Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 40

• Предыдущая
• 40/118
• Следующая

Дарка теж думає, що не можна, але що робити? Що робити? Про це, власне, хоче говорити Стефа:

— І тому, бачиш, є між учнями і нами самостійний гурток… Ми там читаємо заборонені політичні поеми Шевченка, Лесю Українку, про яку навіть не згадується в нашій гімназії… Революційні поезії Івана Франка… Ти чула такий вірш, як «Вічний революцьонер»? А про російського письменника Чернишевського чула? Чи ти хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконності, а водночас вона почуває, що вже факт таємних і небезпечних сходин сам по собі вабить її більше, ніж слухання творів поетів.

— А що б нам було, якби нас викрили? — говорить «нас», хоча ще не відчуває ніякого зв'язку з невідомими.

Стефа притискує щільніше її руку до себе.

— Вже злякалася?

— Ні, я хочу просто знати…

Не може сказати Стефі, що вона була б рада почути, що за участь у таких нелегальних зборах чекає шибениця, — коли вже риск, то хай той риск не буде з дешевих!

— Що ж, повикидали б нас усіх із школи на сто вітрів…

— І більше нічого?

— І гімназію закрили б. Тобі ще мало?

— Ти, певно, думаєш, що я так випитую, бо боюся? — визивно говорить Дарка.

Стефа подає їй заспокійливий знак рукою:

— Досить! Ніколи не вважала я тебе за боягуза! А от язик за зубами тримати чи зумієш ти?

— Якщо ти сумнівалася, — вже ображена Дарка, — то для чого взагалі починала таку балачку зі мною…

— Нічого… Нічого… Ходімо скоріше, а то спізнимося… Сьогодні збираємося в Оріховських.

Дарка ковтає цю звістку з такою жагою, начебто ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогника, і вона вже бачить цю таємну не то хатину, не то комірчину… Десь над квартирою Оріховських… Того брата Наталки Оріховської… того таємного… не впійманого, як дух, брата, що доставляє їм ті заборонені книжки. Не такі, як звичайні, а більші за євангеліє, більші за всі інші. Стоси, гори книжок.

І як же мусить вона розчаруватися, коли Стефа заводить її до звичайного будинку, ганком, попід вікнами сусідів, відчиняє двері до найзвичайнісінької кімнати і Дарка бачить там лише знайомих: Іванчука, Циганюка, Косована з восьмого, Федоровича з шостого. Самі знайомі. Всі знайомі, крім двох хлопців.

— Маємо ще одну нову, — каже Наталка. Цього досить. Ніхто ні дивується тому, ні радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею.

«Тепер, напевно, відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати», — рятує рештки своєї розчарованої уяви Дарка. Проте не відбувається нічого з «Тисячі й одної ночі».

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно, наче братство, яке дало обітницю довічної мовчанки.

Дарка починає себе почувати досить ніяково. Врешті Циганюк стає біля столу. І від цього звичайного жесту все набирає якоїсь незвичайної важливості. Зникають усі її знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі колись бачила. Всі вони наче скуті одне з одним ланцюгом якоїсь таємничої клятви. Циганюк витирає окуляри і повідомляє, що він сьогодні (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про роль Хмельницького в історії українського народу.

«Це ж урок історії», — приводить себе до дійсності Дарка.

Та чи так викладав хтось коли-небудь історію? Циганюк говорить про великий, далекозорий політичний розум Хмельницького, про його хист полководця і майстерність дипломата так, начебто гетьман був нашим сучасником. А втім, вся доповідь Циганюка побудована на паралелях між минулим і сучасним. Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший. Аж дивно.

Раптом Циганюк перескакує на випадок з Оріховською і Мігалаке.

«Стривайте, паралелі то паралелі, але до чого ж Оріховська з Мігалаке, коли мова йде про Хмельницького?»

Циганюк, який за хвилину перед цим хвалив Хмельницького за бунтарську вдачу, тепер хвалить Оріховську за спокій. Добре зробила Наталка, що не далася спровокувати себе і не вчинила скандалу. Цей випадок з Мігалаке буде використаний як аргумент у слушніший час, тоді, коли треба буде виступити не проти одного Мігалаке. Недобре зробив шостий чоловічий клас, що затіяв формальний бунт проти Мігалаке. Не треба розпорошувати дорогоцінного доказового матеріалу. Хай назбирається, як в ощадній касі. В нас нічого не пропаде. Нехай ще до якогось часу…

Дарку осліплює самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах виникають, як мінливі ракети, нові істини, народжуються і відразу стають міцними нові поняття, нові закони. Ніколи, ніколи досі не вважала Дарка українців господарями Буковини, її політичними володарями. Була Австрія, належали до неї, потім треба було належати до Румунії. Ніколи якось не могло вміститися в Дарчиній голові, що назву, саму назву «Україна» можна віднести і до Буковини. Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова (і то неофіціально), тільки його прикметник: українська пісня, українська вишивка, українська кераміка… Але Україна? Тут, на Буковині?

Тим часом Циганюк вірить у це. Дарка вдивляється в нього і бачить, як обличчя Циганюка починає перетворюватися в якусь фосфоричну кулю, що більшає, більшає, більшає, аж доки Дарка бачить перед собою тільки світлі стіни з безліччю очей. Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати, — це одна людина. Якась легендарна постать, яку румунські бояри намагаються вигнати з Буковини (України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі, тисячі голів, рук і сердець. У Веренчанці тато і Дмитро Улянич теж належать до однієї людини.

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже не хто інший, як татко, оповідав комусь, як-от давно, ще перед світовою війною, два дні і дві ночі воювала купка учителів на одних зборах за один лише прикметник «братерський» у привітальній телеграмі до росіян з нагоди святкування якогось національного ювілею. Публіка поділилася на два табори. Одні стояли за братерство між слов'янами і за сміливість прилюдно визнати це, інші вважали, що Росія — це відвічний ворог австро-угорської монархії і переслати з офіційних зборів братерський привіт росіянам — це рівнозначно образі цісаря і короля Австро-Угорщини.

Два дні і дві ночі, як розказував татко, тривали збори. Прихильники одного й другого табору зміняли своїх однодумців, як солдатів на вахті, ті перепочивали годину й ішли зміняти тих, що залишились у залі. Нарешті все ж таки перемогли слов'янофіли, на боці яких був і татко.

— Зараз повернуться батьки Наталки, — хтось говорить надто голосно, і тому Дарка думає, що це стосується спеціально її, — вони нічого не мають проти, коли ми трохи заспіваємо і пограємо в їх хаті…

А все ж таки Данко не належить до них. Він зовсім щось інше. Йому, певно, однаково буде: житиме чи загине навіки українська мова, українська культура на Північній Буковині.

І вперше в житті відчуває Дарка щось подібне на сором, що Данко, той понад усіх і понад усе Данко, є причиною не її гордості, як досі бувало, а причиною глибокого клопоту, майже сорому.

І коли ні з того ні з сього починають співати й грати на гітарах, коли той самий Циганюк дістає десь з-під ліжка скрипку, у Дарки таке враження, ніби в засніжених небесах раптом вдарив грім.

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її — дарма що немузикальне вухо — вражає блазнювата, не до ладу музика, ці розтулені вуста, ще хвилину тому такі багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести цього і тому шепоче Оріховській:

— Я вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут чого шукати…

— Як хочеш, можеш іти вже, — досить байдуже відповідає Наталка.

Цей дім, видно, не має звичаю затримувати гостей. Проте Стефа Сидір довірливо обіймає Дарку за шию.

— Чого ти така ще наївна? Старі Оріховські ніби не знають, чого ми тут сходимося… Але якби щось, то їх не було дома, коли ми сходилися тут… А забавитися дітям, говорять вони сусідам, ніколи не забороняють…

Тоді Циганюк (от тобі ще раз, як одна хвилина може змінити людину!) відкладає обережно скрипку і запитує Дарку:

• Предыдущая
• 40/118
• Следующая