Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 55

• Предыдущая
• 55/72
• Следующая

У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна — жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся — потягне аж за п’ятдесят.

Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:

— З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею — я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, — професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: — Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.

Устимчик потонув у зручному фотелі.

— Прошу вас, Аглає Дем’янівно, — почав він, — розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.

— О-о! Деталей скільки завгодно, — заторохтіла Аглая Дем’янівна. — Олька — це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, — професорка зробила великі очі, — вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити — в тюрмі, а після цього — в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!

— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?

— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.

Устимчик насторожився:

— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?

— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.

Устимчик сидів як на голках.

— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?

— Хвилиночку, — професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.

“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.

— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…

Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні — “кв. 8”.

— Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.

Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.

“Так і є, — подумав лейтенант, — подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.

— У Сидоренко бував хто-небудь? — запитав Устимчик.

— Ні, характер у неї, знаєте, — закрутила головою Аглая Дем’янівна, — м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне — аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.

— Часто вона одержувала посилки?

— Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.

— І всі з цінними речами?

— В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… — Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.

— А до неї ніхто не приїздив?

— Не бачила.

Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.

— Це не Ольга Сидоренко? — запитав.

Професорка довго тримала знімок.

— Вона! — мовила нарешті впевнено. — Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…

Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке — не злякалася, навіть не здивувалася.

— Отже, ви твердите, — перебив професорку, — що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?

— Так, тверджу.

— Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.

— З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.

Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.

Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.

— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!

Дробаха був настроєний не так оптимістично:

— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.

— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.

— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами “Фед…” Ну а решта — справа техніки.

Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:

— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.

Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.

Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю”.

Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш — мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.

А Хаблак схвалив:

— Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.

І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.

Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:

— Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?

Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.

Відповідь була залізобетонна:

— То ж директор, а хто ти?

Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.

Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.

— І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, — невесело посміхнувся Хаблак. — Либонь, злякався.

— Ну, й погорів би ні за цапову душу, — констатував Устимчик. — Худяков, братику, це шишка й з’їсти кожною го з нас ого як може! Гам — і нема…

Устимчик не сказав Хаблакові, що картату сорочку насмілився купити лише після того, коли дізнався, що полковник Каштанов не проти новітньої моди. Для чого ж казати? Нехай товариші думають, що він людина самостійна і йому байдуже, як поставиться начальство до його, так би мовити, лівацьких вибриків.

Почався дощ, але мало не одразу припинився. Устимчик, трохи згущуючи фарби, розповідав про чернігівську професорку.

Звернули в під’їзд високого будинку. На четвертому поверсі постояли кілька хвилин, подзвонили. Ніхто не відчиняв. Знову подзвонили. За дверима хтось зачовгав стоптаними туфлями, сиплий голос запитав:

• Предыдущая
• 55/72
• Следующая