Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 62

• Предыдущая
• 62/95
• Следующая

Ні, Іване, ні! Дарма тішити себе смішними надіями. Це ти хвилюєшся, як плесо води під вітер, а вона — глянь — яка спокійна!

— Ну, то бувай здоров, Іване…

Та чекай, чоловіче, не квапся, он вона виходить за тобою, ніби дівка за парубком… Це тобі нічого не нагадує, Іване?

— А ти, Іванку, трохи частіше заходь у село, бо геть-чисто здичієш отам, під лісом, і залишишся позаду від усіх людей…

І тільки всього? Тільки це вона мала тобі сказати? І варто було задля цього аж до воріт проводити?

— А хата моя при дорозі… Зайдеш води напитися — не боронитиму…

Мой, а ти чого так зрадів, як циган під сонцем? Куди ти так рвешся? Чого квапишся, дурню? Курей твоїх і так тобі ніхто не рушить, — ти сам половину побив, а ніч все одно пропала. Не дадуть тобі спокою думки цієї ночі, Іване. Ой, бігме, не дадуть… Мусиш подумати, що воно — цей колгосп у селі, коли вже і вдова Анна отаке тобі чеше. Хе!..

1950

— Мамо!

— А що таке?

— У вербах хтось є…

— Та хай собі буде. Цить! Не бачиш, що діється?

— Мамо, там хтось стогне…

Марія не озивається. Ох чи один у цю хвилину стогне! Фронт ламається, ворог наступає, вночі ясно, як удень, день обертається на чорну ніч від куль і вибухів. І Іван десь… Син коханий, господар молоденький, між тими, що грудьми стали за матір Вітчизну.

Старий вчора відступив з нашими останніми частинами. Так порадив йому Сергій Степанович, секретар райкому. Головою ж сільради був. Першим агітатором за колгосп. І… кандидатом партії! Аякже ж!

Три дні й три ночі не пускали наші прикордонники ворога рідну землю, стримували його, щоб дати час людям в тилу евакуюватись. А Сергій Степанович сказав у ту останню хвилину: «Не прощаюся назавжди, а кажу «до побачення». Напевно, напевно ще побачимося з вами, дорогий Сергію Степановичу! Не може такого бути, щоб кривда перемогла правду».

Поки що ущухло. Недобрий це знак. Певно, німець прорвав лінію і топче вже своїм чоботом земельку святеньку.

Невістка Катерина з довгастим личком підлітка, що надміру витягнувся, але вже з черевом перед собою, водить за свекрухою запитливими очима.

Відколи не стало свекра і чоловіка, свекруха тепер голова родини. На важкий час припало їй головування.

Сімнадцятирічна дочка, жвава, як білочка, хвилинки спокійно всидіти не може. Коли це вона почула той стогін у вербах? Куди її носило за ворота? Хто її посилав туди?

— Ти що… може, бачила його, Параско? В якому він мундирі?.. Німець чи, може…

— Наш, мамо!

Невістка витирає рукавом піт з блідого чола. Вона, ніби не помічаючи Параски, звертається тільки до свекрухи:

— Шкода людини, а чим ми йому допоможемо? Хіба, як стемніє, можемо, щоб ніхто не бачив, подати води та хліба винести.

«Це я вже зробила», — думає собі Параска.

— Не візьмемо ж ми його до хати на свою біду, щоб нас німці з димом пустили. — Вона вперто дивиться на свекруху своїми чорними, зіркатими очима.

Марія мовчить, і не знати, чи вона згоджується з невісткою, чи заперечує їй. Тільки горшки на плиті деренчать голосніше.

«Невже ж мама думає так само, як і Катерина? — кусає собі пальці Параска. — Господи, таж вона колись змилосердилася над осою, що тонула в медові! Ех, люди, люди! Ні, не може бути, щоб мама тримала Катеринину сторону!»

— Мамо! А як його знайдуть німці, що з ним зроблять?

— Не знаю. Звідки мені таке знати?

— Візьмуть в лазарет, — відповідає невістка, що аж на два роки старша від Параски. — Чей же не знімуть голови пораненому?

Марія починає підшморгувати носом.

— Мамо, він проситься, щоб його в хату забрали…

— Мамо, — стає поміж свекрухою і чоловіковою сестрою Катерина, — затуляймо подушками вікна, закладаймо штабою двері та й лягаймо спати, бо не знати, що нас завтра чекає.

Це правда. Тепер такі дні настали, що один страшніший від другого. Три доби теплої страви в роті не мали, три ночі очей не склепили. Тіло вже таке стомлене, що хай би тобі загрожувала смерть на власній постелі, ти однаково потягнувся б туди.

Невістка лізе на піч. Там, за комином, наче безпечніше. Чути, як вона поправляє собі подушку. Хвилину пізніше в хаті розлягається хропіння.

Лягають і Марія з дочкою.

«Скоро всі відпочиватимуть, тільки там той у вербах стогнатиме й благатиме допомоги», — крутиться в постелі Параска. Та що це? Мати тихенько спускає на долівку спершу одну, а потім другу ногу (боїться, щоб не розбудити кого!), встає з ліжка.

— Мамо, ви куди?

— Іду подивитися, чи добре Катерина замкнула хлів. Тепер, знаєш, і свої злодії піднімуть голову.

Ага хлів! А чого це мама там так довго порається? Чи, може, Параска заснула? Так і є. Мама збудила її.

— Параско, га, Параско!

— Де горить? Що горить?

— Цс-с! Ніде не горить, господь з тобою! Вставай, допоможеш мені. Таж у нього зовсім перебита нога… Я не справлюсь сама…

Параска розчісує коси перед шибою у вікні (в тій бомбовій завірюсі дзеркало впало з стіни і розтріскалося на шматочки), а руки трусяться в неї. Що скаже Катерина, коли дізнається, що боєць в притулі?

А Марія спокійна. Може, навіть спокійніша, ніж учора ввечері. Вона дає невістці час помитись, поснідати, хату замести (Марія вважає, що вагітним треба більше рухатись та нахилятись).

І нарешті:

— Таїтись перед тобою не думаю: ранений боєць у нас у притулі.

— Ай мамо, що ви наробили собі і нам!

— Цить! Так воно повинно бути, Катерино. Тихо, тихо, не лементуй! Що більше нещастя спадає на людей, то більше треба стояти один за одним. Росіянин він, а геть усе чисто по-нашому, по-українському, розуміє. І навіть звати його, як і нашого, — Василем. Молодий такий, а вже скалічений. Гей, Катерино, Катерино, може, там десь і твій чоловік, а мій син просить у його сестри чи матері ковток води! Ти собі як знаєш, а я не можу інакше. Свій же він, не ворог! Як уже так дуже боїшся, то йди жити до твоєї матері. Лише зажди, я тебе не випущу з хати, доки отут, перед образом, — ти ж віруюча! — не присягнеш мені, що нікому ні слова! Ні мамі, ні татові, ні самій собі не спом'янеш уголос, що він тут! Нікому-нікому!

— Мамо, подумайте, що робите!

— Я вже подумала! А вчити мене тобі рано. Ще тебе одне прошу: перед ким лиш можеш, говори, що я і сяка, і така, що з хати вагітну тебе вигнала. Хай я вже буду тією злою свекрухою…

— Мамо, та в мене язик не повернувся б таке казати на вас…

— А я тобі наказую, і все! Так треба. Пакуй свої речі і йди з богом.

— Піду, мамо. Не можу тут залишатись. Ви маєте велику відвагу в серці, а я боюся.

— Не так, може, відвагу, небого, як любов, хочеш сказати. Кожній людині життя миле, і я теж боюся за своє життя, не думай собі.

— А я теж у грудях не камінь маю, але боюся. Боюся не так за себе, як за те, що має на світ прийти. Що сказав би мені Василь, якби я йому сина не доносила? Повірте мені, мамо, тільки страх за те, що ношу під серцем, виганяє мене з вашої хати.

Мати посміхнулася своїм суворим, засмаглим, з напрочуд правильними рисами лицем.

Рана гоїться, але Вася Уланов вже на все життя залишиться кульгавим. Такий молодий, вродливий, з вівсяними бровами над синіми чистими-чистими очима, такий дужий (коли ліг, аж ліжко увігнулося під ним), і йому, такому богатиреві, судилося ціле життя з палицею ходити.

— І то ще дуже легко тобі обійшлося, Васильку, — каже дід, що приходив йому рану лікувати. — На один волосок від гангрени було! Вже кров починала розкладатися в тобі на сукровицю! Якби не ті зела і вогонь, було б погано, синку, з тобою. Маєш щастя!

Вася теж вважає, що в нього багато щастя. Воно випромінюється з його очей, з вихрястого чуба, з рота, повного білих, як дородні зубки часнику, зубів, з пісень, яких не може навіть війна заглушити.

Після перебутого страшенно хочеться жити Васі. Раніше наче і не знав ціни життю, а тепер, ех, братця, полюбив його, як найпалкішу кохану свою. Палиця? Дурниці! Єрунда, як кажуть в Росії. Коли дівчина полюбить, не подивиться, що нога в коліні зрощена.

• Предыдущая
• 62/95
• Следующая