Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 1

• 1/47
• Следующая

Зацвіли яблуні, й бджоли дзижчали в запашному цвіті. Іван Михайлович простягнувся в шезлонгу, підставив обличчя сонячним променям, слухав тихе бджолине гудіння і дивився на Софію. Вона сиділа у гойдалці, підібгавши під себе ноги, й читала журнал. Іноді підіймала на Івана Михайловича очі, й Некрич думав, які вони в неї глибокі й темці, трагічні очі мадонни. І погляд, повний суму, не безнадії, а легкого суму, погляд зрілої жінки, яка спізнала муки й радощі, знає, що таке справжнє життя.

Софіїні очі одразу вразили Івана Михайловича. Тоді, на вечірці в Пилипа Синиці, де було кілька Ларисиних подруг — мало не всі вродливі, веселі, збуджені вином і легкими, немов барвисті метелики, розмовами, — він зустрівся о цією жінкою поглядом і ледь не потонув у глибині її очей, великих і прекрасних. Мабуть, Лара помітила інтерес Івана Михайловича до Софії — ніщо не проходить повз увагу досвідчених і розумних жінок, — Лариса влаштувала так, що Софія опинилася за столом поруч Івана Михайловича, і вони пробалакали піввечора. Некрич одразу зрозумів, що його нова знайома, хоч, певно, й не дуже освічена, має гнучкий і пластичний розум. Софія не загравала з Іваном Михайловичем, хоча, мабуть, Лариса не втрималася і повідомила їй, що Некрич два роки як вільний. Вона відмовилася від Некричевої пропозиції провести її додому, та й він особливо не наполягав — відчув, що легкого роману не вийде, а до чогось серйознішого не був готовий.

Вони розпрощалися тоді на вулиці біля Пилипового будинку, Софія спіймала таксі, а Іван Михайлович постояв трохи, дивлячись на червоні вогники автомобіля, що швидко загубилися у вуличній темряві, й непоспішливо попрямував додому: добре, йти недалеко, всього кілька кварталів.

Некрич ішов і посміхався сам собі, відганяв від себе думки про цю звабливу, та все ж зовсім незнайому, чужу жінку, проте Софіїні очі стояли перед ним, мерехтіли незвичним світлом — бездонні й неспізнанні очі мадонни, — й Іван Михайлович зачудовано покрутив головою, нарешті визнавши, що ця Ларисина подруга зацікавила його. Подумав: шкода, не знає ні Софіїного прізвища, ні телефону. Софія — і все. Здається, розлучена, принаймні він зрозумів, що це так, а може, помилився? Зрештою, яке це має значення? Мабуть, він просто вражений знайомством з вродливою жінкою, так іноді буває: між чоловіком та жінкою виникають якісь флюїди, простягаються невидимі, проте цілком реальні нитки, немов срібний дощик на ялинці чи павутиння після дощу з поодинокими краплинами, але минає час, і все зникає, розчиняється, наче нічого й не було, лишається тільки легкий сум за втраченим.

Однак наступного ранку Іван Михайлович згадав широко поставлені й темні Софіїні очі: йдучи на роботу, думав про неї, а після обіду не втримався і подзвонив Ларисі. Почав здалеку: якою вдалою виявилася вечірка і яким смачним тортом пригощала їх Лара. Лариса розчулилася: певно, всі жінки зліплені з одного тіста, і визнання їхніх кулінарних здібностей мов єлей на душу, — вона буквально заджерготіла в телефонну трубку й, перше ніж Некрич встиг вигадати привід і запитати про вчорашню знайому, запросила його на каву, начебто між іншим повідомивши, що прийде й Софія.

Іван Михайлович, хоч і не міг подолати в собі якесь підсвідоме почуття ніяковості, хоч і догадувався, що Лариса спеціально вигадала цю каву, аби ще раз звести його з Софією, пішов до Синиць. Софії не було, Некрич не поцікавився, чому не прийшла, проте кава здалася надто гіркою і настрій зіпсувався. Іван Михайлович завів з Пилипом нудну розмову про академічні справи, відчуваючи потребу негайно підвестися і піти, та задзеленчав дзвоник і нарешті з’явилася вона — у легкій квітчастій сукенці з коралами на оголеній шиї, заклопотана й навіть засмикана: виявляється, зіпсувався замок у дверях і довелося викликати слюсаря… А Іван Михайлович устиг зазирнути їй у вічі й подумав, як може іноді звичайний недосконалий англійський замок зіпсувати настрій не тільки одній людині…

На цей раз він наполіг на своєму й провів Софію додому. Софія мешкала близько Львівської площі, вони проминули пам’ятник Богдану Хмельницькому, й Іван Михайлович затримався біля бронзового гетьмана. Сам він, звичайно, не міг цього бачити, та літні науковці з їхнього інституту розповідали, що колись, у тридцяті роки, на Богдана під час революційних свят напинали чорний брезентовий чохол, щоб Хмельницький, якого вважали представником реакційної козацької верхівки й класовим ворогом, не псував трудящим святковий настрій. Іван Михайлович розповів це Софії, вона сміялася весело й щиро, потім взяла Некрича за руку, й вони обійшли пам’ятник мовчки, навіть якось урочисто, віддаючи шану великому пращурові. Потім Софія просунула Некричеві руку під лікоть, і плутаниною завулків вони вийшли до Львівської площі, замкнутої і причавленої новітніми бетонними потворами. Софія зупинилася в сквері й сказала, що після спорудження тут високої башти площа втратила для неї усю колишню привабливість. Іван Михайлович відзначив про себе слушність цієї думки: він гадав, що вони з Софією трохи посидять на лавочці, проте вона раптом заквапилася, перебігла Велику Житомирську, ні разу не озирнувшись, хоч Іван Михайлович подумки просив її про це. Однак тепер він мав Софіїн телефон, крім того, вони домовилися зустрітися в неділю біля палацу “Україна” й піти на концерт квартету “Явір”.

Потім Некрич зустрічався з Софією двічі—тричі на тиждень: ходили в кіно, на концерти, у театр Франка, вечеряли в ресторані “Київ”, де сиділи аж до закриття, потягуючи неймовірно смачне шампанське. Того ж вечора Софія розповіла Іванові Михайловичу про свої житейські прикрощі. Двічі була одружена й двічі невдало. Перший чоловік, директор гастроному, помер від інфаркту, а другого, начальника главку Рачкова, засудили. У неї дорослі син і дочка. Сина, щоправда, забрали з собою в Ізраїль дід з бабою, а дочка зараз у Карпатах, готується з подругами до вступу в інститут.

Іван Михайлович покопирсався в пам’яті й згадав, звідки йому знайоме прізвище Рачков. Справа Рачкова набула досить широкого розголосу в Києві. Начальник главку брав хабарі й підписував якісь незаконні папери.

Видно, Софія прочитала щось в очах у Івана Михайловича — збентеження чи навіть переляк, бо сумно посміхнулася й пояснила:

“Згадую про той час з жахом… Я пішла від Рачкова за два роки до процесу, спочатку він не давав мені розлучення, та потім усе влаштувалося…”

Некрич перегнувся через стіл і поцілував теплу Софіїну долоню. Цим він начебто пропонував забути старе, жінка зрозуміла його порух і вдячно усміхнулася.

Того вечора вони довго блукали темними алеями Першотравневого парку, й раптом Некрич зрозумів, що ця жінка дорога йому — він так і сказав Софії, а вона сприйняла Некричеве визнання зовсім серйозно, однак відхилила його пропозицію побратися. Іван Михайлович наполягав, а Софія пручалася. І все ж Некричеві вдалося умовити Софію — через тиждень вони поїхали до загсу, й тепер навпроти Івана Михайловича у гойдалці сиділа його дружина — час від часу відривалася від журналу, підводила очі й посміхалася йсму. І Некрич відчував себе затишно й щасливо під цим дивовижним поглядом.

Потім Софія відклала журнал, зіскочила з гойдалки, попестила Івана Михайловича по щоці й побігла купатися — Десна плюскотіла під самісінькою садибою.

Некрич одразу відчув самотність, сіпнувся в шезлонгу, намагаючись хоч краєм ока простежити за Софією, але вона вже зникла за кущами, й Іван Михайлович невдоволено заплющив очі. Чомусь раптом подумав про смерть. Ця думка злякала його, й не тому, що відчував жах перед смертю, зрештою, це почуття притаманне кожному, а тому, яким миттєвим і швидким буває у людини перехід від найвищого блаженства до відчаю, від радощів до смутку і справжнього горя. Щойно вглядався в дивовижні жіночі очі й щастя заповнювало його, а тепер чомусь думає про небуття. Точніше, про ту невловиму мить, яка відділяє життя від смерті: чи встигає людина усвідомити її і чим сповнена вона — жахом чи умиротворенням? Мабуть, ніхто й ніколи не одержить відповіді на це, та й чи потрібна відповідь?

• 1/47
• Следующая