Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 37

• Предыдущая
• 37/95
• Следующая

Мені перед очима в якихось зламаних, кривих образах почало мелькати, як на поганому екрані, наше майбутнє:

— Що тепер буде?

Я помітила, як мама пополотніла, і я, забувши про батька, припала до матері.

Ми ж не маємо ні грошей у банку, ні землі, навіть у найманій хаті живемо. Яким це буде тепер наше життя, коли ми досі жили від першого до першого, від одної татової платні до другої?

— От, бачиш, — чомусь знайшла мене собі мама, щоб вилити на мені свій біль, — твій тато такий самий робітник, як старий Пяст чи Казик, але їх… не бійся… їх не звільнять з роботи! Ось як виглядає у житті твоя рівність національностей!

— Жінко, — схопив тато маму за руку, — дай спокій! Не згадуй мені більше того хлопця! А вона, — показав він рукою на мене, — хай вибирає: або я і ти, або він!

— Тату! Мамо! — здається мені, що я навіть навколішки впала перед ними. — Мамо!

— Встань, — наказав мені батько, — і не роби комедій. Я кажу до тебе спокійно, тож і ти поводься так. Я свого слова назад не візьму. Вибирай: він або ми… Я можу піти воду на коромислі носити, можу найнятися вночі канали чистити, я все витерплю, все витримаю, тільки одне понад мої сили — в теперішні часи мати поляка в родині… Це неможливо… це просто… неможливо…

Я затулила долонями очі, бо мені здавалось, що так зможу краще думки зібрати разом.

Я кликала в думках Казимира. Пригадала докладно нашу останню розмову. Тепер я глибоко визнавала за ним рацію в тому, що він говорив про мою дикість. Я відчула, якою темною і неосвіченою людиною я є.

Я ж не могла знайти жодного аргументу проти тверджень мого батька, бо я досі справді стояла осторонь громадських справ. Мені чомусь здавалось, що Казимир говорить за нас обох. Так, тепер я зрозуміла свою і Казимирову помилку, але з цієї свідомості поки що було мені небагато користі.

Я навіть не зуміла сказати батькові, чому у Варшаві чи в інших чисто польських містах робітники були без роботи і жили по бараках за містом, а в нашому Станіславі кожний перевертень міг одержати добре оплачувану посаду. Я передчувала, що тут одна з підступних ендецьких штучок, але в чому саме вона полягає, я не вміла досить переконливо пояснити.

Якби в тій хвилині був Казимир коло мене, то він, напевно, зумів би переконати моїх батьків, що вони не зовсім правильно оцінюють події, але я… я не почувала цієї сили в собі.

— Щось довго ти надумуєшся, дочко, — сказав ущипливо батько, і це мене глибоко вкололо, — чи так довго мусиш ти питатися свого серця, за ким йому йти: за рідними чи за… пройдисвітом?

— Ні, — втрутилася в батькову мову мама, — я не втратила ще віри в свою дитину… Скинь, Марто, персня з пальця і напиши Пястам, бо його самого, здається, нема зараз у Станіславі, що ти відмовляєшся йти заміж за їхнього сина… — І, не чекаючи моєї відповіді, мама стягла мені з пальця і так трохи завеликий перстень, а батько підвівся з стільця, на якому сидів, щоб приготувати мені папір і чорнило.

Але я не могла написати ані слова. Рука моя так тремтіла, що просто фізично неможливо було виводити нею літери.

Тоді батько сів сам за стіл і щось там написав коротко. Загорнув у клаптик газети перстень і вложив його разом з листком у конверт. Потім покликав Ромка і наказав йому віднести цього листа до Пястів. Мені пояснив лише:

— Я написав, що роблю це за твоєю згодою і від твого імені. Пам'ятай!..

Як страшно! І… як дивно! Чому я не плачу? Чому я не вирву листа з рук Ромка і не подеру його на шматки? Адже це неправда… Стократ неправда, що я відмовляюсь бути дружиною Казимира. Чому ж я не протестую? Чому немає в мене мужності стати на оборону власного щастя? Чому? Чому?

Мабуть, тому, що я була вже занадто перевтомлена попередніми переживаннями. В тому, що я так пасивно реагувала на вчинок батьків, мали свою часточку і Оксана Максимович, і мої подруги з «Стріли», і Урсуля Пяст. Вони мене зломили. Вони й останні відомості, що їх приніс батько.

Я почувала себе в ту хвилину до краю слабою. Я була морально розбита. Свідомість того, що я не можу виїхати із Станіслава, паралізувала рештки моїх душевних сил. Я не бачила перед собою, за що могла б зачепитись моя думка. Мені здавалось, що я перестаю бути. Просто розтаю у небутті — і все.

Колись, як читала я в романах про те, що оточення приневолює когось до вчинків, противних його волі, завжди охоплювала мене злість на таку безвольну людину. А тепер… Тепер я на власній шкурі переконалась, що такі речі можливі. Згадались батькові слова, сказані мені колись за інших обставин: «Не треба занадто розкидатися словами «людська підлота». Тепер я на прикладі самої себе знала вже, що можливий такий стан, в якому в людини немає інших бажань, крім одного: втратити свідомість існування.

Події, що пізніше розгорнулись, треба визнати, попрацювали на мою користь. Батько пригадав, що оце недавно в поїзді Львів — Ворохта зробив одне знайомство, яке може тепер стати в пригоді нашій сім'ї. Він познайомився з сім'єю, точніше з дружиною і дочкою, якогось українського банкіра, панями Заславськими. Пані Заславська розказала батькові про те, що вона шукає інтелігентної незіпсованої дівчини з провінції для одного порядного, так званого ліпшого дому. Дівчина та мала б допомагати господині дому в найделікатніших заняттях, а за це господиня дому вчила б її крою найновіших фасонів жіночого одягу. Це було щось для мене. Тепер, коли кар'єра уряднички закрита для мене, мені, власне, й не лишається нічого іншого, як навчитися якогось ремесла. З промислової школи винесла я початки шиття й крою, і тому навіть з цього боку мені дуже підходила пропозиція пані Заславської. Ми боялись тільки, чи вже не запізно, бо мова про це місце була ще в червні, а тепер уже вересень кінчався. Пані Заславська залишила про всяке свою адресу батькові, отже, ми таки другого дня написали листа до Львова. Справа ця була принадна для мене ще й тому, що Казимир, я знала це, часто бував у Львові.

Хоча ми з мамою були проти того, щоб писати в листі про нещастя, яке спіткало нашу сім'ю, батькові так воно боліло, що він не міг не згадати про нього в листі до пані Заславської.

До тижня була відповідь зі Львова. Писала пані Заславська. Вона відверто призналася, що справа з дівчиною для того дому трохи втратила вже свою актуальність, пані та вже щось передумала, але пані Заславська обіцяє моїм батькам «єдино тільки із співчуття до нашого горя» влаштувати мене в іншої пані, як дочку батька, що «потерпів за свої переконання».

— Бачиш, — сказав батько, — свій як не заплаче, то бодай скривиться…

Я признала за ним правду.

На початку жовтня тридцять восьмого року виїхала я до Львова.

Розгортається нова сторінка в моєму житті. Що ж! Знаю, з чого вона починається, але ніхто мені сьогодні не може сказати наперед, чим і як вона закінчиться.

Сім'я, в якій маю відтепер жити, складається з п'яти осіб: батька, директора банку, пана Заславського, пані добродійки (в цьому домі уживають саме цієї назви, про мене, буду і я її держатися), панни Люсі, студентки університету, панича Нюся, гімназиста, і покоївки Марисі. Крім Марисі, прислуговує ще старша жінка Янова, до обов'язків якої входить наносити дрова з підвалу, витріпати килим та доріжки, натерти підлоги та піти з панею добродійкою на базар, бо всі закупи робить сама пані добродійка.

Панство Заславські займають аж п'ять кімнат. Спочатку я просто блудила в коридорі, мов у якомусь лабіринті. Часто замість до кухні потрапляла до лазнички або, ще гірше, до вбиральні. Стільки кімнат поряд бачила я тільки в магістраті в нашому місті, але там кімнати були бодай нумеровані.

Мені на спання призначено канапку в так званому маленькому салонику. Буду там спати, але пані добродійка відразу попередила, що мушу вставати ще перед шостою, аби до сьомої провітрити кімнату. Свою подушку (привезла з собою з дому її) й укривало ховаю на день до Марисиного тапчана у ніші.

Вдень, так мені принаймні здається, маю право сидіти в їдальні, але я найохочіше перебуваю в кухні, де допомагаю готувати обід. Це так поки що, бо як почну ходити вчитись шити, то, певно, стануться якісь зміни.

• Предыдущая
• 37/95
• Следующая