Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 41

• Предыдущая
• 41/109
• Следующая

— Коли вже почали, то докінчіть…

— Я не хотів би, щоб ви подумали, що я рисуюся перед вами, чи як там… Але ситуація така, що в мене тепер страшенний голод на час… а сьогодні винятково маю вільну хвилину… І що за щастя! — і ви тут, ніби зоря з неба впала.

— А то не зірки падають…

— Як не падають? Скільки разів я сам бачив…

— То метеори…

— От бачите, що значить малоосвічена людина. Та я не про це хочу… Метеори, кажете. Ви теж метеор у моїм житті. Панно Олю, я вас прошу… підім от так перед себе, куди ноги несуть… Завтра я вже не зможу…

Ольга вдала, що вагається.

Взяв її, ніби пробуючи, легенько за лікоть. Перечекав хвилинку, яка буде реакція, а потім поволі, дуже обережно взяв її під руку, притиснув до себе.

Ольга зберігала цілковиту пасивність. Проте струм від доторку його пальців діставався до її нервів крізь сукно пальта, ватин, светр і рукав плаття. Запрагла повторення цього гострого враження і з робленою ненарочитістю налягла на його рам'я. Мусила посоромитися самої себе.

— А що скаже на це ваша наречена? — хотіла заскочити його цим питанням, але і це не вдалося їй.

— І до вас дійшли вже плітки? Слухайте, — в його голосі виразно далася відчути збудженість, — я страшенно радий… що ви… що ви… зволите цікавитись мною!

— А ваш характер не змінився, — завважила їдко. Хвилина дурманного обезвладнення відлетіла, і Ольга входила у свою роль. Попробувала увільнити свою руку, та він не допустив до цього.

— Не пущу. Не хочу.

— А я не хочу наражуватися на неприємності…

— Які?

— Ваша наречена може…

— О, вона може!

— Може вчепитися мені за волосся… У вас… водиться, що жінки тягаються за коси через чоловіка?

— І по писку б'ються! Ох, чорт би то побрав! Як не старався, а таки вирвався мені той «писок»! Но, будемо вважати, гарна панно Олю, що ви нічого не чули… А жінки в нас дійсно темпераментні… Але ви не бійтеся. Зі мною ніколи і нічого не бійтеся…

Вони пустилися вниз по вулиці Легіонів, за місто, минаючи вулицю Куліша.

— Я не вірю у вашу рицарськість, пане Завадка! Мужчина, який кидає дівчину напередодні шлюбу, і то ще… ну, ви самі знаєте… Ви дорікали мені, що в нас гнила мораль. А яка вона у вас? Як же ваша високоморальна ідейність може миритись з таким фактом? Як це назвати?

Бронко, примруживши очі, намагався здути кришталики паморозі з кучеря на лівій скроні у Ольги.

— Перестаньте, Завадка. До вас говорять, а ви бавитесь. То нечемно…

— Я чую кожне ваше слово, панно Олечко, але я… власне, з чемності хочу продовжити хвилину вашої уявної перемоги наді мною. Хай вам поки що здається, що ви поклали мене на лопатки.

— Ви… ви… може, хочете знайти якесь оправдання для вашого… негідного… нечесного… вчинку?

— І ще якого, панно Олю, і ще якого? — Він милувався нею, як милується нерозумний батько першим нецензурним словом свого одинака. — Коли б ви тільки знали, як ви подобаєтесь мені… така збуджена… така… громометаюча — можна так сказати? Ну, чого ви справді віддули губки?

— Ви хочете сіном викрутитися?

— Як ви сказали, панно Олю? Боже борони! Я і сіно? Отже, ви вважаєте нечесним, скажім просто, підлим той факт, що я покинув свою наречену?

— Так. Вважаю, що то підло з вашого боку. Я не хочу дальше говорити, але ви добре знаєте, що я маю на думці, коли мова про вашу наречену…

Олі не могло проскочити крізь зуби слівце «вагітна».

— А, вже розумію! Тепер уже знаю… про що вам ідеться. Так слухайте, панно Олю: коли вже на те пішло, то Стаха не була моєю нареченою…

— А, не була формально вашою нареченою? Не носила перстенця від вас?

Ольга пристанула, повернулася до нього цілим обличчям, аби вбивчо зазирнути йому у вічі.

— От так і виглядає вся ваша моральність, пане Завадка. Високі слова в теорії, а у практиці…

— Я ще не скінчив, панно Олю.

— А що ви ще можете сказати? Ви вже сказали, що вона не була вашою нареченою. Хіба цього не досить?

— Дозвольте перебити вас і попросити вислухати мене до кінця.

Ольга вмовкла, закопиливши губи. Була ображена й зневажала.

— Так, я сказав, що Стаха не була моєю нареченою, бо вона була фактичною жінкою. Я жив з нею, до вашого відома…

От що доводиться вислухувати, коли вдаєшся в дискусію з неотесою! Добре їй так! Це заслужена кара за її непослідовність. Вибиралася на зустріч з наміром знищити морально того «типа», а замість того почала кокетувати його як рівного собі…

— І ви покинули свою фактичну жінку після того, як дізналися, що вона має стати матір'ю? Гратулюю, пане Завадка! Значить… зводити дівчат здібні не одні буржуазні кавалери? Браво!

Бронко знову знехотя дмухнув на «заморожений» Олин локон на лівому виску. Глипнула зло на нього і засунула космик під шапку.

— Добре говорить мій стрийко, що такі, як ви… великі тільки на словечках.

— Ви тільки про це щойно говорили. І що шкодив вам той кучер, що ви його сховали під шапку?.. Так, я давно знаю, що про нас говорять такі, як ваш стрийко… А от ви не знаєте, що коли б Стаха була вагітна, то я не кинув би її навіть… навіть… заради вас, панно Річинська!

Такої цинічної нахабності Ольга таки не чекала від нього. Скипіла вся.

— Прошу вас, або ви відійдіть від мене, або дайте мені це зробити. Я не можу довше… я мушу додому…

— Як же ми можемо розійтися, не закінчивши такої цікавої розмови? З вами буває так, що покладете кудись недоїдений кусок хліба… от раз на зуб… І доти буде це вам заважати, доки не віднайдете того шматочка… Ви хочете, щоб наша недокінчена розмова… заважала вам так, як той недоїдений «раз на зуб»?

— Ви надто балакучі, пане Завадка, а для чоловіка це не завжди до лиця.

— А ви все ж таки повинні знати, що причиною причин, чому я зірвав з Стахою, є не русалка дністрова, а ви… ви!

«Боже, як я хотіла почути від тебе. Тепер можеш іти собі. Коханий, дурненький, коханий!»

— Боюся, що ви прорахувалися, пане Завадка. Там пірвали, а тут не впіймаєте, і взагалі, як ви смієте мені таке говорити… В тій хвилині звільніть мене від свого товариства.

— Слухаю! Прошу, ви вільні, — уклонився, обернувсь і потюпав кудись у бічну вуличку.

«Вернись! — крикнула за ним у думці. — Вернись!»

Бракувало їй розмови з ним, як того недокінченого шматочка хліба.

О, яким нікчемним видавався їй в тій хвилині той «тип» і яким, незважаючи на все, пожаданим — саме через свій чоловічий досвід! Ольга молилася не так, як колись: «Господи, відверни його від мене», — а благала бога: «Прости мені, грішній, і пошли його мені».

Можна вірити в бога в трьох особах, можна вірити в чорного бика, можна в ніщо не вірити, але що людина приходить на світ уже з своєю долею — це істина. Слушно щодо того говорить польське прислів'я: «Цо ма вісець, то нє утоні»[80].

І старий Завадка був у цьому твердо переконаний.

Отож долі заманулося, щоб Йосиф, той самий колишній Юзик Василя Завадки, був у своїм житті ще й редактором. Занесено цей пункт у протокольну книгу людських доль, і тепер якими кривульками не тягалося б його життя, а редактором, хоч, може, й ненадовго, хоч на старість, а все ж таки він має бути.

І не подумайте, що Йосиф Завадка хоч мізинним пальцем кивнув, щоб потрутити справу свого редакторства вперед. Власне, що ні! Доля так покерувала, що цей гонор сам прийшов до нього в хату.

Майстрував старий Завадка того дня, як звичма, в себе під повіткою. Десь люди, слухайте, з шкіри лізуть, щоб виїхати на літнисько[81], а для цього немає кращих Ворохт та Яремчів, як у теплі дні праця в його майстерні. Людина, слухайте мене, звивається за роботою, кров розігрівається в жилах, починається циркуляція по всьому тілі, а тут тебе холодком, ніби віялом, провіває, а простудитись не дає, бо ти весь час у русі. Чи треба ще кращого санаторію?

• Предыдущая
• 41/109
• Следующая