Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 44

• Предыдущая
• 44/118
• Следующая

— Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Нехай маю навіть двійку з румунської, нехай! — повертається до вчителя і кричить йому просто в обличчя.

Так. Учитель вислухує цей напад спокійно, хоч видно, що під ним теж уже чорт вогонь розпалив. Проте каже ще сяк-так стримано:

— Мало… Мало двійки! Як добре піде, то ти одержиш ще й погану поведінку, а то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Ду-те ин драку![28] — кричав розлючено по-румунському.

Хряскає дверима, і чути його швидкі кроки по акустичному коридору аж до канцелярії директора.

Клас мовчить наче зачарований. Ніхто пальцем не ворухне. Дарка застигає з руками, схрещеними на грудях, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить усіх із зачарованого сну. Перескакує через парти й незадоволено, але якось тепло бере Дарку за руки (чому не Стефа, чому не вона?):

— Чого стоїш на видовище всім? Ходи до парти… Або… ні… підемо в коридор… нап'єшся води…

Аж тепер прокидається клас: спочатку хоровим шепотом, а через хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, довести, перемогти. Згодом гомін переходить у клекіт.

— Ну, ти вже запечатана до кінця року, Попович! — долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух.

— Ходімо в коридор! — хоче оберегти Дарку Оріховська. — Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин.

Оріховська не говорить м'яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире. Нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку тепер дорогу руку на шию, тим самим бере її під свій захист (Стефа тільки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить Дарку з цього содому та гоморри.

Йдуть до крана. Оріховська наливає Дарці води в кухоль і подає пити з своєї руки, як тяжкохворій.

Дарка промочує губи і віддає кухоль назад: вода несмачна.

В коридорі пронизливий холод. Мороз розмальовує вікна. Сонце здається молочною кулею, а не джерелом тепла і світла. Оріховська притуляється до Дарки, обнімає її своїми руками, і так, лице до лиця, рука об руку, ступають тихенько на пальцях по коридору.

Дарка відчуває в цьому фізичному зближенні з малопринадною зовнішньо дівчиною якесь вище, духовне споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка у своєму серці для Стефи Сидір. Не є це, річ ясна, ні одне з того роду почуттів, що їх вона леліє для Данка.

Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер у неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка. Важливо, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.

Оріховська не втішає і не намагається звести Дарчин виступ до якоїсь героїчної події. Не говорить Дарці крилатих слів. І Дарка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридора, Дарка рішається:

— Наталко, перекажи Орестові, що я першого-ліпшого дня можу побачитися з ним…

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього з нею ніколи не буває, притуляє свій лоб до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова як гасло:

— Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… коли б не було цієї історії з Мігалаке…

Верескливий дзвінок відчиняє пащі класів і випускає з них гамірливих та веселих дівчат. Дарка стоїть, притулившись до стіни, і дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латині в їх руках і сприймає все це як щось нереальне, давноминуле, з чим вона особисто покінчила раз і назавжди.

Раз і назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить школу, не дістанеться до університету ніколи-ніколи? А що скаже на те все татусь? Чи зуміє їх Дарка переконати, пояснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона не зробила їм цієї великої смертельної прикрості з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко, що… так мусило бути? Чи не зганять її за жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

«Я здурію від цього всього. Зроблю собі щось…» — жахається сама себе.

Знову звертається до Оріховської:

— Скажи Орестові, що я ще сьогодні хочу з ним поговорити. Може навіть прийти до мене до хати…

Так, ще сьогодні. Обов'язково сьогодні. Він так якось вміє звисока дивитися на двійки, на конфлікти з учителями, на школу взагалі, так уміє відділити важливе від усього дріб'язкового, якось так уміє кожному такому нещастю надати глибший ідейний зміст, що коли його слухаєш, то чомусь нічого і нікого не жалко. Та де там жалко! Тоді навпаки: стаєш гордою, майже щасливою, що можеш жертвувати собою для важливої справи.

Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!

Перед останнім уроком Дарка підходить до учителя Сліпого:

— Прошу мені дозволити з вашого уроку піти додому, бо я справді не можу сьогодні вчитися…

Сліпий — єдиний з учителів, якому Дарка говорить тільки правду. І він теж, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову такої учениці, як Дарка: дивиться на Дарку своїми справедливими очима й каже:

— Можете йти додому.

Дома пані заламує руки над Дарчиною двійкою і бідкається, може, з годину.

«Вона, напевно, трохи вдає, бо ж не може бути, щоб вона брала собі так до серця мою двійку», — не зовсім довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як зв'язані вони всі між собою, мов дроти телеграфні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на те широке, забарвлене морозом обличчя і застигла.

Циганюк в доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якісь слова про неї, сказані Івасюком з сьомого класу. Івасюк — це Лідчин зачарований край. Тому вона за всяку ціну хоче знати, при якій нагоді зайшла балачка про її особу та якими словами (але дослівно) сказав Івасюк те про неї.

— Слухай, я все розповім тобі… слово в слово… Але ти мусиш щось і для мене зробити…

— Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

— Слухай, я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на півгодини сам на сам з панною Даркою.

Лідка пристає (напевно, уявляла собі, що вимога Ореста буде більша!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав обкрутити себе! Таж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Так і треба тому Циганюкові!

Коли залишаються вдвох, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, про що буде з нею розмовляти Циганюк. Підсвідомо чекає похвали від нього за її сміливий вчинок.

Та голос Ореста спокійний. Звичайний. Можна думати, що він купив собі Дарку і тепер розпоряджається нею, як йому заманеться.

— Мені згадувала про вас Наталка. Добре. Тепер слухайте: не треба, певно, попереджувати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші і ці спільні для всіх гімназій репетиції до останньої хвилини. Слухайте, чого ви дивитесь у вікно? Ви розумієте, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені

і разом з усіма вийти на сцену. Аж як диригент дасть знак заспівати привіт міністрові, тоді виступить один з нас і голосно на весь зал скаже, що українська молодь не співатиме привіту для міністра… Бачите, для такого виступу ми мусимо мати більшість за собою. Решта… оті непевні, не повинні нічого знати… Після такого скандалу, напевно, не скажуть нам голосувати, хто за міністра, а хто проти нього. Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гуркнуло: «Ганьба!» Мені говорила Наталка, що з вас не бозна-яка співачка.

Дарка почервоніла.

— Це нічого… тут не йдеться про голос. Вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої в класі… Я ще про це поговорю з вами. Поки що є важливіша справа… Мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком. Ви, здається, з одного села? Те, що він співає у хорі, — дрібниця, але він грає в цьому симфонічному оркестрі. З ним тяжка справа… Впертий, а при цьому пишається своїм музичним талантом. І вхопився за цю нагоду, щоб відзначитися. Ми вже з усіх боків підходили до нього, але не можемо нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він вас не послуха, то вже нікого. Слухайте, ви повинні переконати цього осла…

• Предыдущая
• 44/118
• Следующая