Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 42

• Предыдущая
• 42/118
• Следующая

— Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитися…

— Що цей бельфер тут виробляє! — напівголосно обурюється Оріховська.

— Як я це маю розуміти, Лідко? Чи це значить ліпше для мене, чи гірше?

Лідка вийшла чиста, тому вона може потішити Дарку.

— А тобі що? Двійки не маєш — от і будь задоволена.

Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчання вона ні разу не підійшла до Дарки):

— Чого ти вводиш її в оману, Лідо? Цього не можна сприймати так легко… І ти, Дарко, не повинна розраховувати на великодушність Мігалаке!

В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вцілила нова стріла.

Стефа не виходить разом з нею, не чекає на Дарку при виході.

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід борщ і жирне м'ясо з хріном) у Дарки появляється нова ідея: треба за всяку ціну попередити Данка про майбутній концерт. Бо в іншому разі — ганьба! Не тільки для нього, але й для неї.

Отже, мусить Дарка побачитися з Данком. Мусить, але як зробити, щоб обійтися без Лідки?

— Лідко, я маю до тебе одне прохання. Скажи своїй мамі, що до мене в школу приходила одна жінка з нашого села і домовилася зі мною, щоб я прийшла о шостій на вокзал. Добре, Лідзуню?

Лідка б'є себе пальцем по лобі, наче дятел дзьобом:

— Сьогодні… гм… субота… гм… шоста година?

— Я ж тобі кажу по щирості: я мушу з Данилюком бачитися. О шостій він виходить з музичного інституту, знаєш?

— Іди, Дарко, іди! Я знаю той мус!

— Лідко, даю тобі слово честі… Бачиш, щоб я так щасливо додому на святки доїхала, що це дуже важлива справа…

— Добре! Вже добре, зате маєш і ти мені колись послугу зробити!

— Ах, хоч і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і невелику площу. Перед шостою годиною Дарка стоїть з своєю справою напоготові і чекає.

У малому серці починає підійматися ще не дозріла жіноча гордість: як же ж личить так чекати під колонами на хлопця! Як остання яка!

Та Дарка скоро картає саму себе: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість.

Надворі зовсім сутеніє. Зірки загоряються на небі одна по одній, але їх далеке, холодне синювате світло не може витримати змагання з електрикою тут, на землі. Електричне світло забарвлює нажовто сніг, обличчя людей, навіть повітря.

Дарка стоїть біля брами і чекає. Учні інституту входять і виходять. Певні в собі, обізнані з цими всіма виходами і входами. З коридора знову падає якась тінь. Одна довга, за нею силует другої, куди меншої. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки ще показується голова Данка, Дарка вже пізнає його по голосу, що в порожньому коридорі (в музичному інституті все відзначається особливою акустикою — навіть коридори) звучить, як електричний дзвінок. Дарка стає на вході, але мусить поступитися, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорними очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка догадується, що Данко, мабуть, був на уроці разом з цією дівчиною і тому поки що ховається за колону.

Дарка насторожується: вони розмовляють по-німецькому. Тепер щось відповідає дівчина. Та це ж дочка префекта! Не хто інший, як Лучіка Джорджеску.

Як вона говорить по-німецькому! В сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, поки вони розійдуться. Адже Лучіка не живе в тій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка бере ноти під пахву і простягає Данкові руку у яскравій рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в рукавичці та піти собі геть. Він показує дочці префекта свої гарні зуби і щось каже. Мороз вбиває по дорозі його слова, вони не доходять до Дарки. Проте й дурний догадався б, що він просить у цієї румунки дозволу провести її додому. Лучіка заперечує помахом руки. Очевидно, що їй бракує слів і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення — це все одно що запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обоє сміються, і ось… ось… вона віддає свої ноти йому.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже повільно, хоч замерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть захворіти запаленням легенів і вмерти?

Страшні думки добираються до її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом, трохи втихомирюються. Дарка вмить бачить, як ця Лучіка вивчає німецьку мову, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, вступає до університету, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика, що в неї на грудях.

Господи! А їй судилося вилетіти з п'ятого класу, замкнути собі раз назавжди ворота до університету, стояти на одній точці і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стрічки на грудях. Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане її вітати. Нехай заборонить робити це всім у гімназії. Нехай ім'я передають собі на чорній картці з рук до рук, вона не буде втручатися до цієї справи так, як від неї вимагають. Не докладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця дочка префекта.

— Поговорила ти про цю важливу справу з Данилюком? — цікавиться дома Лідка.

Дарка дивиться на неї, мов не зрозуміла її.

— Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш, про те важливе?

Дарка ховає обличчя, мов птах голівку під крильце, і каже те, що в жодному разі не може відноситися до Лідки:

— Якби тут була моя мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені, що робити, що діяти… А так я не знаю… не знаю, що з того вийде…

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з запитливим поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її парти, як і раніше. Дарка знає, що це натиск на неї, щоб вона нарешті дала відповідь Циганюкові. Очі Оріховської так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вона чекає від неї позитивної відповіді. Серце може тріснути з болю, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають.

Чекайте! Чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, отруїли її, загіпнотизували, зробили з неї щось таке, еге, щось таке, що вона тепер сама хоче цього нещастя.

Це тільки говориться, це тільки таке виправдання для себе, що її примушують. Ні, зовсім ні! Це вона сама, отруєна зсередини, наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в серце, — дивний лист від мами. Передчуває щось мама! Бачить на віддалі! Може, вона вміє чути з Веренчанки те, що мовиться в Чернівцях? Чому це мамин лист тремтить від незрозумілого неспокою? Нехай Дарка бережеться! («Перед ким? Перед чим?») Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі — це дотик дбайливої маминої руки до Дарчиної голови. Нехай доня вчиться! Наближається півріччя. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде разом з тим свідоцтво витримки, пильності і життєздатності. Так, донечко! В житті ще доведеться стати не перед одним іспитом, боротися ще не за одно свідоцтво. Нехай це перше свідоцтво буде вдале. Далі — жменька теплих слів про Славочку, про бабусю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусила їй нігтики пообтинати, бо дряпається ними, як маленьке тигренятко. Хто б таке сказав! Бабуся простудилася і була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі заходила до мами панна Софійка. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані цим тигреням. Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі:

«Найважливіше — це ті зауваження… отой неспокій за мене. А Славочка і бабуся — це тільки квітка для прикраси».

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї пашить.

Пані дивиться на Дарку, а потім питає:

— Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

— Та, може, це грип? Може, тиф?! — не знати чи всерйоз, чи в жарт вигукує Лідка. Дарка досить нечемно відмовляється од чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не бракує, але й нічого їй не допоможе!

• Предыдущая
• 42/118
• Следующая