої талони. Вони потрібні тобі самій. Сьогодні треба щось роздобути в інший спосіб. Організувати?

— Тут не можна нічого красти, Ернсте, — стривожено сказала Елізабет. — У фрау Лізер кожен грам на рахунку.

— Уявляю собі. Та я й не маю наміру красти. Я хочу, як солдат у ворожому стані, провести реквізицію. Один чоловік на ймення Альфонс Біндінг запросив мене до себе на вечірку. Так ось: те, що я там з’їв би, якби залишився, я заберу й принесу сюди. В тому домі величезні запаси. Через півгодини я повернуся.

Альфонс зустрів Гребера з розпашілим обличчям і розкритими обіймами.

— Добре, що ти прийшов, Ернсте! Заходь! Сьогодні в мене день народження! Зібралося кілька друзів.

У мисливській кімнаті було повно цигаркового димуй людей.

— Послухай-но, Альфонсе, — сказав Гребер ще в коридорі.— Я не зможу залишитись. Я забіг лише на хвилинку й одразу ж маю повернутися назад.

— Назад? Але ж, Ернсте! Про це не може бути й мови!

— Ти послухай. Я ще раніше призначив побачення, до того, як мені передали твоє запрошення.

— Дарма! Скажеш, що в тебе непередбачена офіційна нарада. Або тебе викликали на допит. — Альфонс голосно зареготав. — Там у кімнаті сидять двоє офіцерів гестапо! Заразі я тебе з ними познайомлю. Скажеш, що тебе викликали в гестапо! Це навіть буде правда. Або тягни своїх знайомих сюди, якщо вони гарненькі.

— З цього нічого не вийде.

— Чому ні? Чому не вийде? У нас усе виходить!

Гребер побачив, що найкраще буде, мабуть, сказати правду.

— Ти повинен зрозуміти, Альфонсе, — промовив він. — Я нічого не знав про твій день народження. Я прийшов до тебе, щоб розжитися на які-небудь харчі і випивку. Я хочу зустрітися з однією людиною, але привести її сюди не можу ні в якому разі. Я був би справжнім ослом, якби зробив це. Тепер ти розумієш?

Біндінг ошкірився.

— Все ясно! — заявив він. — Жіночка! Нарешті! А я вже сумнівався в тобі! Розумію, Ернсте! Розумію і пробачаю. Хоча в нас тут теж є кілька цікавих екземплярів. Може, хочеш на них поглянути? Ірма з біса тілиста зірвиголова, а з Гудрун хоч сьогодні лягай в ліжко. Вона завжди віддає перевагу фронтовикам. Запах окопів її хвилює.

— Мене ні.

Альфонс засміявся.

— Запах концтабору, який іде від Ірми, мабуть, теж ні, га? А Штегеману він подобається. Отому товстуну, що сидить на канапі. Але це не для мене. Я людина нормальна і люблю затишок. Бачиш оту крихітку, що в кутку? Як вона тобі?

• Предыдущая
• 40/78
• Следующая