Кленовий лист - Ле Иван - Страница 65

• Предыдущая
• 65/65

Скинув навушники і, нарешті, рушив до дверей. З них уже звисав трап. Члени екіпажу оглядали літак, сторожко позираючи на хвилі океану.

— Бачили їх? — запитав, спускаючись по трапу на припрасовану хвилями приливів шліфовану гальку.

Механік непевно озирнувся навколо, знизав плечима. Туман коржами брався, знімаючись над островом.

— Не видно, мабуть, там...— показав кивком голови на ліс і гори острова. Адамсон потягнувся на чистому повітрі, зробив кілька гімнастичних вправ.

Сходило сонце. Окинувши оком узбережжя, Адамсон повернувся і пішов понад берегом до крутих лісистих берегів. За ним рушили ще двоє з екіпажу.

Піщана коса потроху підвищувалася, гостре велике скелля височіло над лісом. Показалася й стежечка свіжо ходжена. Адамсон задоволено посміхнувся. Стежечка то дерлася на кручу, то спускалася в долинку, зарослу цьогорічною рослинністю.

Пілот поспішав. Вийшов ще на один пагорок і раптом побачив... Закритий з усіх боків віковічною рослинністю, на дзеркальній поверхні невеликої затоки стояв військовий німецький катер виробництва бременських заводів. З кручі на борт катера були перекинуті дерев'яні сходи.

— Певне, піонери ще сплять у каюті,— глузливо промовив Адамсон до своїх супутників.

Льотчик озирнувся і помітив мазану будівлю-землянку, що стояла оддалік. Екзотика, робінзонада! Показав рукою на будівлю. Кваплячись ступив на сходи. Розчинені люки — і жодного людського звуку навколо.

Десь глибоко підозра кольнула свідомість, що тут нікого немає. А радіограма ж уже передана, збираються кореспонденти!..

— Хел-ло-о! — гукнув у відкритий люк катера. Порожніми лунами відгукнулося тривожне «ло-о!»

Тоді обернувся до хати, послав туди борт-механіка.

— Що вони там, товариші? — запитав льотчик, іронічно підкреслюючи слово «товариші».

— Немає й духу! Недавно ще, видно, спали тут, але...

Адамсон кинувся по сходах униз, аж у трюм катера. Всюди розчинені двері. Були — і немає їх!

Тоді згадав про свою поквапну радіограму. Яка необережність, нерозсудливість, кокетування політичною акцією: «...Категорично відмовилися повернутись на комуністичну батьківщину...»

Піонерів і сліду немає на острові. Може, англійці перехопили? Адже у них тут ближче є бази. Адамсон губився в догадках, не знав, що ж далі чинити. А може, може, німці? Стривай, стривай — на березі, здається, справді видно було сліди коліс літака...

Адамсон кулею вискочив наверх, збіг по трапу на берег і заквапився на піщану косу, до свого літака. За ним ледве встигав борт-механік та другий пілот. Так і є. Тут уже був літак.

— Який же я дурень! А все це туман. От же гади, яка несолідарність! Таки перехопили! Що ж тепер? Ще одну радіограму посилати: втекли, мовляв, передумали?

— Містер Адамсон, видно, хтось випередив нас. Ширина коліс, як і в нашого,— гукнув другий пілот.

— Знаю, англійці з островів... Літак готувати до вильоту!

— Єсть до вильоту!

За кілька хвилин мотори потужно заревіли, і літак рушив по піску, беручи розгін. Пронісся понад берегом, на краю коси, підмитої хвилями, відірвався, злітаючи вже над бурхливими хвилями океану.

Генерал Армії прочитав подану йому перехоплену радіограму льотчика Адамсона і розреготався. Ад'ютант ледве стримувався, щоб і собі не розсміятися.

— Льотчик Каспар Луджіно читав це? — запитав генерал, відсапуючись од нестримного реготу.

— Ще ні. Дати прочитати? — запитав ад'ютант.

— Стривайте. Треба думати, що цю радіограму Адамсона перехопили інші станції?

— Так точно... Навіть гітлерівська пропаганда вже підхопила повідомлення Адамсона, кинула в ефір з крикливим галасом:

«Група радянських юнаків і з ними дочка відомого радянського генерала відмовилися від комуністичного раю!»

— Покличте до мене майора Луджіно,— звелів генерал, підводячись з-за столу.— А що відповів генерал Дорошенко?

— «Радіограму прийняв, за годину прибуду літаком».

— А Марія Йосипівна?

— «Радіограму одержала. Сердечна материнська дяка». Більше нічого, товаришу командуючий. У неї ж немає свого літака.

— Чому нашого не послали? Негайно ж зв'яжіться з партизанкою і пошліть літака по неї. До речі, й тих дітей, що в загоні, нехай вивезуть. їм же вчитися треба.

— Єсть послати літака. Майор Луджіно прибув, чекає в кімнаті.

Командуючий вийшов у ту кімнату, привітався з розігрітим від швидкої ходи майором Луджіно:

— Чули, льотчик Адамсон радирує з острова, що наші піонери позривали з себе червоні галстуки? А ви привезли їх звідти в самих трусах. Де ж галстуки? Піонери, хвалиться Адамсон, зажадали вивезти їх до того капіталістичного «вільного світу». Природно, що Адамсон охоче вволив їхню волю. Навіть гітлерівське радіо підхопило ту чванливу похвальбу...— Командуючий обернувся і взяв з рук ад'ютанта папірець:— Ось, товаришу майор, маємо радіограму про нагородження вас ще одним орденом за вдалу операцію по вивезенню вночі піонерів з острова!

— Прибув генерал-полковник Дорошенко! — доповів ад'ютант.

— Заходь, заходь, Андрію Тихоновичу. Тут якраз і майор Луджіно...

— Дозвольте мені, як батькові врятованої дочки, не по-військовому подякувати льотчикові.— І Андрій Тихонович міцно обняв Каспара Луджіно.

— Ад'ютант, зв'язалися з Марією Йосипівною?

— Так точно, літак послано. Вона прибуває з піонерами.

— Ну, що ж, товариші! Наступаємо, на всіх фронтах, наступаємо... І ця операція, яку так героїчно підготували і провели наші друзі, зокрема Станіслав Лужінський і майор Каспар Луджіно, дорівнює почесній перемозі! Радянський уряд високо нагороджує вас, товариші, за чудово проведену операцію врятування наших робінзонів. Про льотчика Горна обіцяв Лужінський дати якісь додаткові відомості... Вони обидва борються в загоні французьких патріотів.

До кімнати зайшли четверо загорілих, змужнілих юнаків у нових костюмах, червоних піонерських галстуках. Один з них вів за руку шестирічну дівчинку. Така ж загоріла, трохи ніби перелякана з несподіванки. Оглянула генералів, шугаючи очима по кімнаті.

— Тату-у! — гукнула. Несміливо відірвалася од руки Олега.

Генерал підхопив її на дужі руки, міцно пригорнув до грудей. Потім, знеможеннй радістю, зіперся на стіл.

— Ніночко, Нінусю! Мій Кленовий листочку, зірваний такою веремією! — вимовляв, нічого не бачачи і не чуючи.

— Ад'ютант,— наказав командуючий,— негайно передайте в ефір офіціальне повідомлення!

Генерал Дорошенко поставив дочку рядом з хлопцями і сам став струнко, ніби замикаючи той ряд робінзонів.

— Група радянських дітей,— почав командуючий,— закинутих війною на безлюдний острів Атлантичного океану, сьогодні вивезена з острова на батьківщину літаком під пілотуванням Героя Радянського Союзу майора Н. Діти здорові і почувають себе добре.

Командування групи радянських військ...

...З текстом цієї радіограми одної ночі і зайшов Станіслав Лужінський з бійцями загону до родини Каспара Луджіно в Ніцці — він-бо знав уже, хто такий отой Герой Радянського Союзу майор Н. З ними ж була і лікар Зельда Пока та льотчик Лаверні. Він побував у лабетах гестапо, але герої Опору вирвали його. Забинтована голова, на марлі підвішена рука. Але уста усміхнені, в запальних очах радість. Його старший колега, льотчик-комуніст,— чудовий приклад для них, молодших!..

• Предыдущая
• 65/65