Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 31

• Предыдущая
• 31/125
• Следующая

Двоє вийшли наперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, збагнувши, яка небезпека їй загрожує, вона голосно скрикнула і кинулася бігти. Але сильні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, не зважаючи на її сльози і опір.

— Як тебе звуть, дівчино? — запищала Гагула. — Що? Ти не бажаєш відповідати? Чи ти хочеш, щоб син короля убив тебе відразу?

Почувши ці слова, Скрагга, зловісно усміхаючись, зробив крок наперед і здійняв свого списа. У цю мить я побачив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоча очі дівчини були повні сліз, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судомно ламаючи руки.

— Дивіться! — закричав Скрагга, сповнений захвату. — Вона здригається від одного вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не торкнулася! — І він погладив рукою широке лезо свого списа.

У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурмотів про себе:

— При першій же слушній нагоді ти мені заплатиш за це, негіднику!

— Ну, а зараз, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звуть, люба, — єхидно усміхаючись, запитала Гагула. — Ну, кажи, не бійся.

— О Мати! — відповіла тремтячим голосом нещасна дівчина. — Я з будинку Суко, і звуть мене Фулата. О Мати, скажи мені, чому я повинна вмерти? Я нікому не зробила зла.

— Заспокойся, — продовжувала стара зі злостивою міною. — Ти маєш бути принесена в жертву Мовчазним, що сидять там, — і вона вказала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, — і тому тебе чекає смерть. Краще впокоїтися вічним сном, аніж трудитися день у день у поті чола свого. От чому краще померти, ніж жити. А ти помреш від царственої руки королівського сина!

Фулата у відчаї заломила руки і голосно вигукнула:

— О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося бачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечорі на небесному склепінні? Невже ніколи в житті я більше не збиратиму квітів, зрошених свіжою уранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки в яскравий сонячний день? Горе мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворе ягня! Горе мені! Жоден коханий не обніме мене за стан і не погляне мені в очі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!

І знов вона почала ламати руки, підвівши своє залите сльозами обличчя до неба. Ця увінчана квітами красуня була чарівна в своєму відчаї, і я упевнений, що менш жорстоких людей, аніж тих троє дияволів, перед якими вона стояла, її сльози неодмінно б зворушили. Я гадаю, що благання принца Артура, звернені до негідників, які прийшли його осліпити, були не менш зворушливі, ніж благання цієї дикунки[49].

Але це ніяк не пом’якшило ні Гагулу, ні її володаря, хоча я помітив вирази співчуття і жалощів на обличчях воєначальників і варти, що стояла позаду короля. Що ж до Гуда, то він скреготів зубами і ледве стримував обурення, що переповнювало його; нарешті, не витримавши, він зробив крок наперед, немов бажаючи кинутися до неї на допомогу. З проникливістю, властивою жінкам, дівчина збагнула, що діється у нього в душі. Вона підбігла до нього і, кинувшись перед ним навколішки, обійняла його “прекрасні білі ноги”.

— О білий батьку з далеких зірок! — вигукнула вона. — Накинь на мене плащ твого захисту, візьми мене під покров твоєї могутності й врятуй від цих жорстоких людей!

— Добре, моя красунечко, я подбаю про тебе! — схвильовано відповів Гуд англійською. — Ну, встань, устань, дитино, заспокойся! — І, нахилившись до неї, він узяв її за руку.

Твала обернувся, і за його знаком Скрагга виступив наперед із піднятим списом.

— Час починати! — шепнув мені сер Генрі. — Чого ви чекаєте?

— Чекаю затемнення, — відповів я. — Ось уже півгодини я не зводжу очей з місяця, але в житті не бачив, щоб він світив так яскраво!

— Все одно, треба йти на ризик і негайно, інакше дівчину уб’ють. Твалі уривається терпець.

Я не міг не згодитися з цим аргументом і, перш ніж діяти, ще раз поглянув на яскравий диск місяця. Гадаю, жоден найбільш ревний астроном, бажаючи довести нову теорію, не чекав з таким нетерпінням початку небесного явища. Виступивши наперед і прибравши найурочистішого вигляду, на який тільки я був здатний, я став між дівчиною і піднятим списом Скрагти.

— Королю! — промовив я. — Цьому не бувати! Ми не дозволимо тобі вбивати цю дівчину. Відпусти її з миром.

Твала схопився оскаженіло, а серед воєначальників і дівчат, що боязко скупчилися в очікуванні розв’язки цієї трагедії, пронісся здивований гомін.

— Цьому не бувати? Білий собака, як смієш ти гавкати на лева, що знаходиться в своїй печері? Цьому не бувати? Ти несповна розуму! Бережися, щоб доля цієї дівчини не спіткала тебе і тих, з ким ти прийшов! Ти думаєш, що можеш врятувати і її, і себе? Хто ти такий, що насмілюєшся ставати між мною і моїми бажаннями? Геть з дороги, кажу тобі! Скрагго, убий її! Гей, варто! Схопити цих людей!

Почувши цей наказ, кілька озброєних воїнів швидко вибігли з хатини, куди їх, очевидно, передбачливо заховали до нашого приходу.

Сер Генрі, Гуд і Амбопа стали біля мене і здійняли свої рушниці.

— Зупиніться! — грізно закричав я, хоча, зізнатися, душа моя у цей момент втекла в п’яти. — Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися з зірок, твердимо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо місяць! Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю землю в пітьму. Спробуйте лише не послухатися, і ви побачите на власні очі всю силу нашого чаклунства!

Моя загроза подіяла. Варта відступила, а Скрагга зупинився як укопаний з піднятим напоготові списом.

— Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвалиться, що може згасити місяць, немов світильник! — пищала Гагула. — Хай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, хай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто з ним прийшов!

З відчаєм я поглянув на місяць і, о диво! Я побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю величезного яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня місяця почала помітно блякнути.

Я урочисто здійняв руку до неба, причому сер Генрі й Гуд зробили те саме, із пафосом продекламувавши кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі переконливо і голосно вимовив декілька рядків із Старого Заповіту, а Гуд звернувся до цариці ночі з найдовшим потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатний.

Тінь поволі наповзала на осяйну поверхню місяця, і, у міру того як вона рухалася, в натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

— Дивися, королю! — вигукнув я. — Дивися, Гагуло! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи додержують свого слова білі жителі зірок, чи вони пусті брехуни? Місяць темніє на ваших очах; скоро настане повний морок, так, морок під час повного місяця! Ви просили чуда — ось воно! Згасни, місяцю! Згаси своє світло ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Крик жаху вирвався у всіх присутніх. Натовп скам’янів зі страху; дехто з воланням кинувся навколішки і почав голосити. Щодо Твали, він сидів нерухомо, заціпенівши зі страху, і я побачив, що, попри свою темну шкіру, він зблід. І лише Гагула не злякалася.

— Тінь мине! — закричала вона. — Не бійтеся, в своєму житті я бачила це не раз! Жодна людина не може загасити місяць. Не падайте духом! Все одно це мине!

— Заждіть, ви ще й не те побачите, — гукав я у відповідь, підстрибуючи на місці від хвилювання. — “О місяцю! Місяцю! Місяцю! Чому ти такий холодний і непостійний?”

Цю доречну цитату я запозичив з одного вельми популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було вельми невдячним ображати владику небес, оскільки того вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і, по суті, мене не повинно було обходити те, як у романі він чинив щодо палко закоханого. І, звертаючись до капітана, я додав:

• Предыдущая
• 31/125
• Следующая