Выбери любимый жанр

Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 76


Изменить размер шрифта:

76

Вони наздогнали ескадрон уже на виїзді з міста. Іван Іванович тримався поруч Вариводи, йому не хотілося відпускати його від себе. Звичайно, зять і сам добре знав дорогу до Іванополя, а вже там міг розпитати людей про путівці на хутір Боричі, однак Івану Івановичу вдалося довести: на все це доведеться витрачати час, а він проведе ескадрон через ліс відомим йому путівцем: червоноармійці зможуть непомітно оточити хутір і вдарити по бандитах несподівано.

Логіка в цьому була, й Варивода погодився: дивився на Івана Івановича приязно — виявляється, тесть гарна людина й зовсім своя, а він чомусь відчував до нього підсвідому неприязнь…

Ескадрон ішов легкою риссю, здіймаючи за собою хмару куряви, і раптом Іван Іванович уявив, що за ним не бійці з червоними зірками на кашкетах, а свої з тризубами, й попереду надимається вітром рідний жовто-блакитний прапор. Й ген-ген навколо прибрані вже поля — його Україна, він господар! Велика неозора земля, райська земля, хлібна земля, заможна й благодатна. Й люди живуть на ній статечні й багаті, такі, як він, а босота з червоними зірками, що гарцює позаду, змінила шаблі на орала й ходить за плугом по його полю — хай ходить, хай працює, споконвіку так було: один пан, а решта — бидло…

І якби не Фрося!

Згадка про Фросю засмутила Івана Івановича — сидить у темному льосі, либонь, плаче, та пехай поплаче, нехай виплаче глупоту з голови, може, трохи порозумнішає.

Каже: коханий!

Набачилися кохання, цих раїв у куренях, поплаче й перестане, он як рвалося в неї серце, коли народила мертву дитину, а забула, заспокоїлася, пережила…

Аби тільки не підвів Длугопольський…

Проте все розраховане й вивірене, похибка виключається, і цього разу він відіграється…

Іван Іванович скосив око на Вариводу. Іде попереду своїх червоних кіннотників і не знає, що це — остання путь. Посміхається, розпашілий від свіжого повітря, мабуть, уявляє, як оточує хутір і нищить бандитів, як рубає їх твоєю гострою шаблею, як кладе направо її наліво, як власноручно прокладає шлях до світової революції. Але ж ніколи по побачити тобі не тільки тої революції, не побачити тобі навіть Фросі, й не знатимеш, що твоя кохана й віддана дружина поплаче-поплаче й знайде собі іншого, не менш коханого, але тепер уже він, батько, подбає, аби комісаровим духом од нього не пахло.

І як він міг прогавити дочку?

Іван Іванович ще раз глипнув очима на зятя й злостиво скривив губи. Але одразу ж згадав Фросю у погребі — певно, не треба випускати її звідти до ранку, аби втомилася й перегоріла, тоді він її візьме голіруч. Проте знав також: не дочекається до ранку. Після того, як скосять кулеметами червоний ескадрон, скоріше в Бердичів: він перший принесе звістку про нещастя, а потім додому, аби звільнити дочку. У погребі ж зимно, лячно й свічка догоряє… А може, вже згасла, й Фрося сама у страшній темряві?

…Свічка й справді догоряла й Фрося дивилася на неї немигаючими очима. Сліз уже не було, виплакалася, безнадія огорнула її, раптом уявила погріб могилою — змела якісь банки з нижньої полиці й простягнулася на холодній дошці, як у труні: склала на грудях руки й попросила у бога смерті. Попросила щиро, бо справді не хотіла жити. Та й для чого жити? Батько зрадив, коханого вбили, зараз згасне свічка, й серце в неї зупиниться…

Фрося відчула, що холод огортає її, либонь, їй просто стало зимно в льосі, але повірила, що приходить смерть, однак від цього не стало жахно — якесь умиротворення огорнуло її, і Фрося зрозуміла, що вмирати зовсім не лячно. Вона перехрестилася, навіки прощаючись із світом, підвелася, щоб задмухати свічку й пришвидшити кінець, і раптом якесь шарудіння долинуло до погреба. Вирішила: це кров гупає в скронях, та почула кроки над головою — хтось ходив по веранді, невже повернувся батько? Але ж повів ескадрон за Іванопіль, а свічка ще не догоріла, отже, не батько…

Невже завітала до них Горпина?..

Ще не вірячи в удачу, Фрося схопила пляшку з товстого зеленкуватого скла, підвелася по драбині й постукала денцем пляшки у ляду. Прислухалася: кроки затихли, і тоді Фрося постукала голосніше й закричала:

— Відчиніть, тітонько, відчиніть швидше!

Ляда загриміла, й денне світло затопило льох. Фрося побачила злякане тітчине обличчя, вхопилася за простягнуту руку, знеможено лягла грудьми на пофарбовану підлогу веранди, не в силі підвестися.

— Чого це ти там? — здивувалася тітка. — Й чого ляду замкнуто?

Фрося підвелася на коліна й так, на колінах, посунула до дверей. Тітка підхопила її під пахви, поставила на йоги, й тільки тоді Фрося оговталася.

Скільки ж вона просиділа у льосі? Свічка ще мерехтить, либонь, півгодини, може, вона ще встигне?

Фрося відштовхнула тітку й кинулася надвір. Може, встигне, калаталася думка, не чула розпачливих тітчиних вигуків, хвіртка ляснула за нею, й вона побігла просто в домашніх повстяних капцях, й тільки голі коліна блимали з-під короткуватої бавовняної сукенки.

Перехожі зупинялися й дивилися на Фросю здивовано, але вона не звертала на них уваги — серце, здавалося, вистрибне з грудей, та все ж бігла…

Червоноармієць на воротах перепинив Фросі шлях, та вона зчинила галас, пробувала навіть вхопитися за гвинтівку. На дворі перед казармою почули їх, і до воріт підбіг літній сивий чоловік у гімнастерці з синіми “разговорами”.

— Товаришу комісаре, — вигукнув вартовий, підштовхнувши до нього Фросю. — Якась навіжена, вимагас найстаршого командира й каже, що вона дружина комполку!..

Сивий відсторонив червоноармійця.

— Що сталося, Фросю?

Тепер Фрося впізнала його: Сергій познайомив їх у клубі, назвавши комісаром полку Яремчуком.

— Біда! — видихнула Фрося і люто відштовхнула вартового. — Біда, кажу, й треба рятувати!..

— Кого? — не збагнув Яремчук.

— Я ж кажу: засідка, і Сергій повів ескадрон… Бандитська засідка за Іванополем, і ескадрон потрапить до неї…

— Чекай, Фросю, їх же повів твій батько, бандити на хуторі Боричі, твій батько побачив їх і сам зголосився показати шлях до хутора.

— Він повів ескадрон у засідку, — вигукнула Фрося, — треба наздогнати їх і попередити…

Комісар зиркнув на годинник.

— Тридцять шість хвилин, — похитав головою, — багатенько… Чого стоїш? — раптом закричав на вартового. — Не чуєш? Коня мені, швидше!

— І мені, — наказала Фрося, — і мені коня, бо я поскачу також!

— Сідлати двох коней, — ствердив комісар, та, коли вже вартовий побіг, схаменувся: — Навіщо тобі? До Іванополя тридцять верст, коней заганятимемо, чи витримаєш?

— Я все витримаю, — одказала Фрося. — Мусимо наздогнати.

Зненацька пригадала, як бігла колись в хуртовину викупляти Якубовича, як просила сили у старезного дуба — була дурним дівчиськом, а може, таким і лишилася?

— Як же? — нарешті почула комісарове запитання. — Аджеж твій батько…

— Ненавидить він Сергія, — одповіла Фрося з гіркотою. — Усіх нас ненавидить… — Затнулася, адже вперше відмежувалася не лише від батька, а від усього дотеперішнього життя.

Комісар уважно подивився на Фросю.

— І ти знала це?

Фрося не відповіла й, на щастя, не треба було відповідати, бо з конюшні вискочив вартовий верхи на гнідому сильному коні, він вів за повід білого жеребчика, і Фрося подумала: шкода заганяти таку красиву тварину. Проте цілий ескадрон може полягти під кулями, а вона шкодує коня…

Яремчук одразу пустив свого гнідого наметом, озирнувся на Фросю й тільки схвально примружив очі — що не кажи, а сільську дівку завжди відрізниш від міської панянки: он як пригнулася до шиї жеребчика й міцно стиснула коліньми боки коня.

Вони розлякали курей на бердичівській околиці й вискочили на Іванопольський шлях. Фрося погладила білого жеребчика по шиї, той скосив на неї чорне розумне око, видно, зрозумів, чого хоче від нього вершниця, і наздогнав вищого й сильнішого гнідого. Тепер коні скакали голова в голову, летіли, розриваючи грудьми ще тепле вересневе повітря, а Фрося все думала: невже не встигнемо? І наче відповідаючи їй, комісар мовив голосно, аби почула крізь гупання копит:

76
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело