Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 78

• Предыдущая
• 78/161
• Следующая

В дорозі нічого особливого не сталося. Як звичайно, переночували в заїзді, вдосвіта рушили далі й рано-вранці прибули до Пескареніко. На невеликому майдані перед монастирем Аньєзе розпрощалася зі своїм візником, без кінця повторюючи йому вслід: «Хай благословить вас Господь». Їй дуже хотілося, перш ніж вирушити додому, побачитися зі своїм благодійником, падре Крістофоро. Вона подзвонила в дзвіночок. У воротах з'явився фра Гальдіно, той самий, що приходив по горіхи.

— А-а, синьйоро моя, яким це вітром?

— Та я б хотіла побачити падре Крістофоро.

— Падре Крістофоро? Його немає.

— Невже? А він скоро повернеться?

— Та як вам сказати...— мовив чернець, знизуючи плечима й втягуючи поголену голову у відлогу.

— А куди ж він відбув?

— До Ріміні.

— Куди?

— До Ріміні.

— А де це?

— Далеко! — відповів чернець, прокресливши в повітрі прямовисну лінію, ніби бажаючи показати цим величезну відстань.

— Ой лишенько! Чого ж це він відбув туди так несподівано?

— Бо так зволив падре провінціал.

— То навіщо ж було відсилати його? Адже він і тут робив багато добра. О Господи!

— Якби старшим та доводилося звітуватись про свої розпорядження, то що б то був за послух, моя синьйоро?

— Воно-то так. Тільки для мене це просто погибель.

— Знаєте, мабуть, в чім річ. Очевидячки, в Ріміні виникла потреба в хорошому проповіднику (вони у нас всюди є, але часом потрібен такий чоловік, який просто створений для цього). Тамтешній падре провінціал, треба думати, й написав тутешньому падре провінціалові, чи немає, мовляв, у нього такого й такого чоловіка, а наш падре провінціал і подумав: «Тут не обійтися без падре Крістофоро». Ось так воно, мабуть, і було, розумієте?

— Ох, ми нещасні! І коли ж це він відбув?

— Позавчора!

— Отак! І чому я не послухалася свого передчуття та не приїхала за кілька днів раніше! А невідомо, коли він може повернутися? Хоча б приблизно?

— Е, моя синьйоро! Це відомо самому тільки падре провінціалові, а може, й ні. Коли у нас падре проповідник злітає вгору, то годі завбачити, на якій гілці він сяде. То туди його кличуть, то сюди, а в нас монастирі в усіх чотирьох частинах світу. Скажімо, падре Крістофоро в Ріміні наробить багато шуму своїми великопостними проповідями,— бо ж він не завжди проповідує без підготовки, як це він робить тут для рибалок і селян. Для міських кафедр у нього є свої чудові проповіді, писані, й до того ж найкращі. От усюди й поширюється слава про великого проповідника. Тож можуть прибути по нього з... та як я можу знати, звідки? І тоді доведеться посилати його туди, бо ж ми всі живемо щедротами всього світу і, воістину, зобов'язані служити цілому світові.

— О господи, господи! — знову вигукнула Аньєзе, мало не плачучи.— Що ж мені робити без цього чоловіка? Адже він був нам за батька! Для нас це просто погибель!

— Послухайте, добра синьйоро, падре Крістофоро справді достойний чоловік, але у нас є й інші, хіба ви не знаєте? Щирі, розумні, які вміють обходитися і з синьйорами, і з бідняками. Може, звернетесь до падре Анастасіо? Або, може, до падре Джіроламо? А ні, то, може, до падре Цаккаріа? Бачите, оцей падре Цаккаріа — дуже примітний чоловік! І не звертайте уваги, як деякі невігласи, на те, що він такий хирлявий, і голосок у нього деренчливий, і борідка ріденька-ріденька. Не скажу, що він саме призначений для проповідей,— адже в кожного свої обдаровання,— ну, а щоб дати пораду, то знайте, це чоловік що треба!

— Ой ні, на бога! — з вдячністю вигукнула Аньєзе, але й з нетерпінням, як це завжди буває, коли відповідають на пропозицію, яка не дуже подобається, хоч і дається від щирого серця.— Що мені з того, що один падре такий, а другий такий, коли той бідолаха, якого тут більше немає, знав усі наші справи і все влаштував, щоб допомогти нам.

— Ну, тоді доведеться потерпіти.

— Це я знаю,— відповіла Аньєзе,— пробачте, що потурбувала.

— Та що ви, добра синьйоро! Мені вас дуже шкода. А коли ви вирішите звернутися до когось із нашої братії, то монастир осьдечки, завжди на своєму місці. Ну, та й я скоро знов навідаю вас — прийду збирати олію.

— Бувайте здорові,— попрощалася Аньєзе й попрямувала до свого села, засмучена, збентежена, розгублена, як отой бідний сліпець, що згубив свого ціпка.

Обізнані дещо краще, ніж фра Гальдіно, ми можемо розповісти, як усе те відбувалося насправді. Щойно приїхавши до Мілана, Аттіліо, як і обіцяв кузенові Родріго, вирядився навідати їхнього спільного дядька, члена Таємної ради. (Це була рада, яка складалася за того часу з тринадцяти чоловік, цивільних і військових; губернатор радився з ними про справи, а в разі смерті або зміни губернатора рада тимчасово перебирала на себе всю владу). Дядько-граф, цивільна особа і один із найстаріших членів ради, мав там деяку вагу, а в хисті використовувати її для своєї мети й діставати від цього вигоду був неперевершений. Говорив він завжди загадково, мовчав багатозначно; завжди чогось не доказував; примружував очі, що в нього значило: «Не можу сказати»; лестив на всі заставки, не даючи жодних обіцянок; чемно погрожував,— усе в нього було скеровано до однієї мети, і з усього він так чи інакше мав користь. Іноді він, бувало, промовить: «Я в цій справі нічим не можу вам допомогти»,— і це була суща правда, але скаже це з таким виглядом, що йому ніхто не повірить; отож зрештою склалася перебільшена думка про його можливості, а звідси й зріс його вплив: так по аптекарських крамничках часом іще трапляються коробки з таємничими арабськими написами, а всередині — порожні, проте вони сприяють підтриманню репутації крамнички. Вплив дядечка-графа, що вже давно й безперервно зростав, хоча й досить повільно, за останній час зробив раптом, як ото кажуть, гігантський стрибок у зв'язку з однією надзвичайною обставиною, а саме: його поїздкою до Мадріда з посланням до королівського двору. Про те, як його там приймали, треба було послухати з його власних уст. За словами дядечка, граф-герцог виявив до нього особливу увагу, наблизивши його до себе настільки, що якось навіть у присутності всього двору спитав, чи сподобався йому Мадрід, а іншого разу, стоячи з ним в амбразурі вікна, віч-на-віч, сказав йому, що Міланський собор — найбільший храм у володіннях короля.

Засвідчивши дядечкові-графу свою повагу й повітавши його від імені кузена, Аттіліо промовив із тим поважним виглядом, якого він міг прибирати при нагоді:

— Я вважаю своїм обов'язком, анітрохи не принижуючи дона Родріго, попередити вас, синьйоре дядечку, про одну справу, яка без вашого втручання може набути серйозного характеру й призвести до поганих наслідків.

— Можу собі уявити: знов щось устругнув.

— Щиро кажучи, цього разу винуватий не мій кузен. Але він дуже схвильований, і, повторюю, тільки ви особисто, синьйоре дядечку, можете...

— Побачимо, побачимо...

— Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...

— Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...— Тут він засопів.— А ви, здається, могли б уникнути...

— Синьйоре дядечку, в даному разі — і мій обов'язок сказати це — Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.

— Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?

— Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома. Сваритися з кавалерами — це в нього ніби професія. Він, бачте, чи то опікає, чи то наставляє — звідки мені знати — якусь тамтешню сільську дівчину й відчуває до неї прихильність... Таку прихильність... не скажу — корисливу, але надзвичайно ревниву, помисливу, образливу.

— Розумію,— мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.

— З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...

• Предыдущая
• 78/161
• Следующая