Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 45
- Предыдущая
- 45/72
- Следующая
Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його — чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.
Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.
— Кінчатимемо? — запитав байдуже.
— Давай! — відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.
Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?
— Дурні, — сказав нараз якомога спокійніше, — я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось — звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.
— Ми — за гаманцями? — люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.
— Розв’яжи, — кивнув на Хаблака.
— Але ж…
— Я сказав!
Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями — зовсім затерпли. Пригладив волосся.
— Жартівники! — мовив з презирством.
Гоша сухо реготнув.
— Перевірка, — пояснив. — Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…
— А якщо б я зламав собі шию на сходах? — перейшов у наступ Хаблак.
Гоша розвів руками.
— Видатки… — одповів цинічно. — Кожне виробництво має видатки, а наше особливо.
Хаблак пройшов до столу. Ні слова не кажучи, налив у склянку горілки. Випив і пожував огірка: мусив хоч трохи підбадьоритися — голова тупо боліла й у вухах стояв дзвін. Почекав трохи й випив ще.
— Оце по-нашому, — підвів склянку вусатий. — Ваше здоров’я, львівський сер.
Гоша дихнув Хаблакові в потилицю. Поклав на край столу витягнуті в нього документи й гроші.
— Не сердься, — мовив примирливо, — бачу, ми з тобою зійдемось. Аби мав башлі.
— Без башлів у порядну компанію не ходять, — погодився Хаблак.
— Монети маєш?
— Рідко. Частіше зливки.
— Домовимось. Можеш на тому тижні?
— Можу.
— Мені треба злітати у Львів.
— Ясно. Зустрінемось у барі.
Хаблак подумав, що навряд чи вони дадуть Гоші можливість ще цілий тиждень розкошувати в білій куртці, але тільки посміхнувся й поплескав його по плечі.
Лисий розлив у склянки коньяк.
— За успіх! — пробуркотів.
Хаблак лише ковтнув і поставив склянку,
— Бувайте… — сказав не дуже привітно. — Бувайте, хлопчики, до зустрічі на тому тижні.
11
Зозуля вибрав час, коли Ютковська пішла на роботу, й подзвонив до її квартири.
Довго не відчиняли, либонь, розглядали лейтенанта у вічко, нарешті запитали коротко:
— Хто?
Зозуля пояснив, що він з газової інспекції, і показав посвідчення, лише тоді клацнув замок і його впустили.
В передпокої стояла літня огрядна жінка й підозріло дивилася на лейтенанта.
— Правильно робите, тітонько, — заохотив Зозуля, — тепер документи обов’язково вимагати треба — в нашому парадному так-от квартиру обчистили. Мовляв, прийшли з жеку, бабуся і впустила, а вони, гади, її по кумполу й забрали все, що могли.
Жінка лячно відступила до кімнати, Зозуля помітив це й заспокоїв:
— Але ми люди офіційні, зараз оглянемо ваш газ і плиту перевіримо, щоб ажур був. — Він поставив на підлогу валізку з інструментами, дістав рожкового ключа, і цей ключ нарешті остаточно заспокоїв жінку. Полегшено зітхнула й пішла до кухні.
Зозуля витягнув зошит.
— Квартира ваша? — запитав.
— Моя.
— Прізвище, будь ласка.
— Ютковська Дора Юхимівна.
Лейтенант відклав зошит, поворушив ключем кран.
— Здається, є витік газу, — сказав суворо. — Точно є, й доведеться перекрити.
— Я вас прошу, — захвилювалася жінка, — дуже прошу, зробіть, бо як без газу?
Вона побігла кудись до кімнати, либонь, шукати карбованця чи навіть трояка, повернулася й поклала-таки на стіл карбованця, але Зозуля рішуче відсунув його.
— Зробимо, — пообіцяв, порпаючись в інструментах, — зробимо, громадянко Ютковська, і не треба нам ваших грошей. Заберіть.
Жінка не забрала, вважаючи, мабуть, що майстер відмовляється від грошей з делікатності, тоді Зозуля рішуче сунув карбованця їй в руку. Взявся крутити кран.
— Ютковська? — запитав, наче просто так, з цікавості. — На тому тижні був також у Ютковських. Здається, на Стрілецькій.
— Ютковських у Києві багато, — погодилась жінка.
— І всі ваші родичі!.. — зареготав Зозуля.
— Гарно мати багато родичів, — схвалила Дора Юхимівна. — Багато родичів — багато добра!
— І у вас багато?
— Не дав бог.
— Самі живете?
— Чого сама, з племінницею.
— Своїх дітей нема? — не зовсім тактовно поцікавився лейтенант.
— Є, але поїхали. В Алжір, на два роки.
— Ну й добре, — зрадів Зозуля, немов сам був причетний до цієї поїздки. — Зароблять на машину, вас кататимуть.
— Краще б тут були.
— Не кажіть, машина — це річ. Особливо нова “Волга”. Приїдуть діти, посадять вас у автомобіль, повезуть до родичів.
— Нема куди їхати.
— Зовсім родичів не маєте?
— А-а, — махнула рукою, — десята вода на киселі.
— Як так?
— Троюрідний брат.
— Все ж брат, і це добре, — схвалив Зозуля, — бо, кажуть, на безлюдді й Хома чоловік. Чули?
— На безриб’ї і рак риба?
— Точно. І де ж він живе?
— Брат?
— Троюрідний… — посміхнувся Зозуля, буцім його це зовсім не цікавило.
— Далеко. На Водопарку.
— Так, далеко. Однак, якщо гарна квартира…
— Однокімнатна.
— Холостяк?
— Старий борсук.
— Старому — що! Старий може не працювати. На Водопарку ліс поруч, ходи, гриби збирай…
— Ліс, точно, поруч і став.
— Знаю, — підтвердив Зозуля, — там будинки дев’ятиповерхові.
— Він у шістнадцяти…
— По-моєму, біля ставу великих нема.
— Є один, лівіше від шосе. Квартири там гарні, але я б не поїхала.
— Чого? Метро там зовсім близько.
— Але ж у нас — центріше бути не може!
— Центр залишається центром, — погодився лейтенант. — І на якому поверсі мешкає ваш брат?
Жінка подивилася на нього підозріло, але Зозуля так старанно крутив кран, — мовляв, розмова так, між іншим, — що тільки похитала головою.
— Не знаю, — відповіла, — діти розповідали, що в шістнадцятиповерховому, лівіше від ставу, а я там не була.
— Побуваєте. На новій машині. І як звуть вашого троюрідного?
Либонь, лейтенант поспішив і зробив помилку. Його настирливість і так переходила всі межі: жінка могла й запідозрити щось. Зозуля одразу дав задній хід:
— Питаю просто так, з цікавості… Люблю чути нові прізвища. Недавно був у одного чудика, знаєте, як його? Ніколи не повірите. Таксистов! І справді, в таксопарку працює…
Жінка знизала плечима. Зозуля ще трохи поворушив кран, намилив його, пустив газ і, впевнившись, що витоку нема, склав інструменти. Зрештою, він дізнався й так багато. За день — два вони переберуть усіх мешканців однокімнатних квартир шістнадцятиповерхового красеня й знайдуть родича Дори Юхимівни Ютковської. Обов’язково знайдуть: не таке вже це й велике діло.
— Приймайте роботу, тітонько! — мовив весело.
12
Зозуля запропонував розпочати знайомство з мешканцями будинку на Водопарку з вивчення домової книги: все просто, тобі дають список тих, хто живе в однокімнатних квартирах, і ти вже сам дивишся, чи може хтось з них бути родичем Розалії Ютковської і троюрідним братом Дори Юхимівни.
Звичайно, він мав рацію, та Хаблак чомусь не поспішав до контори, що розташувалася за квартал від будинку. Капітан посидів з хвилину на лавці біля першого парадного, зайшов усередину, де над поштовими скриньками висів список мешканців.
Малявський. Ільченко. Журавльова. Попадин. Білевич. Божик. Кушнір. Кузін. Долішня. Береговенко. Кучугурний. Матов. Явкін…
Незнайомі прізвища, як незнайомі предмети, — нічого не кажуть і не викликають жодних асоціацій.
Ільченко… Може, чоловік, а може, й жінка, стара й немічна чи зовсім молода, вродлива.
- Предыдущая
- 45/72
- Следующая