Кленовий лист - Ле Иван - Страница 47

• Предыдущая
• 47/65
• Следующая

І пішов. Що він за людина, на яких ролях живе тут, їздячи з Сетубала до Кримбри і навпаки? Розібратись в цьому було важко, тепер уже зовсім заплутався Лужінський. Чув, як за дверима, в сінях, господар одягався, вовтузився і пішов, хряпнувши вихідними дверима.

В сусідньому приміщенні поліцейської дільниці починалося життя. Чути було голоси начальників і підлеглих.

Мерщій би звідси. І якомога далі. Надворі вже був пізній ранок. Якийсь поліцай на ганку окинув оком Лужінського. Поляк хазяйновито причинив двері і повернув ключа в замку. Поліцейському, очевидячки, цього було цілком досить — відвернувся і зійшов з ганку.

Лужінський, отже, тепер міг піти геть, забравши з собою й ключа. Напевне, здивується господар, розшуки почне. Портовий ресторан ось зовсім поруч. Пора — саме час сніданку. До ресторану поспішали моряки, жіноцтво. «Зайду»,— вирішив Лужінський і, сміливо пройшовши повз поліцая, пірнув у скляні двері ресторану.

Спробував роздивитися, знайти свого «приятеля» хоч би для того, щоб віддати йому ключа......Тут як у вулику.

Чужі обличчя, байдужі погляди. Сів за найближчий порожній столик і майже грайливо поклав руку з ключем на чисту, ще не забруднену об'їдками церату столу.

Замовив лише каву з бутербродами, зачитався меню. Почув, як пройшов він позаду, хитнулася рука, вловивши з столу ключ. Лужінський підвів голову, озирнувся. Ледве впізнав огрядну спину свого земляка, Рашевича. Чорний піджак типу смокінга, лискучі штани, в правій кишені чітко викарбовувався браунінг. Навіть і хотів би помилитись, та важко було. Надто колоритна ця фігура.

Так і не підійшов більше, не озвався, десь загубившись у ресторанній метушні. Маневр з ключем йому цілком удався — значить, «прип'яв» земляка до себе, переконав і певен, що, де б той не ходив, ночувати повернеться до його поліцейської кімнати! Станіслав Лужін-ський тепер уже напевне був відданий самому собі та своїй долі.

«Давайте укладемо джентльменську угоду!» — згадав уже на вулиці.

— Давайте! — голосно згодився, бо був чомусь певний, що і тут почує його слова цей досвідчений шпик. Згадалася рідна країна, над якою знущається оскаженіла гітлерівська банда. А тут якась сита гнида курсує між Кримброю та Сетубалом, пильнує поляків в еміграції, сподівається зустрічей і там, на батьківщині. На щастя, рашевичі — одиниці, лише одиниці, на «зраненому тілі польського народу!..

Чимале портове місто відразу поглинуло Лужінського. Виконуючи своє основне завдання, Станіслав не забував і про доньку Марії Йосипівни. Розпитуватись про вулицю Катабанья не наважувався. Мусив розшукати міс Гревс без сторонньої допомоги, бо в кожному прохожому вбачав шпика. Адже саме вони такі швидкі на всіляку «допомогу» чужинцеві.

Треба пройти вулицями від набережної вгору,— може, десь таки натрапить на ту Катабанью. Що це — вулиця, а чи цілий район? Катабанья, 3... Певне, таки вулиця.

Чималий досвід запільника не обдурив інтуїцію. Катабанья — це був невеличкий майдан на взгір'ї, з якого мальовничою панорамою розкривалася затока океану. Будинок 3, напевне ж, добре видно було далеко з океану, а з будинку, з чолових його вікон третього поверху, та ще, скажімо, з добрим біноклем — затока і порт були як на долоні.

У списку пожильців цієї тихої пристані міс Гревс стояла останньою і записана була найпізніше, майже зовсім свіжим чорнилом. Допалюючи у вестибюлі цигарку, Лужінський уважно озирнувся. «Хвіст» був чистий. Жодних підозрілих гуляк, прохожих поблизу не побачив через широкі вікна вестибюля. На сходах теж не здибав нікого, бо рахувати шпиком дівчисько з кошиком, яке трапилося йому назустріч, він не міг.

Ніжний дзвінок ледве почувся на сходах, коли натиснув червону кнопку. Чому червона, коли на всіх дверях другого й першого поверху були білі?.. Відчинила літня жінка. Мовчки вислухала запитання, чи вдома міс Гревс, хитнула головою. Те, що жінка не пішла питати дозволу прийняти відвідувача, трохи дезорієнтувало гостя. Хто вона: служниця, а чи мати, сестра?

— До ваших послуг,— аж у передній кімнаті з диваном і важкими портьєрами, ледве розхиленими на вікнах, озвалася ця сама жінка.

Важко було відразу заговорити. Оглядав кімнату і... господиню, підкреслено просто одягнену. «Резидент!» — безпомилково визначив Лужінський. Жінка в притемненій кімнаті здалася не такою старою. Старанно прибрана голова, щільно закрита сукня і трохи усміхнені, як годиться для господині, уста зовсім преобразили її.

Сідаючи на запропонований жестом руки стілець, Лужінський почав з рекомендації:

— Пробачте, прошу, я не єсть ваш знайомий. Моє прізвище Крашевський, Ян Крашевський — політемігрант.

Жінка нахилила голову, мовляв,— беру до відома. Обійшла столик і сіла з другого боку. Розважний гість констатував для себе, що жінка в своєму житті наприймалася відвідувачів. Вона й не намагається якось приховувати свою роль резидента. Адже вона, мовляв, ре-зидентка не якоїсь другорядної держави...

— До вас я завітав з... намови знайомих. Власне, хочу просити принаймні поради, як перебратись мені на щасливий, позбавлений оцих жахів війни заокеанський континент. Буду дуже вдячний, міс Гревс, за цю дружню пораду і допомогу.

Лужінському не вперше говорити всяку нісенітницю, нав'язуючи розмову. Часом з перших же слів він ловив найменший рух брови, уст, очей співбесідника і по тому знав, вірять йому чи ні. Ця жінка, не мигнувши оком, не змінивши пози, дивилася йому просто в очі. Відчував, що не вистачить його в цім однобої, але ж і вона не кам'яна. Десь же настане її черга сказати бодай одну фразу.

— Як вам відомо, Європа зараз палає в огні війни. А що буде потім, важко собі навіть уявити...

— Потім... можуть бути комуністи, що ж тут гадати,— прорекла досить тихо і напрочуд ніжно. Засуджує вона таку перспективу, а чи радіє з неї?

— Господи! — щиро вигукнув Лужінський, вишукуючи найдипломатичнішу середину.— Ви, певне, жартуєте чи, може, лякаєте. Адже польський народ...

— Нація, а не народ! — самовпевнено заперечив той же ніжний голосок жінки.

— І здалося Лужінському, що з перевірки відвідувача господиня лишилася задоволена. Чи вірить словам, важко зрозуміти. Але найгіршого не припускає.

—Народ, нація... Знаєте, в наш час, прошу, важко вже розрізняти ці поняття. Гітлерівські війська, на жаль, не дуже дошукуються, скажімо, крайніх елементів, а кривдять заспіль усіх. Навіть найщиріших поляків.

— На жаль, на жаль. Це правда. Але що ж можу я, звичайна жінка?

— З іншого континенту,— підказав Лужінський, відчувши силу, як боєць у поєдинку, переважаючи опір ворога.

Посміхнулася. Енергійно підвелась і, діставши сигарети та приладдя для курива, подала це все на стіл. Гість з подякою взяв сигарету. Не запалюючи її, чекав.

— Що б же ви хотіли? Інженер, науковець, літератор?

— Інженер, прошу. В Кракові залишив незакінчений проект одної заводської... та це, власне, не має значення. Мені б треба лише якоїсь зачіпки,— Лужінський теж пильно вдивлявся в очі господині.— Тільки б зачіпки. До речі, містер Адам Безрух порадив мені...

Господиня схопилася з стільця, підійшла майже впритул до поляка.

— Ви знаєте Адама Безруха?

— Чудово знаю. Це один з моїх задушевних друзів. Він лишився там... Такі люди поки що потрібні саме там,— ледве не зітхаючи, мрійно сумував гість. Слово «там» він вимовляв настільки виразно, що господиня і не перепитувала, що ж саме порадив йому Безрух.

Повернулася, заламуючи однією рукою пальці на Другій.

— Давно ви бачили Адама Безруха? — запитала вже зовсім іншим тоном. «Безрух» прозвучало для неї як пароль, і Лужінський відчув ще більше певності в собі: з цим ім'ям він може тут говорити, розпитувати, навіть вимагати.

— В день подання одної радіограми на ваше ім'я я попрощався з Адамасем, а потім... як бачите.

— І більше?

— Ні разу. Він же, напевне, повернувся туди... Ті його друзі були при ньому. Саме їм завдячуючи, я і потрапив у ці благословенні краї.

• Предыдущая
• 47/65
• Следующая