Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/102
• Следующая

Для Корінфа настали скрутні часи. Аліатт захопив острів Лесбос, яким Періандр володів сімнадцять літ, потім лідійський володар у спілці з лесбіянами відбив у Корінфа й Хіос разом з прилеглими до нього меншими острівцями. Якби Аліатт захопив і Фракійський Боспор, Корінф позбувся б доступу до Понту й понтійського хліба. А потім корінфці знайшли б собі іншого тирана або проголосили б демократичний лад.

У Корінфа лишалась єдина колонія — італійське місто Тарант, розташоване в Сибаритській затоці. Періандр уже не покладався на сам Корінф, який міг першої-ліпшої днини його зрадити, а для боротьби з Аліаттом та його союзниками потрібно було найняти загін спартанців і зо два десятки крітських кораблів-трієр. Золота й срібла в корінфській скарбниці лишилось обмаль, треба було послати когось по гроші в італійський Тарант, і Періандр після довгих роздумів доручив цю справу своєму кіфаредові.

— А коли чесно виконаєш мій наказ, я відпущу тебе на волю й дам права громадянина Корінфа, — сказав він.

— На волю?! — прошепотів Аріон. — Ти ж досі називав мене метеком-відпущеником...

— Ти дурний раб. Для відпущення на волю потрібно оголосити спеціальний декрет у храмі Зевса-Вогнищанина.

Аріон аж тепер збагнув, як його обманював усі ці роки тиран Корінфа, але воля тирана й досі не мала меж, одним помахом пальця він міг розчавити безправного іноземця, до того ж злісного втікача. А тепер Періандр усе-таки залишав йому якісь надії. Якби гору взяв лідійський цар, Аріонові було б іще гірше, бо його колишній господар давно знав, що славетний корінфський кіфаред — це той самий утікач з каменоломень острова Лесбосу, тож неодмінно скористався б із поразки Періандра й забрав би свого законного раба назад.

Окрилений надією на волю, Аріон підкорився жорстокому тиранові.

Наступного дня, щоб не привертати уваги ворожих стежів та піднадників, однорядна хеландія з двадцятьма веслярами залишила корінфський торговельний причал, навантажена для виду паками парусини. Разом з Аріоном пливло двоє чорних лівійських рабів, яким Періандр доручав найпотаємніші справи, бо в обох були повиривані язики.

Коли на третій день підпливали до зручної Тарантської заводі, Аріон збагнув, що вирватися звідси назад буде вельми непросто. В тій заводі сновигало без діла багато хеландій і човнів, а прилеглі вулички заполонили городяни, здебільшого діти та жінки. Раби на причалах упізнали славетного кіфареда й швидко поставили хеландію на вільне місце. Аріон спитав:

— Що трапилося в Таранті? Чому побіля пристані стільки дітей і жінок?

— Чоловіки на еклезії, — відповів майже голий раб, накидаючи на глибоко вкопану колоду петлі просмоленої линви. — Сам вулицями не ходи, тебе, як Періандрового улюбленця, можуть зобидити, — тихим голосом докинув він.

Аріон поманив за собою своїх чорних без'язиких помічників, лапнув цупкий пергаментовий лист за пазухою й пішов до дому тарантського архонта. Архонта не було, затримався на засіданні еклезії, а коли повернувсь опівночі, був стривожений і злий.

— Хоче наш Тарант одкинутися від Корінфа, — сказав він. — Бояться Аліатта і його союзників.

— А ти сам що думаєш? — обережно спитав Аріон.

— А що я можу!..

— Прочитай листа. — Аріон розгорнув зборки хламиди й дістав з пазухи згорток. Архонт прочитав Періандрового листа й змертвів.

— Вони мене відразу вб'ють, лише довідаються, що я відіслав скарби храму в Корінф...

Італія так далеко від Лідії, а ви тут так боїтесь лідійського царя! Чи не краще вам боятися Періандра? — глузливо прискаливсь Аріон.

На саму згадку Періандрового імені в архонта почалась пропасниця. Він півночі човгав плитами внутрішнього дворика, потім узяв кількох невільників і звелів їм перенести важезні мішки з храму на торговельний причал. З-над невидимої звідси Еллади сходило сонце, жовте й сухе, це вістувало годину й попутний вітер. Але корінфської хеландії, якою Аріон приплив до Таранта, й близько не було. Навтіли, певно, відкинулись од Періандра й утекли.

Під серцем в Аріона похололо. Він іще вчора передчував, що станеться лихо, що буде непросто вибратися звідсіля, й ось немає чим повернутись до Корінфа...

Архонт послав раба-приворітника розпитати купців та веслярів, чи нема сьогодні попутного корабля до Корінфа. Раб незабаром повернувся з кремезним наглядачем веслярів.

— Хто тут хоче до Корінфа? — запитав чоловік, у якого з-за череса виглядав бич із кількома довгими хвостами.

Архонт сказав:

— Підкинь до Корінфа цих трьох рабів мого троюрідного брата!

— А хто твій брат?

— Він живе в селі по той бік Корінфського перешийка, — насторожено роздивлявся кремезного архонт, намагаючися збагнути, знає його той чи ні.

— Якщо добре заплатиш...

На тому краї пристані вже вештались купці, й архонт поквапливо згодився, доки його не впізнав ніхто з городян. Архонт уже й за те славив небожителів, що його не знає цей навтіл.

Морська варта не випускала з заводі так рано, але тут уже допоміг архонт: на причалах ще прислухалися до його слова.

— А цього ціпка не випускай з рук, аж поки передаси його Періандрові, — прошепотів він на вухо Аріонові в останню мить, але Аріон нічого не міг уторопати, й той пояснив: — Дурню, булава на ручці ціпка відкручується!..

Вже далеко від берега чоловік із нагайкою, який виявився не наглядачем, а власником корабля, спитав Аріона:

— То чий же ти раб?

Аріон намагався пригадати, яке ім'я назвав тоді архонт, але не пригадав і почав круто червоніти. Купець посміхнувся й відійшов на корму, де стояли німі раби-лівійці, а також кілька людей купця. Один із цих людей розмовляв зі старшим лівійцем на мигах. Аріон збагнув, що лівійці його зрадили. Тепер усе залежало від тих людей та самого власника корабля. Попутний бриз надимав просмолене вітрило, веслярі куняли під козирками своїх лав, жоден із них не був прикутий ланцюгом до лави чи насаду, хоча більшість і скидалася на невільників із теплих країв, Якби вони хоч перекидалися словами, тоскно думав корінфський кіфаред, я міг би здогадатися, хто вони та яким богам палять вогні. Але навтіли розморено куняли біля піднятих весел.

Несподівано Аріон почув, що один з німих лівійців намагається горлом повторити наспів його, Аріона, власного дифірамба. Купець підійшов до Аріона на ніс корабля.

— Я здогадувався, чий ти невільник, бо з ким ще може мати справу тарантський архонт! А ти виявився ще й Аріоном-кіфаредом. Коли так — живи! Заберемо тільки оте срібло та золото.

— Я вам його не віддам, хоч би мав накласти за це головою, — відповів Аріон.

— Ото так любиш кривавого Періандра?

— Я йому клявся Зевсом і обома богинями Землі. — Купець крутив чорною шпакуватою бородою й злобно посміхався, тож Аріон сказав усе, як над Зевсовим вівтарем: — Періандр відпустить мене на волю!

— Він уже не одного такого відпустив. Тільки з перерізаною горлянкою!.. — засичав купець-навтіларх.

По обіді наступного дня вийшли з вузької Ітакської протоки й подалися далі на південь, замість повернути на схід, тож Аріон запитав у купця-навтіларха:

— Куди ж ви мене везете?

— Пливемо додому, на Хіос, кіфареде!

Аріон мовчав. Сьогодні йому цілий день здавалося, ніби він уже десь бачив цього купця. Невже вдома, на Лесбосі?.. Аріон поблідлими вустами перепитав:

— Хіба ви хіосці?

Надвечір знявся вітер з Пелопоннесу, який ледь виднів на обрії з правої руки; купець побудив своїх веслярів і наказав згорнути вже непотрібне вітрило. Веслярі спали в трюмі цілий день і цілу ніч, а тепер дружно зарипіли кочетами. Котрийсь із них навіть почав мугикати собі під ніс, і раптом це мугикання перелилось у загальну тягучу веслярську пісню. Отже, купець обдурив його. Веслярі співали по-ахейському й напевно ж були з Патр, а не з Хіоса.

Й раптом Аріон здогадався, хто цей купець. То мав бути колишній хіосець Олімпій, а нині метек із Патр, найбагатший у всьому Пелопоннесі торговець скіфською пшеницею. Тепер жодних надій на порятунок уже не було, й Аріон почав думати, як і коли ці люди його вб'ють. А він не міг зрадити Періандра, якому перед самим відплиттям до Італії клявся над Зевсовим вівтарем, бо то було б зрадою Зевса.

• Предыдущая
• 4/102
• Следующая