Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 57

• Предыдущая
• 57/161
• Следующая

Наростаюча лавина кроків, звалившися згори, відбилася гулом в опустілому дворику й затихлому будинку, і серед страшного безладного гамору залунали сильні й часті удари каменями в двері.

— Завідувача! Тирана! Морильника! Сюди його живого або мертвого!

Нещасний бігав по кімнатах, блідий і задиханий. Ламаючи руки, він благав своїх слуг триматися стійко й знайти для нього спосіб зникнути. Та як і куди? Пробравшись на горище, він через слухове вікно тривожно виглянув на вулицю: вона кишма кишіла обложниками; долинали голоси, вимагаючи його смерті; розгубившись іще більше, він відсахнувся й став шукати надійнішого сховища. Отак, зігнувшись у три погибелі, він усе дослухався, чи не стихає зловісний гамір, чи не заспокоюється хвилювання. Але рев натовпу робився все лютішим і гучнішим, а удари знай дужчали, і він, охоплений новим напливом страху, швидко затикав вуха. Потім, ніби в нападі дикої люті, зціплював зуби і з перекривленим обличчям випростував руки, упираючись кулаками в двері, немов бажаючи утримати їх на запорі... А втім, важко достеменно встановити його дії, адже він був там сам, і історія змушена робити здогади,— ну, а це для неї справа звична!

Цього разу Ренцо перебував у самісінькій гущі бунту, і вже не потік людей ніс його вперед, а він сам пробивав собі дорогу, прагнучи дістатися до будинку завідувача. При перших криках натовпу, що жадав крові, Ренцо відчув, як його самого пробирає дрож. Щодо грабунку, то він не зміг би сказати, добре це в даному випадку чи погано, але думка про вбивство викликала в нього справжній і невдаваний жах. І хоча за властивою всім палким натурам згубною слабістю відгукуватися на всяке пристрасне навіювання з боку натовпу Ренцо теж був глибоко переконаний у тому, що завідувач — головний винуватець голоду, ворог бідних,— однак при першому ж натиску юрби він випадково почув кілька слів, які засвідчували бажання декотрих докласти всіх зусиль для врятування цього чоловіка, і відразу вирішив допомогти їм у цій справі. З таким наміром він і проштовхався майже аж до дверей, які вже ледь трималися на завісах. Одні нападники молотили каменями з бруківки по замкових скріпках, щоб зірвати запор; другі, послуговуючись ломами, долотами та молотками, намагались працювати за всіма правилами; врешті, треті каменями, тупими ножами, гвіздками, палицями і, за браком чогось іншого, нігтями обдирали й кришили стінний тиньк, ухитряючись виколупувати окремі цеглини, щоб зробити отвір у стіні. Ті, що були безсилі допомогти, підбадьорювали інших криками, але водночас своєю товкотнечею тільки заважали роботі, й без того уже утрудненій безладними стараннями самих працюючих,— бо ж, хвала творцеві, часом і в лихій справі виходить те саме, що надто часто буває і в хорошій, а саме: найревніші прибічники стають завадою.

Власті, які першими дізналися про події, негайно почали просити допомоги у коменданта фортеці, яка тоді звалася фортецею біля Юпітерових воріт. Комендант послав загін солдатів. Прохання про допомогу, підготовка, наказ виступати, відправлення, дорога — все це забрало час, і коли солдати прибули на місце, будинок уже було обложено з усіх боків. Їм довелося спинитися далеко від будинку позаду натовпу. Командир загону не знав, як узятися до справи. Кругом була, якщо можна так висловитися, каша з людей різної статі та віку. У відповідь на вимогу розійтися й дати дорогу знявся похмурий і тривалий гомін; ніхто не рушив з місця. Відкрити вогонь по цьому наброду було, на думку офіцера, не тільки жорстоко, але й небезпечно,— це могло б роздратувати найсумирніших і тільки розізлити головорізів. Та він і не мав такого наказу. Врізатися в цю масу, відтіснити її в обидва боки й рушити вперед було б, мабуть, найкраще; але ж чи вдасться це — ось у чім річ. Хто знає, чи зможуть солдати просуватися організовано, в порядку? А що, коли вони, замість розсіяти натовп, самі розпорошаться в ньому, опиняться в його руках, тільки роздратувавши народ? Нерішучість командира і бездіяльність солдатів було розцінено — правильно чи ні — як страх. Люди, котрі стояли у сусідстві з солдатами, вдовольнялися тим, що дивилися їм в обличчя з таким виглядом, ніби їм було, так би мовити, начхати на них. Ті, що стояли трохи далі, під'юджували солдатів, передражнюючи й усіляко кепкуючи з них. Решта взагалі нічого не знала про їхню присутність. Погромники й далі руйнували стіну, намагаючись чимскоріше досягти успіху. Глядачі знай підбадьорювали їх вигуками.

Серед них привертав до себе увагу, бувши сам по собі теж видовищем, якийсь підозрілий старий, який витріщав глибоко запалі палаючі очі, тим часом як зла, під'юджуюча усмішка диявола кривила йому обличчя. Піднісши руки над нечестивою своєю сивиною, він вимахував молотком, мотузкою і чотирма великими цвяхами, якими, за його словами, він збирається прибити завідувача, коли того вб'ють, до парадних дверей його власного будинку.

— Яка ганьба! — вихопилось у Ренцо, нажаханого цими словами, оточеного безліччю облич, які виказували жадобу помсти, і підбадьореного виглядом інших, на яких мовчазно проступав жах, що охопив його самого.— Ганьба! Та що ж це ми намірилися вчинити? Убивати хрещену людину! Як же це ми хочемо, щоб бог дав нам хліба, коли самі йдемо на такі звірства? Громи та блискавки пошле він вам, а не хліб!

— У-у, собака! Зрадник батьківщини! — в шаленстві закричав, обернувшись до Ренцо, один із тих, хто розчув серед шуму й гаму ці святі слова.— Постривай же ти, постривай! Це служник завідувача, перебраний селянином; це шпигун, бий його, бий! — Сотня голосів підхопила з усіх боків: «Що таке? Хто такий? Служник завідувача! Шпигун! Завідувач, перебраний селянином, він хоче втекти! Де він? Де? Бий його, бий!»

Ренцо притих і весь знітився, йому хотілося провалитися крізь землю. Ті, хто стояв поряд, швидко заступили його й голосними вигуками намагались заглушити ворожі, закличні до розправи голоси. Проте найбільше допоміг Ренцо раптовий крик десь неподалік. «Дорогу! Дорогу! Та розступіться-бо!»

Що ж сталося? Виявляється, кілька чоловік несли довгу переносну драбину, щоб підставити її до стіни і через вікно залізти в будинок. Та, на щастя, з цього пристрою, який відразу полегшив би справу, не так легко було скористатися. Юрба знай напирала, відштовхувала й відривала від драбини тих, хто ніс її, вчепившися за обидва кінці й за обидва боки, тож хід виходив хвилеподібний. Один з носіїв, просунувши голову між щаблями й підпираючи плечима боки драбини, мукав, ніби придушений ярмом, що смикалося на його шиї; другого поштовхом було відірвано від ноші; впущена драбина зачіпала плечі, руки, ребра,— можна собі уявити, як почувалися їхні власники. Інші підхопили впущений тягар і з криком: «Сміливіше! Вперед!» — завдали його собі на плечі. Нещасливий пристрій посувався далі, погойдуючись і хитаючись. Його поява була дуже доречна: він роз'єднував і розладнував неприятелів Ренцо, який, скориставшися з нового замішання, спочатку скрадаючись, а потім орудуючи щосили ліктями, забрався чимдалі від цього місця, де повітря явно було шкідливе для нього. Він вирішив чимскоріше вибратися з усієї цієї метушні й піти розшукувати падре Бонавентуру.

Раптом якийсь незвичний рух, почавшися десь збоку, поширився по всьому натовпу разом з вигуком, що перелітав з уст в уста: «Феррер! Феррер!» Зачудовання, радість, оскаженіння, співчуття, обурення супроводили всюди це ім'я; один вигукував його, другий намагався заглушити; один виступав за нього, другий — проти; той благословляв, а цей — слав прокльони.

«Феррер тут!» — «Неправда, неправда!» — «Ні, правда; хай живе Феррер! Він здешевив хліб!» — «Ні, ні!» — «Та онде він, одне — в кареті!» — «Ну то й що? При чому тут він? Нікого нам не треба!» — «Феррер! Хай живе Феррер! Друг бідного народу! Він посадить завідувача до тюрми!» — «Не треба! Ми й самі розправимося; назад, назад!» — «Ні, давайте сюди Феррера! В тюрму завідувача!»

І, стаючи навшпиньки, обертаючись, усі дивилися туди, звідки провіщався такий несподіваний приїзд. Трохи піднявшися, всі бачили не більше, ніж коли б стояли на землі всією ступнею, і все ж усі намагалися стати навшпиньки.

• Предыдущая
• 57/161
• Следующая