Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 29

• Предыдущая
• 29/122
• Следующая

Не мав охоти ламати собі голови над загадкою вбивства. Одна думка, що при оглядинах доведеться йому теж замовити декілька слів на такому повітрі, відганяла від нього всяку охоту до справи.

— Де та Вузька? — спитав комендант слідчого, побоюючись, що вони йдуть у протилежному напрямі.

Сонливість пройшла в нього, а тепер страшенно хотілося пити. Примикав на мить повіки і бачив склянку компоту на нічній тумбочці, якої ще ніколи не забула поставити йому жінка перед сном.

— Зараз наліво, прошу пана коменданта, і буде Вузька.

«Підлиза, — подумав комендант, — міг би звертатися до мене як до старшого колеги без «прошу пана».

Пройшли ще кількадесят кроків, скрутили наліво, і комендант відразу впізнав Вузьку, де колись брав участь в обшуці (ревізії) в домі одного типа, запідозреного у фабрикації фальшивих закордонних паспортів.

На вид лежачої посеред Дороги людини прокурор приспішив кроку. Хоч ішов позаду, першим опинився біля трупа.

Блиснув кишеньковий ліхтарик.

Комендант нахилився над убитим.

— Отвір вихідний… Постріл з близької віддалі. Цілив межи очі.

— Тут уже був хтось біля нього, — зауважив Матіясек, розглядаючи сліди.

— Ясно, — бевкнув сердито комендант, — залізничник.

— Пан комендант мене не зрозуміли. Маю на думці слід жіночого черевика.

— Шукай, пан, гільзи, а не жіночих слідів. Я у своїй практиці мав випадок, коли при сліпому пораненні і одному вхідному отворі в каналі виявилося дві кулі.

— При одному сліпому пораненні і одному вхідному отворі д в і кулі в каналі? Яким робом? Пан комендант дарують, але це практично неможлива річ.

— Отож, отож, — комендант з особливим задоволенням брав реванш над ерудованим молокососом. З дозволу сказати, слідчим суддею. «Ти, дурню, знаєш те, що вичитав у книгах, а я те, що власним досвідом здобув».

Матіясек не міг надивуватись винятковому випадкові.

— Як же це так? Можна хіба припускати, що два послідовні вистріли, один за одним, дали один отвір…

— Дурниця! — бевкнув прокурор. Він однією рукою тулив кашне на шию, а в другій тримав ліхтарик, яким шукав гільзи.

— А що пан прокурор думає?

— Горло, — прохрипів той.

Комендант знов нахилився над убитим, взяв його за волосся, щоб підняти голову та приглянутись обличчю, але рука сковзнула по вогкій холодній гладі чупра. Когось іншого це вивело б з рівноваги, але не коменданта. Він не міг відмовитись від тріумфу над Матіясеком навіть у цій винятково невідповідній хвилині.

— Пан прокурор мають рацію: дурниця! Такого ніколи не буває, щоб два послідовні постріли дали тільки один отвір. Це знає з практики і найтупіший рядовий поліцай.

— Дивуюся, що пан слідчий суддя…

Цікаво, що?

Річ правдоподібно малася так, що куля з першого пострілу з якоїсь причини залишилася у стволі. При другому пострілі перша і друга кулі вилетіли слідом одна за другою і дали, пане слідчий суддя, тільки один отвір.

Казуїстика, що?

Перемагаючи відразу, комендант всунув руку під підборіддя мертвої людини, повернув її голову лицем трохи вбік і мовчки вилаявся.

Впізнав.

По кінчику носа і галстуку. Власне кажучи, ці дві прикмети доповнили себе взаємно.

Не могло бути жодного сумніву.

Знервований до краю, комендант відійшов убік, буцімто шукаючи по всіх кишенях портсигар.

— Є, панове, гільза! — зрадів прокурор. — Як я і припускав, браунінг-два!

— Чому лікар не приходить? — Матіясекові почала видаватись підозрілою поведінка коменданта.

— Замовкни, пан! — прицикнув на нього той і, звертаючись до обох, сказав не своїм голосом: — Придивіться краще, що за несподіванку зготовили нам… ті шубравці! Ви, панове, поки що залишитесь тут, а я повернуся на комендатуру. Скажу вислати паку. Револьвери при вас?

— В мене є, — сказав прокурор, тримаючись за горло.

— Гаразд. Тіло відправити у морг. Хай при консервації ужиють всіх можливих заходів. О десятій чекаю панів в себе в кабінеті.

Коли Ясь Качуровський за три години ще раз прийшов на вулицю Вузьку, то, якби не стежка, що веде в поле, не знайшов би місця, де ніччю вбито людину.

Просто-напросто вся Вузька була наче зачимсь заскороджена. Сліди людських ніг, коліс, кінських копит були зовсім недавні, вже по заскородженім.

«Чого я прийшов сюди? — думав про себе Качуровський. — Чей же не припускав, що мертвий лежатиме до цього часу і чекатиме, щоб сказати мені, як вмирав. Прийшов тому, що мусив.

Це ж страшне, щоб людина приїхала в Наше бозна-звідки, зайшла на таку тиху, глуху вуличку, як Вузька, вибрала таку годину, коли всі полягали спати, і тут зустрілася з смертю. Цікаво би знати, що снилося тому бідоласі напередодні?»

Зграя капосних горобців об'їдала кущ бузини біля студні, а Бронкові приверзлося спросоння, що пташня обсіла вазони пеларгоній на вікнах і там виправляє свої герці.

Бузина чи пеларгонія, однаково була це справа горобців, що Бронко того дня прокинувся передчасно.

Коли вийшов на ганок і подивився на довколишній умитий, свіжий світ, пожалів за тими ранками, що їх прослинив у постелі.

Обмився в бочці з дощівкою і чомусь, згадавши Бориса Каминецького, як би на його честь, зробив кілька гімнастичних вправ на «турніку», на якому мама тріпала хідники.

Мав ще час після сніданку, але забрався на роботу, не знаючи, чим би міг заповнити ці хвилини вдома.

Наближаючись до кафедрального собору, Бронко приповільнив ходу. Була це пора і місце, де міг зустріти Ольгу чи хоч би кого-небудь з її сестер. Останнім часом навіть зустрічі з «швагерками», за законом асоціації, приносили йому деяку приємність.

Не судилося йому того дня побачити Ольгу. Напевно, заспала. Уявляв собі кохану голівку з розкиненим волоссям на подушці. Кожна людина має свій спосіб підкладати подушку під голову. Як робить це його кохана?

«Спи, — післав їй свої думки, — спи, серце! Колись будеш спати на моїй руці. Все буде моє: і ти, і твій сон, і подушка, на якій тепер спиш».

Серединою вулиці Легіонів промарширував підрозділ озброєної кінної поліції. Бронко об'єктивно ствердив, що хлопці на конях підібрані, як огірки, і мають досить мальовничий вигляд на баских конях.

«Шкода тільки, що не обрали собі іншого фаху в житті, як служити в поліції».

Заки Бронко дійшов до друкарні, кіннотчики поверталися вже назад.

Молодий Завадка не надав жодного значення цьому фактові. Майже біля самої друкарні зустрів знову трьох поліцаїв з багнетами «на гостро». Коли входив східцями до друкарні, з сусідньої брами блиснув лакований кашкет причаєного там поліцая. Тоді Бронко згадав, що й вчора вранці, коли повертався з роботи, здибав поліцая. Чи не очікується часом проїзд через Наше у Карпати якої ексцеленції?[65]

В цеху був один Пєрожек. Похнюплений, він ненормально повільно застібав на собі халат. Бронко якось раптом, як то буває часто по відношенню до людей, з якими щодня бачишся, спостеріг, що старий за останній час дуже вилисів.

Завадка мусив двічі поздоровкатись, заки той відповів йому.

— А що ти на це скажеш, Бронку?

— А що?

— То ти нічого ще не чув? В такому разі я теж нічого не знаю.

— А що… що, пане Пєрожек?

— А ти чого причепився до мене? Я тобі кажу: нічого не чув, не знаю і знати не хочу. Моя справа — друкарня. В мене жінка-діти, я, слава богу, маю працю, поза тим мене не обходить цілий світ. О, може, цей тобі щось більше скаже.

Ввійшов Ковальський.

Як завжди, вітається гречно, обережно знімає з себе піджак, що ледве купи тримається, такий він проношений та проштопаний (незамітно, по-кравецьки). Акуратно укладає його на вішак, прикриває зверх охоронним папером і вішає на призначене місце на стіні, теж оббитій папером. Тільки тепер надіває спецівку, до кишенькового дзеркальця причісує вилиняле волосся і щойно тоді стає за реал.

— І ви нічого не чули, пане Ковальський?

• Предыдущая
• 29/122
• Следующая