Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 53

• Предыдущая
• 53/161
• Следующая

Він пішов далі, все ще нічого не розуміючи й бажаючи зрозуміти, що все це значить. Ступивши кілька кроків, він помітив людей, які йшли з центру міста, й став уважно приглядатися до тих, що з'явились першими. То були чоловік, жінка і, за кілька кроків позаду них, хлопчик. Всі троє йшли з якоюсь ношею,— очевидно, вона перевищувала їхні сили. Їхня одежа, або, краще сказати, лахміття, була обсипана борошном; у борошні були й обличчя, до того ж чимсь засмучені й схвильовані; люди йшли, позгинавшись не тільки під тягарем ноші, але й горя, неначе їм було попереламувано всі кості. Чоловік ледве тяг на плечах здоровенний мішок борошна, де-де дірявий, тож щоразу, коли він спотикався або втрачав рівновагу, борошно потроху сипалося на землю. Ще потворніший був вигляд у жінки: її зігнуті руки з натугою підтримували величезний живіт, схожий на пічний горщик з двома ручками, а з-під цього живота видніли до колін голі ноги, які ступали через силу. Ренцо придивився уважніше й побачив, що цей величезний живіт насправді — спідниця, яку жінка тримала за краї, наповнивши її борошном скільки було змоги, ба навіть більше; майже за кожним кроком трохи борошна здимав вітер. Хлопчик обома руками підтримував на голові корзину, до верху наповнену хлібцями, а що його ноги були коротші за батьківські, то він потроху відставав від батьків, і потім, коли прискорював крок, щоб наздогнати їх, корзина перехилялася й з неї час від часу випадав хліб.

— А ти ще повикидай, ледащо,— люто крикнула мати на хлопця.

— Та я не викидаю, вони самі випадають, що ж я можу вдіяти? — відказав він.

— Щастя твоє, що в мене руки зайняті,— кинула жінка, потрясаючи кулаками, ніби давала добрячого прочухана бідолашному хлопчикові, і цим порухом розсипала борошна більше, ніж би його пішло на ті два буханці, які випали у хлопчика.

— Ну, ходімо, ходімо,— сказав чоловік,— потім вернемося й піднімемо їх, або їх підбере хтось інший. Уже стільки часу бідуємо, то хоч тепер, коли дісталася зайвина, наїмося досхочу.

Тим часом від воріт підходили інші люди, і один чоловік, порівнявшися з жінкою, спитав:

— Як тут пройти по хліб?

— Іди вперед,— відповіла вона і, відійшовши кілька кроків, докинула: — Ці сільські нероби пообчищають усі крамниці та пекарні, нам нічого не зостанеться.

— Всім потроху, змія ти така! — зауважив чоловік.— Як благодать, то вже благодать!

За цим і за багато чим іншим, що йому випало побачити, Ренцо почав здогадуватися, що потрапив до міста, яке збунтувалося, і що сьогодні день захоплення влади, коли всяк тягне, що тільки може, розраховуючись кулаками. Хоч би як ми бажали показати бідного нашого горця в найкращому світлі, історична правда зобов'язує нас повідомити, що першим його почуттям була радість. Він мав так мало підстав тішитися звичайним становищем, що мимоволі схилявся до схвалення всього, що бодай скільки-небудь могло змінити це становище. До того ж, не стоячи анітрохи вище людей свого часу, він поділяв загальну думку або ж передсуд, що в високих цінах на хліб винні скупники й пекарі, і був готовий визнати справедливим усякий спосіб видерти в них з рук продукти, в яких вони, згідно з цією думкою, жорстоко відмовляли зголоднілому народові. Однак він вирішив триматися осторонь від бунту й радів з того, що його послано до капуцина, котрий надасть йому притулок і заступить батька. Отак міркуючи й водночас приглядаючись до стрічних бунтарів, які посувалися обтяжені здобиччю, він пройшов невелику решту шляху до монастиря.

Там, де тепер вивишається гарне палаццо з високим портиком, у той час, та й ще зовсім недавно, був невеликий майдан, а в глибині його — церква й монастир капуцинів, прикриті чотирма могутніми в'язами. Ми не без заздрощів радіємо за тих наших читачів, які вже не застали описаної картини,— це значить, що вони ще дуже молоді й не встигли наробити забагато дурниць. Ренцо попрямував до воріт, засунув за пазуху недоїдену половину буханця, дістав листа й, тримаючи його напоготові, смикнув за дзвіночок. За решіткою відчинилися дверцята, і в них появилося обличчя ченця-воротаря, який спитав, хто там.

— Я з села, приніс падре Бонавентурі термінового листа від падре Крістофоро. 

— Давайте його сюди,— сказав воротар, просуваючи руку крізь решітку.

— Не можу,— відказав Ренцо,— я повинен передати його особисто в руки падре Бонавентурі.

— Його немає в монастирі.

— Тоді впустіть мене, я зачекаю його.

— Зробіть, як я вам скажу,— відповів чернець,— ідіть дожидайте його в церкві; це, до речі, буде корисно і для душі. До монастиря зараз не впускають.

І з цими словами він захряпнув дверцята, Ренцо так і зостався стояти в листом в руках. Він пройшов кроків десять до церковного входу, щоб послухатися воротаревої поради, але потім подумав, чи не подивитися йому ще раз на бунт. Тож він перетнув площу, вийшов до кінця вулиці й спинився, схрестивши руки на грудях і дивлячись ліворуч, в бік центру міста, де стояв безперервний гул натовпу, що чимдалі голоснішав. Вир приваблював глядача. «Ходімо подивимось»,— сказав він собі, дістав половинку буханки і, потроху відкушуючи від неї, рушив туди. Поки він іде, ми розповімо якнайкоротше про причини безладу.

Уже другий рік поспіль був неврожай. У попередньому році запаси минулих років в якійсь мірі надолужили недорід; населення, хоч надголодь і, звісно, не маючи ніяких запасів, дотягло до нового врожаю 1628 року, саме того, про який і мовиться в нашій розповіді. І ось цей довгожданий урожай виявився ще біднішим від попереднього, почасти через несприятливу погоду (і не тільки в межах Мілана, але й в околі), почасти з вини самих людей. Спустошення й розорення внаслідок війни, про яку ми вже згадували, були такі, що в провінціях, найближчих до театру воєнних дій, великі земельні ділянки довше, ніж звичайно, залишались необробленими. Селяни занедбали землю і, замість працею добувати хліб собі й іншим, змушені були випрохувати його як милостиню. Я сказав: довше, ніж звичайно, бо нестерпні побори, що накладалися з безмежною жадібністю, а так само й обходження в мирний час військ, котрі стояли в селах на постої,— обходження, яке скорботні документи того часу прирівнюють до ворожого нашестя, та інші причини, що про них тут згадувати не варто,— все оце поступово й підготовляло сумне становище в усій Міланській області; а особливі обставини, про які ми зараз говоримо, стали ніби раптовим загостренням тривалої хвороби. До того ж, не встигли ще скінчити збирати цей, хоч хай там який, урожай, як поставки продовольства для війська й неминуче пов'язане з ними розорення так відбилися на урожаї, що відразу далася взнаки нужда, а слідом за нею її прикрий, хоча й такий же рятівний, як і неминучий, супутник — дорожнеча.

Однак, коли нужда посилюється, у народу завжди складається (або ж принаймні досі складалася,— а якщо це відбувається ще й тепер, після того як про це писало стільки достойних людей, то подумайте, що ж було тоді!) переконання, що справа тут не в недостачі хліба. Забувають, що цієї недостачі боялися, що її завбачали; нараз виникає припущення, що зерна більш ніж доволі і що все зло тільки від недостатнього його продажу для вжитку; це припущення геть ні на чому не грунтується, але воно лестить і гнівові, й надії водночас. Скупники зерна, справжні й уявні, землевласники, які не відразу продали весь хліб, пекарі, що його скуповували, одно слово, всі ті, хто мав його мало або багато, і ті, в кого, як гадали, були його запаси, їх геть усіх вважали винуватцями нужди й дорожнечі, всі вони робились мішенню загальних скарг, предметом ненависті натовпу,— і погано, і добре вбраний. З певністю вказували на комори та засіки, наповнені доверху, ба навіть попідпирані, щоб не позавалювалися; називали зовсім неможливу кількість прихованих мішків, упевнено розповідали про величезні запаси збіжжя, нещодавно потай вивезеного до інших місць,— тамтешні жителі, мабуть, з такою самою певністю і так само голосно кричали, що хліб від них вивозиться до Мілана. Від властей вимагали заходів, які натовпові завжди видаються або ж принаймні видавалися досі справедливими, простими й спроможними зробити так, щоб той прихований, замурований, збережений хліб з'явився на світ божий і щоб повернувся достаток. Власті дещо й робили: встановлювали тверді ціни на деякі їстівні припаси, грозили покарами тим, хто відмовлявся продавати за цими цінами, і таке інше. Однак тому, що всі укази, попри всю свою серйозність, були безсилі зменшити потребу в їжі й поповнити продовольчі запаси незалежно від пори року, а також з огляду на те, що ці укази, зокрема, не мали сили видобути припаси звідти, де їх було вдосталь,— лихо посилювалось і зростало. Натовп приписував це недійовим та слабким заходам і з гучним криком вимагав заходів твердіших і рішучіших. І, на лихо, знайшов чоловіка, який взявся вдовольнити його вимоги.

• Предыдущая
• 53/161
• Следующая