Кленовий лист - Ле Иван - Страница 54
- Предыдущая
- 54/65
- Следующая
— Що вас непокоїть, Горн? — запитав Лужінський, підводячись із-за стола.— 3 першої миті нашої зустрічі я був щирий і одвертий з вами. Доля тих чудових піонерів тепер уже спільна з долею нещасної дівчинки. З вашої розповіді я роблю висновок, що та доля тепер залежить лише від вас, шановний гер капітан.
— Острівець знаходиться в океані, заповненім підводними човнами британської коаліції. Я сам кілька разів спостерігав, щоправда десь аж на горизонті, цілі підрозділи морської авіації над океаном.
Лужінський аж розгубився: що сталося з Горном? Він сидить замислений, немов стривожено длубається в думках.
— Так, авіації моїх ворогів. Ви знаєте, Станіславе, я знов відчув сумнів, чи варто було зізнаватися перед вами. Ось уже який час я тримав цю таємницю при собі, при своїй совісті, вагався. Будемо вважати нас чесними людьми в поводженні з таємницями. Як людина, я вдячний тим піонерам Росії і нічим їх не скривдив. Дев'яносто два дні інструктував, чесно наставляв. Кожен з них тепер може замінити першого-ліпшого матроса!
Отже, як ви, певне, й відчуваєте, мене почали терзати муки патріотичного каяття. Якось прокинувшись уночі, терзаний тою патріотичною гризотою, я вийшов надвір і пройшов до катера, нарешті прикріпленого на тросах. На острові ми були самі і вже не ставили вартових на ніч...
Тут, біля катера, мене знову охопили муки патріота. Хотілося псувати, шкодити, зірвати катер з тросів... Та почуття людини, яку врятували ці піонери, завжди переслідувало мене. Я був вдячний їм за життя, як вдячні ми своїм матерям за народження...
Я пішов від катера на берег, щоб якось заглушити ті зрадливі голоси руїнництва. Прилив спадав, але наш пліт з шести товстих колод, прип'ятий на березі, ще гойдався на хвилях. Дроти, якими був прип'ятий, натяглися, мов струни. І я, відчепивши їх, зійшов на пліт. Як іскра блиснула і запалилася рішучість: геть звідси, з острова! Доки ж тут бути? Я не зганьблю піонерів, не зраджу людську вдячність.. Нехай живуть, нехай...
Хвилі відливу, мов пір'їну, понесли мене з плотом. На перших же десятках метрів від берега океанські хвилі злостиво карали мене, захльобуючи за той нерозважний вчинок. А я й досі ще не певен, що зробив злочин.
Ну, ось так я до ранку вже й не бачив нашого острівця. Ранок і сонце дали мені напрямок, а весло й рішучість наближали до континенту. Вже другого дня надвечір я його побачив, як мрію, в туманних далях над хвилями. Радість, і каяття, і жадоба жити заразом оволоділи мною. Але в океані найсильнішим стає останнє — жадоба жити!
Коли десь на світанку третього дня мене підібрали португальські рибалки, я ще не втратив ні свідомості, ані волі. І це була ще більша мука! Голодний, знесилений тридобовою борнею за життя, я збрехав своїм рятівникам: збитий у бою, рятуюсь з якогось острова. Я не хотів бути невдячним до своїх людяних ворогів. Я брехав і, як бачите, досі всім брешу, не признався нікому про піонерів.
Але ж скільки можна? Доки мушу каратися сумлінням за подароване мені життя? Невже за дев'яносто два дні я не виявив тої вдячності на сізіфовій праці перетягання їм катера? Катера моєї ж держави!..
Отже, як патріот, я, нарешті, вирішив: мушу заявити про катер, виконати свій обов'язок перед державою!..
— Ви певні в тому? Кому заявити? Владі цієї... «нейтральної» країни?
— Лужінський не згадав про моє право сказати це своєму німецькому урядові,— нарешті, признався льотчик.
Тепер уже замислився Лужінський. Розповідь була нервовою, але і захоплюючою. Все було сказано цілком відверто, без приховувань. Спочатку, захоплений і стривожений, стояв, не спускаючи очей з німця. Потім відіпхнувся од столу, пішов навколо нього. А льотчик, як жертва під поглядом полоза, звівся з стільця. Ситуація, що і говорити, значно ускладнилася. Та чи буде цей польський емігрант, комуніст настільки необачним, що піде на скандал?
— Маєте зброю? — запитав німець, болісно посміхаючись.
— Боронь боже! Зброю мають на ворога. Ми з вами — двоє випадкових зустрічних, гер Горн. Розуміючи ваші патріотичні поривання, попереджаю: заявити про тих дітей ми зможемо тільки разом і то в консульстві країни, яка не ворогує з Радянським Союзом! Сподіваюся, що цього повторювати не треба. Маєте можливість іти відразу ж зі мною до?..
— Поки що нікуди. Прошу дати час, я мушу обміркувати, порадитись.
— Радитися... тільки зі мною. Кращого порадника ви не маєте в своєму становищі! Вас, очевидячки, цікавить гонорар?
— Ви збожеволіли, Лужінський!.. Робите припущення, які лише ображають.
— Що ж маєте обмірковувати, з ким? Адже справа ясна: дітей треба віддати їхнім батькам! — Лужінський ніби прикрадався до льотчика. Відчувалося напруження нервів у обох.
— Ви нічого не зрозуміли, гер комуніст. Справа ж і не в катері німецького виробництва. Ще на початку своєї розповіді я нагадав, що при дівчинці в катері знайдено цілий жмут паперів. А вони виявилися досить цікавими. Ті ваші «паростки комунізму», хоч і переглянули їх, але ж... не могли вчитати. Байдуже занедбали та й забули про них. А я все перечитав. Виявляється, дівчинку хоч і послано заокеанському резидентові на перечасування, але на неї мали свої права і деякі органи моєї держави. Коротше кажучи, дівчинку з деякою метою ще до війни мали показати тому німецькому комуністбві Бердгаверу. А потім на неї, як на гачок, узяти і радянського генерала...
— Шантаж, наскільки я розуміюся. Мені це відомо було ще перед тим, як вирушити в цю складну подорож..
— Шантаж? Можливо. Для гестапо це був засіб. Адже вона онука німецького комуніста? Через неї, як видно з документів, той старий комуніст і поривався втекти до Радянського Союзу. А птиця він високого льоту! Та, мабуть, не втік, коли органам треба було вдаватися до такого засобу, змусити комуніста бути зговірливішим. Війна, щоправда, віднесла цей клопіт гестапо на далі.
— І ви вирішили наблизити той час? Це жжорстокість...
Та Горн уже опанував себе. Різко махнув рукою і рушив від стільця. Походжаючи, ніби сам до себе говорив:
— Нічого дитині не станеться, не турбуйтеся. Той Бердгавер для неї чужа і фізично далека людина. Розумієте, чужа людина, якої для дитини зараз не існує. А для правосуддя це...
— Якесь божевілля! То ви вважаєте це гестапо правосуддям?
— То органи моєї держави!
— Мало ж ви побули в колективі піонерів, мало.
— Цілком досить, щоб., віддячити їм за своє врятування від смерті.
Лужінський стояв, як на розпеченій сковороді. Руки судомило в нервовому пориванні схопити фашиста за горло, покінчити з ним і їхати самому розшукувати той острів. Та не втрачав здорового глузду. Адже війна в такому розпалі. Фашистські війська рвуться до Волги. Ситуація на світі саме в цю мить складається більше на користь цього жалюгідного пристосованця...
«Але тут... сам творитиму правду людську!..» — майнула певність.
3има звузила простори, на яких діяла група Марії Йосипівни. В лісах лишалися сліди, по яких гітлерівці вишукували партизанів і загрожували існуванню відокремленого загону. Довелося кілька разів перебазовуватися.
І всюди, куди не приходила Марія Йосипівна з своїм розрослим за цей час загоном, йому було що робити. Війська Гітлера п'яніли з дивовижних, навіть для них самих, перемог, роздутих продажною пропагандою. Залізничні станції, особливо вузлові, завжди були перевантажені поїздами з бойовою технікою, снарядами. В містечках і селах навколо таких вузлів божеволіли каральні загони гестапо.
Ліси теж не раз були прочісувані гестапівцями. І довелося загонові Марусі розташуватися в місті. Невелике районне містечко над рікою. Гестапівці майже щодня виїздили до найближчого лісу вистежувати партизанів. Вадим Шостопалько час від часу вночі теж виходив із купкою найсміливіших бійців у ті ж ліси і щоразу в зовсім іншому місці спритно нападав на бундючних есесівців. У кожному нападі намагався якнайдошкульніше нашкодити їм.
Іншу діяльність обрав собі Віктор. З групою підривників він заходив якнайдалі від цього районного пункту і валив під укіс фашистські ешелони, які поспішали з боєприпасами на схід. Повертався до містечка часом і через два тижні, змушуючи непокоїтися своїх товаришів.
- Предыдущая
- 54/65
- Следующая
