Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 61
- Предыдущая
- 61/125
- Следующая
— Я обіцяю, — ні, я клянуся тобі в цьому! В тобі я не так упевнена, але що вдієш? Жінкам доводиться ризикувати. Якщо я програю, — прощавай, моє щастя!
Не знаю, про що ми ще говорили, але ці слова вкарбувалися мені в пам’ять, і я часто їх згадував у подальші роки.
Нарешті я згадав, що мені час іти, хоча розлучатися нам дуже не хотілося. На прощання я ще раз обійняв Лілі і поцілував, пригорнувши її до себе так міцно, що кілька крапель крові з моєї рани впало на її біле плаття. Випадково я підвів цієї миті очі і завмер від страху. Неподалік стояв батько Лілі, сквайр Бозард, і погляд його не віщував нічого доброго.
Як потім виявилося, сквайр Бозард їхав стежиною до водопою і, помітивши під дубами якусь парочку, зліз із коня, щоб прогнати її зі свого парку. Тільки підійшовши зовсім близько, він остовпів від подиву.
Лілі і я, знітившись, відскочили одне від одного. На якусь мить сквайрові заціпило рота, але коли він оговтався, то слова посипалися з нього, як із мішка. Я вже не пам’ятаю, що він кричав, але я почекав, поки він замовкне, і, скориставшись паузою, заявив, що ми з Лілі кохаємо одне одного і заручилися.
— Це правда, дочко? — запитав сквайр.
— Атож, правда, — сміливо підтвердила Лілі. Тоді він вибухнув лайкою.
— Вертихвістка! — кричав сквайр. — Тебе слід вишмагати і замкнути, щоб ти посиділа на хлібі та на воді! А ти, півнику, іспанський вилупку, запам’ятай раз і назавжди: ця дівчина не для тебе! Для неї знайдеться хтось кращий! Ах ти коробка з-під пілюль! Та як же ти наважився упадати за моєю дочкою, коли у тебе в кишені вітер свище? Спочатку здобудь собі ім’я і гроші, а потім уже залицяйся до таких, як вона!
— Власне, я це й збираюся зробити, сер, — перебив я його.
— Ти зробиш? Ти, аптекарський хлопчисько на побігеньках, хочеш добитися імені й статку? Що ж, спробуй! Тільки поки ти будеш пнутися, моя дочка не стане чекати і вийде заміж за того, хто все це вже має — ти знаєш, про кого йдеться. Дочко, зараз же скажи йому, що між вами все скінчено!
— Я не можу так сказати, батьку, — відповіла Лілі, обсмикуючи волани на своєму платті. — Якщо ви не хочете, щоб я стала дружиною Томаса, я підкорюся і не вийду за нього заміж. Але у мене теж є серце і ніякий обов’язок не примусить мене стати дружиною того, кого я не кохаю. Я присягнулася, що поки Томас живий, я належатиму тільки йому, і нікому іншому!
— Ти ба яка смілива! — промовив сквайр. — А тепер послухай, що я скажу: або ти вийдеш заміж за того, кого я тобі вибрав, або я тебе вижену з дому — і живи як хочеш. Невдячна, ти забула, хто тебе виростив? А що ж до тебе, клістирна трубко, то я тебе відучу цілуватися в кущах із порядними дівчатами!
І з цими словами він підняв палицю і кинувся на мене.
Удруге за цей день гаряча кров кинулася мені в обличчя. Я схопив шпагу іспанця, яка валялася поряд у траві, і зробив випад. І якби не Лілі, яка, зойкнувши від жаху, встигла ударити мене по руці, і клинок ковзнув над плечем сквайра, — я напевно проткнув би її батька наскрізь і закінчив свої дні з петлею на шиї.
— Божевільний! — вигукнула Лілі. — Невже ти гадаєш, що матимеш мене, якщо уб’єш мого батька? Зараз же кинь цю шпагу, Томасе!
— Я бачу, мені тут сподіватися майже ні на що, — запально заперечив я, — але скажу тобі, що навіть заради всіх дівчат на світі я нікому не дозволю замахуватись на мене, як на якогось хлопчиська!
— За це я на тебе не серджуся, хлопче, — промовив сквайр Бозард уже більш зичливо. — Бачу, що у тебе є мужність, яка стане тобі у нагоді, і вважаю, що був не зовсім точний, коли згарячу обізвав тебе клістирною трубкою. Але я вже сказав, що ця дівчина — не для тебе, отож краще тобі забути її. Завтра я ще поговорю з твоїм батьком, так і знай!
— Ну що ж, піду, бо мені час іти, — відповів я. — Проте я ніколи не перестану сподіватися, сер, що коли-небудь зможу назвати вашу дочку своєю дружиною. Прощавай, Лілі! Перечекаємо, поки буря вщухне!
— Прощавай, Томасе! — відповіла вона, заливаючись слізьми. — Не забувай мене! А я свою клятву завжди пам’ятатиму!
Але тут сквайр Бозард ухопив її за руку і потяг за собою.
Я пішов, засмучений, проте не надто, бо знав, що хоча і накликав на себе гнів батька, зате одночасно завоював щиру любов дочки, а любов триває довше, аніж злість, і рано чи пізно перемагає.
І тут я нарешті згадав про іспанця; за всіма цими бурхливими пригодами він у мене зовсім вилетів з голови. Я повернув було, щоб потягти іспанця в каталажку, наперед смакуючи втіху, бо радий був хоч на комусь зірвати злість. Але доля врятувала його руками дурня. Діставшись до місця, я побачив, що іспанець зник, а біля дерева, до якого він був дуже міцно прицурований, стоїть сільський дурник Біллі Мінс і роздивляється срібну монету у себе на долоні.
— Гей, Біллі! Де чоловік, що був тут прив’язаний? — запитав я.
— Не знаю, Томасе, — прошепелявив він. — Мабуть, уже півдороги промчав, а куди — не знаю. Він дуже швидко поскакав, коли я його підсадив на коня.
— Ти підсадив його на коня, дурню? Коли це було?
— Коли? Та хтозна. Може, годину тому, а може, дві. Я в цьому не тямлю. Ого, подивився б ти, як він поскакав! Шпори у нього довжелезні, а він як засадив їх у боки своїй конячині! І не дивно! Подумати тільки — серед білого дня на королівській дорозі на нього напали розбійники! Бідолаха мало з глузду не з’їхав від страху. Слова сказати не міг, тільки бекав, наче вівця. Але Біллі розв’язав його, зловив йому коня і всадовив у сідло. А за свою добру справу Біллі отримав ось цю монету. Ну й зрадів же він, коли я його відпустив! Ого! Бачили б ви, як він помчав!
— Ти ще більший дурень, ніж я думав, Біллі! — сказав я розгнівано. — Адже він трохи не вбив мене! Я з ним упорався, зв’язав, а ти його відпустив…
— Значить, він хотів вас убити, сер, а ви його зв’язали? Чому ж тоді ви не постерегли його? Тоді б ми відвели його і посадили в колодки. Для нас це — що раз плюнути. Ось ви обізвали мене дурнем. А якби ви знайшли людину, прив’язану до дерева, всю в крові і в синцях, яка навіть говорити не могла від страху, хіба б ви її не звільнили? От він і накивав п’ятами, і залишилася від нього тільки ця штучка!
І дурник підкинув у повітря монету.
Зміркувавши, що цього разу Біллі має рацію і що я сам у всьому винен, я обернувся і, не кажучи ні слова, поплентав додому, проте не напростець, а стежиною, яка перетинала дорогу і вела до вершини пагорба. Мені хотілося побути трохи на самоті і обдумати все, що сталося.
Я брів, поринувши в глибокі роздуми про радість нашої любові, про гіркоту розлуки з Лілі і про гнів її батька. Щось біле потрапило мені під ноги. Зайнятий своїми думками, я не звернув уваги на цей клапоть матерії і просто відкинув його вбік кінчиком іспанської шпаги. Мимоволі думка моя перескочила зі шпаги на її власника. Що привело його в наші краї? Напевно, якісь лихі справи. Чому він, побачивши мене, злякався і чому, почувши моє ім’я, напав на мене?
Випадково погляд мій впав на сліди на сирому піску стежини. Це були сліди моєї матері. Я впізнав би їх серед тисячі інших, адже такої маленької ніжки не було в жодної жінки у всій окрузі.
Поряд з ними, немов переслідуючи їх, йшли інші сліди — із гострим носком і на високому каблуці. І тут я раптом пригадав, що на іспанцеві були саме такі чоботи. Значить, це його сліди йшли за слідами моєї матері! Отже, він біг за нею, бо в багатьох місцях сліди сходилися впритул, а подекуди на сирому піску залишилися тільки відбитки його ніг, під якими зникли сліди матері. І тої ж миті мене осяяла здогадка, що саме я відкинув ногою. Це була мантилья моєї матері! Я її впізнав, адже бачив щодня на голові матері, а тут вона валялася на землі. Все це я збагнув в одну мить і заціпенів від нестерпного, гострого жаху. Навіщо ця людина переслідувала мою матір і чому її мантилья опинилася на стежині?!
Я кинувся бігти, як одержимий, до того місця, де помітив біле мереживо. Сліди весь час були переді мною. Ось і те місце. Так, це був головний убір моєї матері, немов зірваний грубою рукою. Але де ж вона сама?
- Предыдущая
- 61/125
- Следующая
