Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 64

• Предыдущая
• 64/161
• Следующая

Хоч хай там як, а коли хміль ударив Ренцо в голову, вино й слова так і полилися, вино — в нього, а слова — з нього, без усякої міри й пуття, тож на той час, коли ми його покинули, він уже анічогісінько не тямив. Юнака брало бажання поговорити, а слухачів або ж принаймні людей, яких можна було сприйняти за таких, не бракувало. Якийсь час слова вилітали з нього самі по собі й розташовувались у належному порядку. Але далі необхідність закінчувати фрази зробилася для Ренцо вкрай важкою. Думки, постаючи перед його свідомістю живими й чіткими, раптом затуманювались і починали зслизати, виявлялися не тими, що потрібно. В отакі важкі хвилини він, через один із тих несправжніх інстинктів, які в подібних випадках остаточно доводять людей до згуби, вдавався, до злощасної пляшки. Та як за цих обставин могла допомогти йому пляшка, зрозуміє всякий, хто має бодай краплю здорового глузду.

Ми наведемо лише невелику частину того, що він сказав цього нещасливого вечора. Набагато більшу кількість слів ми пропускаємо: вони б дуже різали вухо, бувши позбавлені не тільки глузду, але навіть видимості його — умови, потрібної для всякої друкованої книжки.

— Ой хазяїне, хазяїне! — говорив Ренцо, супроводжуючи хазяїна поглядом, коли той ходив круг столу або ж умощувався біля вогнища. Часом юнак шукав його очима там, де того й зовсім не було, і знай говорив, не звертаючи уваги на галасливу компанію.—Хазяїн ти, хазяїн! Я аж ніяк не можу примиритися з тим, що ти випитував ім'я, прізвище, роботу... Та ще й у такого хлопця, як я! Ти вчинив погано. Яке задоволення, який глузд, яке бажання... описати на папері горопаху? Правильно я говорю, синьйори? Адже хазяї також повинні триматися за хороших хлопців... Послухай-но, послухай... хазяїне... хочу тебе про щось спитати... просто так. Що? Вони сміються? Я, звичайно, трохи напідпитку... але мої слова слушні. Ти мені тільки скажи, завдяки кому й чому процвітає твоє діло? Дякуючи бідним хлоп'ятам, еге? Правду я кажу? Ти тільки послухай, хіба оті синьйори, що списують папір, бодай коли-небудь заходять до тебе хильнути чарчину?

— То все народ, що п'є воду, — зауважив сусід Ренцо.

— Вони хочуть бути тверезими,— докинув другий,— щоб краще брехати.

— Ага! — вигукнув Ренцо.— Ось тепер заговорив і поет! А зараз послухайте, що я скажу. Так от, хазяїне, відповідай мені: чи Феррер,— а він, мабуть, кращий за інших,— чи ж він заходив коли-небудь випити, залишити тут грошенята? Або ж оцей пес і лиходій, дон... Мовчу, бо я при своєму розумі і навіть зовсім... Феррер і падре Кр... чудово їх знаю, обидва благородні люди; тільки ж благородних людей так мало. Старі гірші за молодих, а молоді... ще гірші від старих. Ох, і радий же я, що обійшлося без крові. Боронь боже, нехай цим займається кат. Хліб — оце так! Чимало штурханів я дістав... але в боргу не залишився. Дорогу! Достаток! Хай живе! І все ж навіть Феррер... час від часу латинське слівце і вставить... сіес бараос тріполорум...[94] От клята звичка! Хай живе! Правосуддя! Хліба! Осьде справжні слова!.. А тим панам треба було б там бути... коли лупав цей клятий... бов-бов-бов, і потім знову й знову... бов-бов-бов. Отоді б не довелося втікати, ні! Затримати б його там, оцього синьйора курато. Я вже знаю, про кого кажу!

Мовивши це, він похилив голову і якийсь час був поглинутий якоюсь думкою; потім тяжко зітхнув, підвів обличчя; очі в нього блищали й були вологі. В них горіла така дика лють, що, певне, моторошно зробилося б тому, хто став її причиною,— варто було цієї миті лише глянути на Ренцо. Та грубих людей довкола вже починало розважати пристрасне й недоладне красномовство юнака, тому вони стали ще більше потішатися з його засмученого вигляду. Найближчі сусіди кивали іншим: «Подивіться лишень!» І всі поверталися до нього, аж він врешті зробився мішенню для загальних насмішок. Не можна стверджувати, щоб усі були при ясному розумі і в своєму звичайному стані; проте, правду кажучи, ніхто не впився так, як бідолаха Ренцо; та й до того ж він був із села. Отож вони й узялися за нього гуртом, — хто став роздражнювати юнака грубими й дурними запитаннями, а хто, навпаки, знущальною чемністю. Ренцо то вдавав, що ображається, то обертав усе на жарт, залишаючи поза увагою ці випади, говорив про щось зовсім інше, питав і відповідав щось і все це плутано й не до речі. На щастя, в цьому напівмаренні він усе ж дотримувався якоїсь обережності і не називав імен, тож не вимовив навіть того, яке мало особливо глибоко засісти в його пам'яті. Було б дуже прикро, коли б це ім'я, що до нього і ми почуваємо деяку любов і повагу, та почали тріпати в цьому шинку, і воно стало б іграшкою для злих язиків.

Бачачи, що справа зайшла надто далеко, хазяїн присів до Ренцо і, чемно попросивши інших дати юнакові спокій, почав трясти його за руку, намагаючись втовкти йому, що треба йти спати. Та Ренцо весь час називав імена та прізвища, укази, хороших хлоп'ят. Однак слова «постіль» і «спати», повторювані над самим вухом, зрештою дійшли до його свідомості, змусивши гостріше відчути потребу того, що вони означали, і на мить настало прояснення. Крихітка розуму, раптово зблиснувши, дала якоюсь мірою зрозуміти, що значна його частина зникла; достоту як ото останній палаючий смолоскип дає змогу побачити решту, котрі вже позгасали.

Юнак випростав руки, вхопився за стіл, спробував підвестися раз, удруге, зітхнув, похитнувся і втретє, підтримуваний хазяїном, став на рівні ноги. Хазяїн увесь час скеровував Ренцо, допоміг йому пробратися між столом та лавою і, взявши однією рукою свічку, другою чи то повів, чи то потяг його до сходів. Тут, у відповідь на галасливе схвалення тих, хто реготав йому вслід, Ренцо швидко повернувся, і, якби поруч не було підтримки — бо ж хазяїн дуже спритно зумів підхопити його під руку,— він, замість повернутися, просто полетів би перекидом. Отож він усе ж повернувся і вільною рукою кілька разів провів у повітрі, виводячи на знак привітання якісь магічні знаки.

— Ходімо спати, спати! — твердив хазяїн, тягнучи його; він пропхав Ренцо в двері, з іще більшими зусиллями доволік до горішньої площадки маленьких сходів, а потім і до відведеної для нього кімнати. Забачивши наготовану постіль, Ренцо звеселів; він приязно подивився на хазяїна примруженими оченятами, які то спалахували, то загасали, мов пара світлячків. А тоді спробував утримати рівновагу й простяг руки до обличчя хазяїна, щоб поплескати того по підборіддю на знак дружби та вдячності, але це йому не вдалося. Натомість удалося сказати:

— Молодець, хазяїне! Тепер я бачу, що ти благородний чоловік. Це добра справа — дати постіль хорошому хлопцеві, а ота штука щодо імені та прізвища, скажу тобі,— річ неблагородна. Добре, що я теж не позбавлений хитрощів...

Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.

— Любий синку,— мовив він з лагідністю в голосі,— таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло — сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,— ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім — ідіть собі спати із спокійним серцем.

— У-у, негідник! — закричав Ренцо.— Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою — ім'я, прізвище, робота?

— Тихше ти, дурню, йди спати,— спробував втихомирити його хазяїн.

Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:

— Все зрозуміло, ти й вони — одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.

І, повернувшись у бік сходів, загорлав:

• Предыдущая
• 64/161
• Следующая