Выбери любимый жанр

Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 67


Изменить размер шрифта:

67

— Я добре бачу, з чого це все почалося: з бажання дізнатися моє ім'я та прізвище. Учора звечора я — не брехатиму — був трохи напідпитку; у цих шинкарів часом знаходяться такі підступні вина, а це ж відома річ, що, як ото кажуть, вино випито, то воно й говорить. Та коли вся справа тільки в цьому, то я готовий негайно відповісти вам на всі ваші запитання. До речі, моє ім'я та прізвище ви вже знаєте. Який дідько назвав його вам?

— Так, так, синку! — відповів уповноважений незвичайно улесливо.— Я бачу, ви людина розумна і, повірте мені,— а я вже своє діло знаю,— ви набагато хитріший за інших. Це найкращий спосіб відбутися і швидко, й щасливо: при такому вашому доброму настрої вас після двох слів відпустять на свободу. Та бачите, хлопчику, в мене руки зв'язані. Я не можу відпустити вас зараз, хоч би як мені того хотілося. Отож збирайтеся мерщій і нічого не бійтеся. Тільки-но пересвідчаться, хто ви... та й я від себе скажу... Ви вже покладіться на мене... Але покваптеся, синку!

— А-а! То ви не можете, тоді я розумію,— сказав Ренцо й одягався далі, відхиляючи жестами всяку спробу поліцейських підступитися до нього й примусити вдягатися швидше.

— А ми переходитимемо Соборну площу? — спитав він потім уповноваженого.

— Кудою зволите, хоч і навпростець, аби тільки скоріше відпустити вас на волю,— відповів той, в глибині душі розлючений через неможливість використати це загадкове запитання, що могло б правити за гарний привід для всіляких розпитів. «Буває ж, декому не щастить від народження, як оце мені,— думав він.— От попався молодчик! З усього видно, що йому аби тільки потеревенити. І якби бодай випав маленький передих, то можна було б просто так, extra formam[96], зовсім непомітно, шляхом дружньої розмови, без усякого примусу, спонукали його признатися в чому завгодно; це такий чоловік, якого можна приставити до в'язниці вже обробленим, причому він цього навіть і не помітить. І ось такий чоловік, наче навмисне, трапляється мені саме в таку неспокійну годину! Але ж іншого виходу й немає,— міркував він далі, дослухаючись та роззираючись,— і нічого не вдієш, бо ж день, чого доброго, буде гірший від учорашнього».

Про це свідчив незвичайний шум з вулиці. Уповноважений не втримався й розчинив вікно, щоб виглянути назовні. Він побачив стовпище городян, які на вимогу патруля розійтися вибухнули лайкою, але зрештою почали розходитися, невдоволено перемовляючись. Тривожною ознакою видалося уповноваженому й те, що солдати поводилися при цьому надзвичайно чемно. Він зачинив вікно й якусь хвилю вагався, чи доводити справу до кінця, а чи залишити Ренцо під вартою поліцейських, а самому бігти до капітана поліції й доповісти про все. «Але ж мені скажуть,— несподівано подумав він,— що я ні на що не придатний, що я боягуз, що я повинен виконувати накази. Ми на балу, отже, треба танцювати. До дідька всі оці старання! Кляте ремесло!»

Ренцо був уже на ногах; охоронці стояли обабіч нього. Уповноважений зробив їм знак, щоб вони не надто підганяли юнака, а йому сказав:

— Ну, поквапся, синку, ходімо мерщій!

Ренцо, який також усе чув і бачив, замислився. Він уже одяг на себе все, крім куртки, яку тримав у одній руці, нишпорячи другою по кишенях.

— Еге! — мовив він, досить виразно глянувши на уповноваженого.— Тут були грошики й лист, синьйоре мій!

— Ви все одержите назад,— сказав уповноважений, — після виконання незначних формальностей. Ходімо ж!

— Е, ні,— відповів Ренцо, похитуючи головою,— так справа не піде: я вимагаю повернути мені мої речі, синьйоре! За свої вчинки я відповім, але віддайте мої речі.

— Я готовий виявити вам цілковиту довіру: забирайте й покваптеся,— сказав уповноважений, дістаючи з-за пазухи й із зітханням подаючи Ренцо відібрані в нього речі. А той, розкладаючи все по кишенях, пробурмотів крізь зуби:

— Відразу й заховали! Ви мали так багато діла з грабіжниками, що самі мимоволі засвоїли їхні звички.

Поліцейським уже не стоялося на місці, але уповноважений очима стримував їхній запал, а сам думав: «Якщо ти все ж переступиш поріг поліції, то ти мені з лишком заплатиш за все — атож, заплатиш!»

Поки Ренцо надягав куртку і брав капелюха, уповноважений кивком голови звелів одному поліцейському іти вперед сходами, потім відправив заарештованого, а слідом за ним — другого свого підлеглого, а вже позаду всіх пішов сам. Коли вони опинилися на кухні і Ренцо став питати: «А куди ж це сховався клятий хазяїн?» — уповноважений знов зробив знак поліцейським. Ті вхопили юнака — один за праву, другий за ліву руку — і швидко перев'язали йому зап'ястки особливими пристроями, які глумливо називались «рукавцями». Вони складалися (нам неприємно вдаватися в подробиці, недостойні величі історії, проте це необхідно задля ясності), отож вони складалися з шворки, ледь-ледь довшої за середній обхват зап'ястка; на кінцях шворки було прив'язано невеличкі шматочки дерева — щось на взірець маленьких кілочків. Шворкою охоплювали зап'ясток арештанта, а кілочки, пропущені між середнім і безіменним пальцями конвойного, були затиснені в його кулаці; тож, злегка повертаючи кулак, він міг стягувати шворку й у такий спосіб не тільки зашкодити втечі, але й попомучити норовистого арештанта; для цього на шворці було ще й кілька вузлів.

Пробуючи вивільнитися, Ренцо закричав:

— А це що за зрада? Та ще й чесної людини!

Однак уповноважений, у якого для кожного мерзенного вчинку були хороші слова про запас, став умовляти юнака:

— Ви вже потерпіть: вони виконують свій обов'язок. Що вдієш? Усе це пусті формальності: адже ми не можемо обходитися з людьми так, як нам цього б хотілось. Якби ми не виконували того, що нам наказано, то, либонь, нам було б куди гірше, ніж вам. Тож уже трошки потерпіть!

Поки він говорив, двоє, що тримали кілочки, повернули кулаки. Як норовистий кінь, відчувши вудила, Ренцо миттю заспокоївся й вигукнув:

— Терпіння!

— Молодець, синку! — зауважив уповноважений.— Отак усе в нас піде гаразд. Що вдієш! Звичайно, все це неприємно, хіба я сам не бачу? Але ж, добре поводячись, ви відразу й звільнитесь. Я бачу, ви настроєні цілком розважливо, тож хочу допомогти вам і, задля вашого ж добра, дам вам іще одну пораду. Ви вже мені повірте, я в цих справах набив руку: ідіть прямо-прямісінько, не роззираючись на всі боки, не привертаючи до себе уваги. Тоді вас ніхто не помітить, ніхто нічого не побачить і не буде заплямована ваша честь. Не мине й години, як ви опинитесь на волі. Адже в нас стільки всяких клопотів, що вас постараються спекатися чимшвидше, та й я вкину слівце... Ви повернетесь до своїх справ, і ніхто й не знатиме, що ви побували в поліції. А ви,— провадив він далі, звертаючись із суворим виразом до поліцейських,— глядіть мені, не кривдіть цього хлопця: я його заступник. Свої обов'язки ви повинні виконувати, але пам'ятайте, що він — чесна людина, пристойний хлопець, який дуже скоро буде на полі, і він цінує свою честь. Ідіть так, щоб ніхто нічого не помітив: наче ви просто благородні люди, прогулюєтесь у товаристві.— І владним голосом, грізно насупивши брови, закінчив: — Ви мене зрозуміли? — Відтак, уже розпрямивши брови й повернувши до Ренцо обличчя, яке відразу повеселішало й ніби промовляло: «О, ми, звичайно, друзі»,— знову шепнув йому: — Розважливість насамперед! Дивіться на мене: йдіть зосереджено й спокійно; покладіться на того, хто бажає вам добра. Ходімо.

І вони рушили вперед.

Проте, слухаючи всі ці гарні слова, Ренцо не повірив жодному. Не повірив він і в те, що уповноваженому він дорожчий за його помічників і що той так піклується про його репутацію. Та ще й збирається допомогти йому. Ренцо чудово зрозумів, що цей благородний чоловік, побоюючись, коли б дорогою арештантові та не трапилося зручної нагоди вивернутися в нього з рук, наводив усі ці чудові доводи, аби тільки відвернути його від наміру знайти слушну нагоду й скористати з неї. Тож усі вмовляння та поради уповноваженого тільки утвердили Ренцо в намірі, який виник у нього раніше, а саме: діяти якраз навпаки. Проте хай ніхто не подумає, що уповноважений був недосвідчений новачок у своїй справі. Такий висновок зовсім неправильний. За запевненням нашого історика, очевидно, одного з його друзів, плутяга він був несосвітенний, але в цю хвилину страшенно хвилювався, й тому слова його звучали непереконливо. Повірте мені, що в інший час і за інших обставин він перший посміявся б з того, хто, бажаючи обкрутити когось круг пальця, вдався б до жалюгідної спроби виставити свої домагання як безсторонню, дружню пораду.

вернуться

96

Без формальностей (латин.).

67
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело