Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 25

• Предыдущая
• 25/125
• Следующая

— Якщо не вцілите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся зі ста п’ятдесяти ярдів і виждіть, поки тварина не обернеться до вас боком.

Знову запала мовчанка.

Раптом з-за воріт крааля виткнувся бик. Побачивши таке юрмисько люду, він спинився як укопаний, витріщивши налякані безтямні очі, потім круто обернувся і замукав.

— Стріляйте! — прошепотів я.

— Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, судомно смикаючи ногами: розривна куля втрапила йому простісінько під ребра.

Багатотисячний гомін пронісся над рядами.

З незворушним виглядом я обернувся до короля:

— Ну що, збрехав я тобі, королю?

— Ні, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала майже із забобонним жахом.

— Слухай, Твало, — продовжував я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Поглянь! — І я високо підвів вінчестер. — Ось цією палицею з діркою посередині ти зможеш вбивати, як і ми. Тільки пам’ятай, що вона зачаклована. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є тебе. Стривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Хай один із твоїх воїнів відійде від нас на сорок кроків і встромить в землю руків’я списа так, щоб його лезо було звернене до нас пласким боком.

Цей наказ був миттєво виконаний.

— Тепер, королю, дивися! Звідси я вщент рознесу цього списа. Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, ударивши в середину леза, пошматувала його на друзки.

Площа знову видихнула сторопіло.

— Так от, Твало, ми даруємо тобі цю зачаровану палицю, і згодом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але остерігайся спрямувати чарівництво зоряних небожителів проти земної людини! — І з цими словами я подав йому рушницю.

Король узяв наш подарунок дуже обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна істота виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, і перед нами постала найдивовижніша людська потвора. Це була спорохнявіла бабище, обличчя якої так зморщилося і висохло від віку, що було не більше, аніж у немовляти. Все воно було порите глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина позначала рот, а нижче стирчало уперед гостре, гачкувате підборіддя. Носа у цієї істоти не було, і взагалі її можна було сприйняти за висохлу на сонці мумію, якби не великі чорні очі, що палали яскравим полум’ям з-під абсолютно сивих брів, над якими виступав жовтий, як пергамент, лоб. Що ж до голови, то вона була лиса, як бубон, і зморшкувата жовта шкіра на черепі рухалася, як шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди, побачивши цю страшну потвору. З хвилину вона стояла нерухомо, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапку хижого птаха з кігтями завдовжки майже дюйм і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

— О королю, слухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, гори, рівнини і річки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, небеса і сонце, і дощ, і бурі, і тумани! Слухайте, чоловіки і жінки, хлопці й дівчата, і ви, немовлята, що лежать в утробі матерів! Слухай мене, все живе і те, що має померти! Слухай мене, все, що померло і має знову ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться в мені, і я пророкуватиму. Я пророкуватиму! Я пророкуватиму!

Останні її слова відлунили слабким криком, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Стара була справді страхітлива.

— Кров! Кров! Кров! Річки крові, кров усюди! — знову залементувала вона. — Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак — вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; тремтить і тріпоче перед своїм володарем.

Яка чудова ця кров, ця червона, яскрава кров! Немає нічого кращого за запах свіжої крові! Леви жадібно хлебтатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха-ха-ха! Але я побачу її ще більше, перш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселощі. Скільки мені років, як ви гадаєте? Ваші батьки знали мене і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто накреслив малюнки на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазних, що сидять в горах біля колодязя і споглядають нашу країну? — І вона вказала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. — Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили сюди, ці Білі, Грізні, Мудрі, Могутні, уперті й майстерні в чаклунстві люди?

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізну кольчугу, яку ти маєш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я — Стара, Мудра, я — Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижого птаха в наш бік і вигукнула:

— Чого ви шукаєте у нас, білі люди, що спустилися із зірок, так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете, її немає в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім одної, але і та покинула цю землю, щоб померти. Ви прийшли за блискучим камінням! Я знаю це, знаю. Ви знайдете його, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, а може, залишитеся тут? Ха-ха-ха!

А ти, чоловіче із темною шкірою і гордовитою поставою, — і вона вказала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, — хто ти і чого шукаєш? Звичайно, не блискучого каміння, не жовтого сяйливого заліза — це ти полишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і її охопили корчі. Її підняли і понесли в хатину.

Король встав, ноги його тремтіли з остраху, зробив жест, і полки бездоганним строєм попрямували до виходу.

Через кілька хвилин величезна площа збезлюділа, і ми залишилися наодинці з королем і його нечисленною свитою.

— Білі люди, — сказав він, — я гадаю, всіх вас треба віддати в обійми смерті. Гагула мовила дивні пророцтва. Що ви скажете?

Я розсміявся:

— О королю, будь обережний! Нас не так легко убити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала зиркнув недобрим оком.

— Не личить загрожувати королю, — сказав він похмуро.

— Ми не загрожуємо, а говоримо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Велетень-дикун поклав руку на лоба і на хвилину замислився.

— Йдіть собі, — промовив він нарешті. — Сьогодні увечері буде велике свято. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастку. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

— Гаразд, королю, — мовив я байдуже. Ми встали і у супроводі Інфадуса пішли до нашого краалю.

Коли ми підійшли до своєї хатини, я запросив Інфадуса ввійти досередини.

— Послухай, Інфадусе, — звернувся я до нього, — ми хочемо поговорити з тобою.

— Хай мої повелителі говорять.

— Нам здається, Інфадусе, що король Твала — жорстока людина.

— Це так, о мої повелителі! На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви переконаєтесь на власні очі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійний за своє життя. Якщо король побажає відняти у людини її худобу або її життя, або ж якщо він підозрює, що людина може зчинити проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з полювальниць за чаклунами, навчених нею, оголосять, ніби ця людина — чаклун, і її уб’ють. Багато хто загине цієї ночі, перш ніж зблідне місяць. Так було завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Дотепер мене щадили, бо я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, як довго мені вдаватиметься зберегти життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

• Предыдущая
• 25/125
• Следующая