Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 78

• Предыдущая
• 78/125
• Следующая

Я почав гарячково вичерпувати воду руками. Краї бочки майже зрівнялися з водою. Коли, нарешті, вони трохи піднялися, акула, розлючена тим, що упустила здобич, перекинулася набік, і я почув, як її зуби проскреготали по дерев’яних клепках і залізних обручах бочки. Бочка закрутилася на місці, і хвиля знову захлеснула її. Я вичерпував воду як скажений. Якби акула напала ще раз, я б напевно загинув, але, мабуть, дерево і залізо не припали їй до смаку. Акула віддалилася, проте ще довго я бачив, як її плавець крає морську гладінь.

Спочатку, поки води було багато, я вихлюпував її жменями, потім зняв чобіт І пристосував його замість черпака. Коли краї бочки піднялися дюймів на дванадцять, мені довелося зупинитися; я боявся, що, коли вичерпаю всю воду, бочка перекинеться. Тепер можна було, нарешті, передихнути. Але тут мені спало на думку, що всі мої зусилля марні, бо я все одно або потону, або загину від спраги, і я гірко нарікав на свою легкодухість, яка тільки затягувала і примножувала мої страждання.

У відчаї я звернувся до небес, і молився так щиро і гаряче, як ніколи. Незабаром до мене повернулася надія і якийсь дивний спокій. За останні кілька днів страшна небезпека загрожувала мені тричі: під час корабельної аварії, у трюмі корабля, де я міг померти з голоду і від мору, і ось тепер, коли на мене чигали люті акули. Але я був упевнений, що й цього разу все обійдеться. Адже не для того я двічі уникав біди, коли інший би вже напевне загинув, щоб на третій раз померти так жалюгідно! І ось, хоча в моєму становищі всяка надія була безумством, я знову почав сподіватися. Не скажу, що ця благодать впала на мене згори. Мабуть, у мені було тоді надто багато жаги до життя, і я просто не міг повірити, що скоро помру.

Поступово я настільки збадьорився, що став навіть помічати красу ночі. Океан був тихий, як ставок; жоден подих вітру не зачіпав його гладіні. Місяць уже заходив, і все небо всипали незліченні, дивовижно яскраві зорі, яких не буває в Англії. Але й вони почали бліднути, небо на сході зарожевіло, і незабаром перше проміння сонця визирнуло з-за обрію. Над водною гладінню піднявся густий туман, у якому на відстані п’ятдесяти ярдів нічого не було видно. Десь із годину я плив навмання. Лише коли сонце піднялося вище, туман розвіявся, і я помітив, що мене віднесло від корабля досить далеко: на горизонті виднілися тільки верхівки його щогл, а потім і вони зникли. Уся поверхня океану очистилася; тільки з одного боку невідь-чому над самою водою зависла вузенька смужка не то туману, не то пари.

Сонце пекло дедалі нещадніше, завдаючи мені жорстоких мук. Окрім кількох ковтків горілки я нічого не пив уже цілу добу. Не стану описувати усіх моїх страждань. Година спливала за годиною, а я все ще стояв у своїй бочці, знемагаючи від спраги, з непокритою головою під пекучим промінням тропічного сонця, сліпучий блиск якого віддзеркалювався в гладіні океану. Часом мене охоплювала нестерпна слабкість, і кілька разів я мало не вивалився в море. Нарешті я впав у якесь забуття, з якого мене вивели плескіт хвиль і пташині голоси.

Підвівши голову, я з подивом і нестримною радістю побачив, що дивна вузенька смужка туману насправді виявилася низьким берегом. Приплив швидко ніс мене до мілини в гирлі великої річки. Численні чайки з криком кружляли над тим місцем, де при злитті прісної і солоної води вигравали риб’ячі зграї. Ось одна чайка вихопила з води рибину не менш як три фунти і хотіла піднятися вгору, але тягар виявився для неї заважким. Тоді вона узялася довбати рибу дзьобом по голові, поки не оглушила, а потім почала роздирати її на шматки. У цей час бочка підпливла до неї зовсім близько, і, зробивши зусилля, я ухитрився вихопити у чайки її здобич. Через хвилину я вже пожирав тріпотливу рибину. Це може видатися огидним, але жодного разу в житті я не їв з таким апетитом і жодна страва мені так не смакувала!

Оскільки води у мене не було, я з’їв скільки міг, а рештки риби сховав у кишеню камзола. Думки мої снувалися довкола прибою, що ревів на мілині. Було ясно, що в бочці перетнути смугу бурунів неможливо, отож я перекинувся разом з бочкою у воду, а коли вона спливла, сів на неї верхи. У смузі прибою мене ледве не скинуло, проте припливна хвиля швидко несла бочку вперед, буруни незабаром залишилися позаду, і я опинився в гирлі великої річки.

Тут доля ще раз усміхнулася мені: я виловив з води добрячий дрючок і тепер міг веслувати. За допомогою цього “весла” мені вдалося спрямувати мою посудину до густо порослого очеретом берега, на якому трохи віддалік стіною стояли розлогі дерева з кетягами крупних горіхів у зелених кронах.

Так, простирчавши у своїй бочці десь близько десяти годин, я благополучно висадився на берег. У цьому мені теж допоміг випадок, бо річка буквально кишіла огидними крокодилами, або, інакше, алігаторами. Але тоді я навіть не підозрював про їхнє існування.

Я досяг землі саме вчасно, бо коли я підпливав до берега, почався відплив, який разом із течією річки поніс мене знов у відкрите море. Якби я запізнився хоч трохи, я б уже не вибрався. Останні десять хвилин мені довелося напружувати всі сили, щоб примусити бочку рухатися вперед. Нарешті я завважив, що піді мною глибина не досягає і чотирьох футів, зіскочив з бочки і убрід дістався мілини. Тут я впав долілиць на пісок і подякував Богові за чудесний порятунок.

Проте невдовзі спрага охопила мене з новою силою і змусила стати на ноги. Я побрів угору берегом річки, поки не натрапив на калюжку дощової води. На смак вона виявилася прісною і свіжою, і я припав до неї, обливаючись сльозами радості.

Я пив і пив доти, доки для води ще лишалося місце. Тільки той, хто побував у таких бувальцях, знає, яка смачна прохолодна чиста вода!

Напившись, я вмився, дістав з кишені рештки риби і доїв усе. Ця трапеза мене підкріпила, проте я був настільки змучений, що тут же влігся в затінку під якимось кущем із білими суцвіттями і поринув у сон.

Коли я розплющив очі, була вже ніч. Напевно, я проспав би ще чимало годин, якби не відчув, що моє тіло болить і нестерпно свербить. Нарешті мене так допекло, що я схопився на ноги, як опечений, проклинаючи все на світі. Зопалу я ніяк не міг зрозуміти причину своїх мук, але потім помітив, що наді мною літають хмари комашні, що тонко дзуміла, опускаючись на мою шкіру. Вони смоктали з мене кров і одночасно впускали отруту в ранки. Іспанці називають цих підлих кровопивців москітами. Ще гіршими були комахи завбільшки з шпилькову головку. Вони накидалися сотнями, упивалися, немов бульдоги, глибоко в тіло так, що потім залишалися виразки, які довго ятрилися. Ці створіння є різновидом дрібних кліщів. Окрім них, була ще сила-силенна різних мучителів, що відрізнялися одне від одного розмірами і зовнішнім виглядом, проте мали спільну особливість: усі смоктали кров і всі були отруйні.

Цілу ніч я змагався з цією напастю і мало не збожеволів. У мене не було ні миті спокою! Уже перед світанком я кинувся до річки і занурився у воду, сподіваючись хоч трохи полегшити свої страждання, але не пролежав і кількох хвилин, бо поряд зі мною виповз із мулу величезний крокодил. Ніколи ще я не бачив такого огидного і страшного чудовиська і, звичайно, як обпечений, вискочив на берег, де мене негайно із дзижчанням обліпили міріади кровопивців…

Але годі про цих мерзенних комах!

Нарешті настав ранок, а я був у найплачевнішому стані. Обличчя розпухло від укусів москітів, немов гарбуз, та й тіло мало не кращий вигляд. Пекучий біль не вщухав, і я то біг, то стрибав, як навіжений. Сам не знаючи куди, я продирався навмання крізь хащі. Навколо не було жодних ознак людського житла, — одне нескінченне болото. Я йшов уздовж берега річки, раз у раз натикаючись то на крокодилів, то на огидних зміїв. Відчуваючи, що сили мене залишають і що я вже недовго зможу терпіти ці муки, я вирішив йти вперед, поки не впаду замертво, і тоді вже назавжди смерть позбавить мене від усіх страждань.

• Предыдущая
• 78/125
• Следующая