Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 37

• Предыдущая
• 37/122
• Следующая

Жебраниною ще ніхто не завоював собі місця в житті, правда, Севере?

Хай буде ганьба тим, що простягають здорові молоді руки по милостиню!

Ще добу назад я зеленого поняття не мала, яке це колосальне добро — мати своє ліжко.

Ну, ну, конику, тільки без зайвих філософських міркувань. Голову вгору і вйо вперед! Твоє щастя не покинуло тебе. Воно просто випало у тебе з кошичка. Та ти не журися. Його підніме чесна людина, побачить, що воно твоє, і поверне назад.

На самого Петра й Павла прийшов довгожданий (листівки телеграфічного стилю не входять в рахунок) лист від Слави. Без особливого захоплення, якимсь зміненим почерком, не дуже сердечно, але бодай конкретно розповіла матері трохи більше про своє життя. Дякуючи деяким своїм спортивним даним, вдалося їй улаштуватись агентом на українській фабриці цикорію. (Це речення Олена не зовсім розуміла: яке відношення має спорт до цикорію чи цикорій до спорту?) Слово «агент» було перекреслено, а замість нього вписано «комівояжер». Напевно, мала побоялась, щоб мати часом не зв'язала цього з поліцією. Наївна дитина!

Праця представника фірми (вже представник) вимагає роз'їздів по провінції, що дуже подобається їй, Славі. Мама пригадує собі (невже ж вона думає, що я можу що-небудь забути з того, що торкається її особи?), як вона завжди любила мандри? Тепер може поїздити собі «вище вух». Почуває себе добре. Можна сказати — дуже добре. На жаль, з того, що заробила, ще не може нічого послати мамі, бо її платні вистачає якраз на прохарчування для неї самої, хоч і їсть вона дуже скромно. І тут, напевно, аби не збудити в матері підозріння, що вона голодує чи недоїдає, розмашисто дописує, що живиться вона такими здоровими, гігієнічними продуктами, як чорний хліб, редька, цибуля, кисле молоко, сир, садовина і т. п.

Відпустка належатиметься їй аж через рік, але вона, можливо, службово з'явиться незабаром у Нашому. Тільки заздалегідь просить: жодних сліз, жодних докорів, взагалі жодних сентиментальних сцен. Вона почуває себе добре духом і тілом, а це найважливіше.

Єдина її жура, що за цей час вона ще більше вигуділа вгору.

Ні слова натяку про доктора Мажарина.

«Значить, ще любить», — робить про себе Олена висновок.

Лист з болючою виразністю відновив в Олениній пам'яті той ранок, коли стало їй відомо, що Слава не ночувала вдома.

Тримала, замислена, лист на колінах, коли тихцем, як це мав у звичці, увійшов Суліман.

Олена стрепенулася.

— Настрашили ви мене, Сулімане! Як це ви увійшли, що я не чула?

— Лист від Слави, що?

Річинська притакнула одними повіками.

Суліман присів на стільчик-підніжник навпроти Олени. Мусив дивитись на неї, задираючи голову, що до деякої міри зв'язувало Річинську.

— Сядьте собі зручніше, Суліман…

— Суліман знав, що Слава напише великого листа. Ну, слава богу, що все коло неї гаразд.

— Звідки ви знаєте, що гаразд?

Суліман знизав плечима. Не розумів, як можна питати про такі самозрозумілі речі.

— Що значить, звідки я знав? Ще раз мені питання! Звідки я знав! То мені подобається! Дивлюся на лице ясновельможної пані й читаю. Ну, читаю, як з книжки, що з Славою, слава богу, нема біди. Що тут питати? Я знав, що так буде, — усміхнувся своєю далекою посмішкою.

Ой Суліман, не говоріть так. Нічого ви не могли знати наперед.

— Що значить, я не міг наперед знати? — образився Суліман. — Я молився, — сказав з усією повагою, — я сам особисто просив бога, щоб Славі нічого не сталося.

Олена хотіла спитати, але стрималася, що спонукало його особисто молитися за її дитину.

— Ви добрий чоловік, Суліман, — сказала, щоб якось подякувати йому за таку прихильність до її родини.

— Добрий! — начеб образився Суліман. — А то мені подобається! Суліман добрий! Я маклер, пані Річинська, — сказав понуро, зловісно блиснувши своїми чорно-білими очима, — а маклер не має права бути добрим, пані Річинська! Я мішігене на один пункт, але не добрий. То бог, — показав пальцем на стелю, — добрий, що слухає молитви, але й він уже старенький і не знає, що не треба робити все те, що його мішігене просить, бо з того може вийти велика катавасія. Ой, така катавасія, що півсвіту буде плакати, а пів — скакати з радості… уй! Я знав такого одного чоловіка, що на одне око сміявся, а на одне плакав, — уф, аж тепер мені страшно, як згадаю… на одне око плакав, а на друге сміявся… Пані добродійка можуть уявити собі таке?

І хоч Суліман не раз зненацька з'являвся і так само зникав без «будьте здорові», цим разом його безпричинний прихід, як і загадкова поведінка, видались Олені підозрілими. Вперше замислилась, чи не має Мариня рації, коли твердить, що в маклера не все в порядку в голові?

Бо й справді, чого би це чужий, непричетний до родини, іншої віри чоловік мав би молитись за щастя її дитини?

Мале містечко над Прутом, яке дотепер славилося дешевизною цибулі і річними кушнірськими ярмарками, зненацька зажадало крові.

Сенсаційне вбивство на Вузькій розпалило в його досі мирних мешканців кровожерливі інстинкти. Наше скидалося тепер на гірський непримітний струмок, що під час раптової зливи перетворюється на небезпечну ріку, яка загрожує людським житлам.

Жадоба помсти і крові виявилася такою міцною, що заразила собою і деяких вірних католицькій церкві. Дами з делікатними нервами, що непритомніли від самого виду скривавленого пальця чи відрубаної курячої голови, тепер, наче ошалілі, кидалися на людей з одними і тими запитаннями: чи поліція впіймала вже вбивцю і коли буде екзекуція?

Знаменно, що чимало людей, які залишалися байдужими до цілого ряду смертей, реєстрованих на шпальтах газет, від цієї однієї смерті остаточно втратили голови.

Нашівська польська газета «Кур'єр нашівський», яка існувала на кошти воєводи, як його придворний орган (кожний прилюдний виступ пані воєводзіни коментувався газетою включно до пряжки на черевику знатної дами), з приводу вбивства на вулиці Вузькій писала:

«Дійшло до того, що беззавітну любов до батьківщини деякі угруповання нашого суспільства трактують як злочин, за який треба платити життям. Ми дивимося на покійного магістра прав Владислава Мундика як на відданого вітчизні патріота, на долю якого випав нелегкий пост у відродженій Польщі. До цієї категорії патріотів ми відносимо і наших славних розвідників, які в силу своїх обов'язків, ризикуючи власним життям, мусять нерідко прикидатися «друзями» запеклих ворогів Польщі і польського народу.

Проте кому спало б на думку з цього приводу зменшувати їх заслуги перед батьківщиною?

У Нашому, на вулиці Вузькій, згинув від зрадницької кулі польський патріот, вірний син вітчизни, безстрашний боєць за цілість кордонів Польської держави.

І саме тому обурення громадськості колосальне.

Стоїчний спокій в цій справі зберігають поки що одні слідчі органи. Якщо той непорушний спокій буде тривати й далі, то громадська думка буде змушена байдужість слідчих органів визнати за їх безпорадність. В наш напружений, відповідальний перед лицем історії польського народу час пасивність слідчих органів може призвести до непоправних (в оригіналі стояло «неповетованих») втрат.

Чи не краще, аби цьому запобігти, для добра справи замінити декого в персональному складі слідчих органів? Якщо люди на таких важливих постах не відповідають функціям, які накладає на них їхнє становище, то треба замінити їх проворнішими і енергійнішими, які свою працю розумітимуть перш за все як виконання священного обов'язку перед батьківщиною».

Серед тих, що перші прочитали цей артикул[81] у «Кур'єрі нашівському», був і наш знайомий — слідчий суддя Матіясек. Молодий юрист, який не так давно мав службове попередження з приводу незаконного зволікання оформлення акту звинувачення дівки з села Вишня, особливо гостро зреагував на те місце в статті, де йшла мова про потребу заміни пасивних більш енергійними слідчими.

• Предыдущая
• 37/122
• Следующая