Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 66

• Предыдущая
• 66/125
• Следующая

Після прибуття до Севільї я залишив свої речі у скромному готелі і подався до відомого севільського лікаря. Цей лікар мав прекрасний будинок на широкій, тінистій вулиці Лас Пальмас. Якоюсь бічною вулицею я йшов до мети. Це був вузенький, тихий провулок; будинки виходили на нього закритими з трьох сторін внутрішніми двориками, іспанською — патіо. Крокуючи провулком, я звернув увагу на чоловіка, що сидів на табуреті у тіні свого патіо. Цей маленький сухорлявий дідок із дивовижно розумними і гострозорими очима негайно мене запримітив.

Будинок знаменитого лікаря був розташований у полі його зору. Відшукавши цей будинок, я знову завернув у тихий провулочок і став прогулюватися туди й сюди, міркуючи, як відрекомендуватися лікарю, і весь цей час старий стежив за мною своїм проникливим поглядом. Нарешті я попрямував до будинку лікаря, але мені сказали, що той кудись вийшов. Запитавши, коли його можна побачити, я обернувся і побрів тим самим вузеньким провулком. Неквапно дійшов я до того місця, де сидів старий, але коли я з ним порівнявся, він вронив свого крислатого капелюха, яким обмахувався, простісінько до моїх ніг. Я підняв його і простягнув старому.

— Вельми вдячний вам, юначе! — проказав він глибоким приємним голосом. — Ви дуже люб’язні як на іноземця.

— Звідки ви знаєте, що я іноземець, сеньйоре? — запитав я спантеличено.

— Якби я не здогадався про це раніше, я б пересвідчився у цьому зараз, — відповів він із спокійною усмішкою. — Ваша кастильська вимова говорить сама за себе.

Я вклонився і хотів уже йти геть, аж тут він запропонував:

— Мій юний друже, чи не зайдете випити зі мною склянку вина? Воно того варте!

Я хотів було відмовитися, але раптом подумав, що робити мені однаково нічого, а тут я, може, почую щось корисне.

— Дякую вам, сеньйоре, — сказав я. — День сьогодні спекотний, і я не проти освіжитися.

Він мовчки підвівся і провів мене у внутрішній, вимощений мармуровими плитами, дворик, весь оповитий виноградними лозами. Посеред дворика був басейн, заповнений водою, а в тіні під виноградником стояли стільці і маленький столик. Зачинивши двері патіо, старий всадовив мене, узяв срібний дзвоник і подзвонив. З будинку вибігла гарненька дівчина в яскравому іспанському одязі.

— Подай нам вина! — наказав старий.

Вино з’явилося миттю, біле вино “опорто”, надзвичайно приємне на смак.

— За ваше здоров’я, сеньйоре… — і тут мій господар зупинився, піднявши келиха і запитально поглянувши на мене.

— Дієго д’Айла, — озвався я.

— Гм, гм, — пробурмотів він. — Ім’я іспанське, або, вірніше, наслідування іспанському, бо щось я такого не чув, а в мене на імена добра пам’ять.

— Це моє ім’я, а втім гадайте, як вам буде завгодно, сеньйоре… — і я у свою чергу очікувально подивився на нього.

— Андрес де Фонсека, — вклонився він, — лікар цього міста, і досить популярний, особливо з-поміж представниць прекрасної статі. Нехай буде так, дон Дієго, я приймаю це ім’я, бо імена нічого не значать і час від часу їх можна просто міняти. Зрештою, це нікого не обходить. Ви, я бачу, приїжджий… Не дивуйтеся, сеньйоре! Тутешній мешканець не стане озиратися, вагатися і розпитувати, як йому кудись пройти, окрім того, жителі Севільї ніколи не вилазять улітку під спекотне сонце. А зараз, якщо вам не здасться моє запитання нескромним, розкажіть, будь ласка, що привело такого дужого юнака до мого суперника і конкурента?

І він кивнув на будинок знаменитого лікаря.

— Чиїсь справи, як і ім’я, нікого не обходять, — відповів я, виснувавши про себе, що переді мною один з тих лікарів, які ганьблять нашу професію, безсоромно ганяючись за пацієнтами заради наживи. — Проте я вам відповім. Я теж лікар, хоча ще й не надто досвідчений. Я шукаю місце у якого-небудь відомого лікаря, щоб допомагати в його практиці, заодно поповнюючи свої знання та заробляючи на прожиття.

— Он як? У такому разі, сеньйоре, ви там нічого не здобрієте, — і він знову кивнув на будинок лікаря. — Такі, як він, беруть учнів тільки за хорошу винагороду: такі звичаї нашого міста.

— Значить, мені доведеться заробляти на життя якось інакше або в іншому місті.

— Навіщо квапитись? Може, спочатку подивимося, як ви розбираєтеся в медицині і, що набагато важливіше, у людській природі, бо на медицині взагалі ніхто як слід не розуміється, але той, хто пізнав людську вдачу, може стати повелителем чоловіків або жінок — їхніх повелительок.

І без зайвої балаканини він узявся розпитувати мене, та так уміло й до діла, що я лише дивувався з його проникливості. Деякі питання стосувалися медицини, переважно особливостей жіночого організму, інші, загальніші, більше торкалися жіночої вдачі. Нарешті він усміхнувся:

— Непогано, юначе! Ви хлопець зі знаннями і здібностями, хоча вам бракує досвіду, враховуючи ваш вік. У вас є розум, сеньйоре, але також і серце, і це дуже добре, бо навіть промахи людини із добрим серцем — це краще, аніж успіхи безсердечного спритника. Окрім того, у вас є воля і ви вмієте володіти собою.

Я вклонився, прагнучи не виказати, наскільки мені приємне сказане.

— Проте, — продовжував він, — ви мені підходите зовсім з іншого боку. Ви самі навряд чи розумієте, що ви дуже вродливий, сеньйоре, і врода ваша незвичайна і рідкісна, і гадаю, це належним чином поцінують севільські дами.

— Вельми втішно чути, — озвався я. — Але що означають усі ці компліменти? Коротше, що ви мені пропонуєте?

— Коротше? Гаразд. Мені потрібен помічник, що володіє всіма якостями, які у вас є, але, окрім того, ще однією, найціннішою, яка, здається, теж у вас є, — скромністю. Такий помічник не потерпатиме від нестачі грошей, я надам в його розпорядження цей будинок, і він отримає таку можливість вивчати людей, про яку багато хто може, тільки мріяти. Що ви на це скажете?

— А те, сеньйоре, що спочатку хотів би дізнатися, які будуть мої обов’язки. Ваша пропозиція звучить дуже принадно, але раптом за всі ці блага мені доведеться поступитися честю.

— Прекрасно, але, на щастя, припущення хибне! Слухайте: вам, напевно, говорили, що той лікар, до якого ви оце навідалися, а також оці, — тут він назвав чотири-п’ять імен, — це найвідоміші лікарі в Севільї? Ну так от — це неправда! Найзнаменитіший і, до речі, найбагатший лікар, у якого удвічі більше клієнтів, — це я. Хочете знати, скільки я заробив за сьогоднішній день? Я вам скажу: двадцять п’ять золотих песо[72], більше, ніж мої колеги заразом! Ви хочете знати, у який спосіб я заробляю так багато? Вас, напевно, також цікавить, чому при таких доходах я не хочу відпочити від своєї роботи? Добре, я вам поясню. Я заробляю такі гроші, потураючи пихатості жінок і допомагаючи їм позбутися наслідків їхньої глупоти. Коли у якої-небудь пані тяжко на серці, вона йде до мене за втіхою і порадою. Коли у неї прищі на обличчі, вона біжить до мене, і я її лікую. Коли у неї таємний роман, я приховую плоди її легковажності. Для неї я заглядаю в майбутнє, для неї я воскрешаю минуле, я зціляю її від уявних недуг, а частенько і від справжніх хвороб. Я тримаю в своїх руках половину таємниць Севільї, і якби я заговорив, криваві сутички зруйнували б чимало знатних сімей. Але я вмію тримати язика за зубами: мені платять за мовчанку, і навіть тоді, коли мені не платять, я все одно мовчу, щоб не підірвати свою репутацію. Сотні жінок вважають мене своїм рятівником, а я їх вважаю дурепами. Проте зважте — я ніколи не заходжу надто далеко. Я можу продати любовний еліксир — підфарбовану воду, але отруєну троянду — ніколи! За цим ідіть до когось іншого! Отже, я по-своєму чесний. Я сприймаю людей такими, які вони є, от і все. Якщо жінкам подобається бути дурними, я користуюся їхньою дурістю. На цій дурості я й розбагатів. Так, так, тепер я розбагатів, але вже не можу спинитися! Я полюбляю грошики, адже це влада, але ще більше я люблю життя! Що там теревенять про романи і балади? Хіба може якийсь роман зрівнятися з тим, що відбувається у мене перед очима? У кожній такій події я граю свою роль, одну з перших ролей, хоча я й не пишаюся і не деру горлянки на сцені.

• Предыдущая
• 66/125
• Следующая