Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 50
- Предыдущая
- 50/95
- Следующая
Живу, не відрізняючи одного дня від другого. Сумлінно, як мені здається, виконую свої обов'язки і вважаю, що я нічого нікому не винна. А те, що я не можу горіти так, як тисячі тисяч нововизволених мешканців міста, а те, що я не фантазую так по ночах, як Ривка, — це вже не від мене залежить.
А життя навколо не біжить, а горить. Люди, що стільки років, століття цілі терпляче чекали на день свободи, тепер стали раптом нетерплячі, мов діти. Все їм подавай відразу! Як поставився б до цього факту Казимир?
Якийсь час у нашому місті не було крамниць з мануфактурою і взуттям. Це ж зрозуміло. Приватники ліквідували свої інтереси, а держава ще не встигла налагодити свою торгівлю.
Але не минає і двох місяців, як у нашому місті народжуються універмаги, які львів'янам навіть не снилися.
Ривка (сама признається у цьому гріху), як навіжена, бігає з одного магазину до другого і, хоч сама ніби з свідомих, вдома не може наговоритися з тіткою Темою про те, що в пролетарській державі так високо стоїть побутова культура.
— Ох, ох!.. Які чудові ленінградські пудренички бачила: рожева емаль з золотом! Цяця — не пудреничка! Ох, ох… а яку жіночу білизну! Мрія, поема, а не білизна! А які завіски на вікна! Тьотю Темо, ну, уяви собі, блідо-блідо-голубий, файного гатунку тюль, а на ньому золоті бджілки!
Це — Ривка.
На цьому тижні від'їжджає до Ворохти, у Карпатах, до санаторію туберкульозників другий помбух нашого тресту. Хлопець за старого режиму був сім років безробітним (легко сказати — сім років), придбав туберкульоз від «розкішного» життя, а тепер став на роботу, і по трьох місяцях виряджують уже його до санаторію.
Директор тресту (ви мусите його знати — такий ставний, високий, з русявим волоссям, він часто виступає на міських зборах) вручає йому путівку, а наш Олег Петрович стоїть мов закам'янілий.
— Бери, Петровичу!
І той ані з місця, тільки губами ворушить. Тоді підходжу я до директора, беру від нього путівку і тичу в руку Олегові.
— Що вам? — питаю його.
— Нічого, — і безпорадний рух пальцями по чуприні. — Я не можу… Та Ворохта… то моя обітована земля… Стільки років добиватись… і аж нарешті… Я дуже дякую, товариші, але я… не можу… я ще раз дякую! — розпачливий рух рукою. — Залиште мене, прошу!
Всі (навіть у нашого бухгалтера тремтить борода) глибоко переживають. Це тільки я одна, як окаянна, маю єдиний біль у серці: чому не дожив до цієї хвилини мій Казимир?
До мене причепилась нова ідея: знайти людину, при якій вмирав Казимир, або яка бачила його мертвого, або взагалі знає що-небудь про його смерть.
— Я вам допоможу. Я тепер маю різні знайомства, — заспокоює мене тітка Тема, і я розумію, звідки це йде. Маючи під боком до безсоромності щасливу Ривку, вона страждає від того, що хтось за стіною силою своїх невеселих думок пригнічує їх настрій. — Я вже маю навіть на увазі таку одну людину… А тим часом ви не сидіть вечорами самі… заходьте до нас! Я навіть мала б до вас одне прохання… Ви ж знаєте… я тепер завідую галантерейною крамницею… Тільки ви не смійтеся з старої…
— Яка ж ви стара, тітко Темо!
— Ну! Як хтось уже не молодий, то він уже старий, чи не так? Я хочу просити вас, щоб ви мене підучували по-українському писати й читати… Я трохи вмію, але на такій посаді, ви розумієте… я мала б краще вміти. Ривку вчить один росіянин по-російському… Слухайте, Марточко, він військовий… Чи то нічого не шкодить? Він заходить до нас, я є свідок тої науки, але боюсь! Вони часом так дивляться одне на одного, що мені стає страшно. Він військовий, якийсь старший навіть, і православний до того ж… Ай, ай… я вже мала такий випадок у своїй родині і тому стережусь тепер його, як вогню… Що ви думаєте про те, Марточко?
— Думаю, тітко Темо, що ви не зовсім усвідомили собі, за яких часів і в якій державі ми живемо…
— Чому ви так думаєте? — мало не обурюється тітка Тема. — Чому вам здається, що я така вже стара жінка, яка не знає, що навколо неї діється? Ну, що ви собі гадаєте? А я вам скажу, що я ходжу двічі на тиждень до нашої домоуправи, де слухаю різні лекції… Ну, що ви скажете тепер на це?
Нічого не скажу, думаю тільки собі нишком, що в нашої доброї тітки плутається старе з новим.
Чи справді мала когось тітка Тема на увазі, чи тільки хотіла потішити мене? Але одного дня, як прийшла я додому, вибігла вона мені назустріч (це її зрештою милий звичай — попереджати перед кожною новиною) і якась не своя, з таємним виразом на обличчі, повідомила мене, що вона привела до себе одного чоловіка, який може мені дещо про Казимира розповісти.
Мені не сподобалася поведінка тітки Теми, і це наче загострило моє ставлення до незнайомого.
— Зараз, хай скину пальто, — сказала я і хотіла вже завернути до своєї кімнати, але тітка Тема вчепилась мені за рукав і силоміць поволокла до себе в кімнату.
Посередині кімнати сидів якийсь чоловік спиною до дверей. В мене аж серце завмерло. Плечима, потилицею, кольором волосся він так скидався на мого Казимира…
Потім… — таких хвилин ніколи не можна докладно запам'ятати, — чоловік підвівся на ноги, повернувся лицем до мене і. Ну, ви й так уже догадались, хто був той незнайомий.
Такий був кінець моєї драми, а перед цим трапилося ось що: Казимир справді, як розказував мені той чоловік з-за Жовківської рогачки, захворів був дуже небезпечно на шлунок. Разом з Казимиром залишили товариші ще одного хлопця у дуже тяжкому стані. Згодом виявилося, що то був тиф. Люди, в яких залишили «березяки» Казимира і того другого хворого, були бідні поліські рибалки. Вони віддали хворим якусь повітку, але навіть прикрити їх не мали чим. Коли Казимир одійшов трохи, то побачив, що його побратим труситься весь, як у лихоманці. Казимир скинув свою куртку і накрив його.
По кількох днях захворів і сам Казимир. Він здогадується тільки, що якісь військові частини підібрали їх, бо очуняв він у госпіталі в Рівному, в інфекційному відділенні. Казимир гадає, що його побратим мав померти, бо інакше Пясти не одержали б документів сина й урядового повідомлення про його смерть. Все це, мабуть, наробила куртка, якою прикрив Казимир того бідолаху.
Але я мушу поділитись з вами одним своїм, правда, не дуже втішним, зате глибоким життєвим спостереженням: інші розчаровуються у своїх чоловіках по шлюбі, а мені доля ця випала перед шлюбом.
Їй-бо, кажу правду.
Уявіть собі, що в той час, як для мене світ померк через того шибайголову, він, вийшовши з госпіталю в Рівному, замість рватися навпростець до коханої дівчини (про яку, до речі, знав він, що не відповідала йому на листи і відмовилась одружитися з ним), він, як казковий лицар, переборював ще цілий ряд перешкод. То він партизанив десь у Волинських лісах, б'ючись проти недобитків польської армії, так званих пілсудчиків, то він у якомусь глухому селі наводив порядок (теж мені урядова персона об'явилася!), то він десь аж у Бродах, де його добре знали з підпільної роботи, мітингував п'ять днів поспіль, то він на сокальському кордоні ловив якогось графа чи князя, що переодягнений «березяком» намагався драпонути з рюкзаком, повним золота… і мій Казимир не міг залишити цю справу, доки не переконався, що золото помандрувало до державної каси.
— Стривай, — не могла я перемогти самолюбства, що на нього хворіє, мабуть, кожна закохана жінка, — а я? Невже ж ти за цими всіма справами навіть не подумав про те, що я можу з нетерпінням чекати тебе?
Я помітила, що мій Казимир збентежився:
— Як це тобі пояснити? Чи я про тебе думав, чи не думав — годі розбиратися, бо ж ти і без того весь час була зі мною і в мені… А ці справи, Мартусь, були справді такі, що їх ні при яких умовах не можна було відкласти. Чи ти розумієш мене?
— Еге ж, я зрозуміла (і погодилась з тим), що в мого майбутнього чоловіка завжди на першому місці будуть громадські справи.
Дивлюсь я на мого хлопця, і здається мені, що нас від останньої зустрічі відділяє не рік, а цілі століття. Якісь реальні підстави це враження таки має. Адже ми бачились востаннє за буржуазної Польщі, а тепер ми обоє вже громадяни Радянського Союзу!
- Предыдущая
- 50/95
- Следующая
