Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 43

• Предыдущая
• 43/72
• Следующая

— Я хочу шампанського. І візьми ще по келиху коньяку.

Гоша сам приніс замовлення, хоч увечері йому допомагала огрядна й не дуже охайна жінка. Він відкоркував шампанське й налив у фужери, іронічно зиркнув на Люду, що намагалася грати великосвітську даму, затримав погляд на Хаблакові й мовив упевнено:

— Бажаю гарно відпочити в нашому місті.

— Звідки знаєте, що я приїжджий? — здивувався капітан.

Гоша посміхнувся:

— Я рідко коли помиляюсь. Раніше ніколи не бачив вас у себе, а хто в Одесі, маючи такі краватки, не заходив до нашого бару?

Певно, він вважав свій заклад якщо не аристократичним центром Одеси, то принаймні майже таким.

Хаблака потішило Гошине визнання його краваток, вій дружелюбно зиркнув на бармена, подумавши, що цей чоловік з хрящуватими вухами досвідчений і спостережливий, вміє розраховувати свої ходи набагато вперед. І невідомо, як би вони вийшли на нього, коли б не газета.

— Мені подобається у вас, — ствердив капітан.

— Звідки ви?

— Зі Львова.

— Львів — тато, Одеса — мама… — зареготав Гоша.

— Вип’єте з нами?

— За знайомство — з задоволенням. — Гоша приніс фужер, але налив собі шампанського тільки на денце.

— А які в нас дівчата! — підморгнув Хаблакові на Люду.

— Мені все більше подобається Одеса, — щиро зізнався Хаблак, бо був задоволений своїми першими кроками тут.

— Скоро ви закохаєтесь у неї. — Гоша пробачився, що не може приділити гостеві більше уваги, й пішов за стійку. Люда швидко спорожнила свій фужер, капітан підлив їй ще — щоки в дівчини запашіли й очі заблищали, вона трохи вже втратила контроль над собою, і Хаблак почав розпитувати її про відвідувачів бару.

— Хо! — вигукнула Люда. — Ти мені подобаєшся, і я не поступлюся тобою. — Певно, вона невірно зрозуміла Хаблака й мала на увазі відвідувачок, — капітан завірив її в своїй прихильності, пояснив, що, перебуваючи в Одесі, хотів би владнати деякі справи. А наскільки він зрозумів, у Гоші якраз збираються потрібні йому люди.

— Що тебе цікавить? — Люда долила собі вина. — Шмутки чи?.. — виразно поворушила великим і вказівним пальцями.

Хаблак удав здивування.

— А можна?.. — запитав недовірливо. — Я б не відмовився від доларів.

— Знаєш, скільки коштують?

— Вважаєш мене за кошеня?

Люда нараз зареготала весело.

— Але ж і на досвідченого горобця не схожий.

Хаблак відсунув від неї келих з коньяком. Мовив різко:

— Набралася!..

Нараз дівчина посерйознішала, вона не була такою п’яною, як здавалося. Підсунулася до Хаблака й запитала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним?

— Хочу, якщо в нього справді щось є. Не треба мені дрібних фарцовників, таких і у Львові навалом.

Люда рішуче загасила в попільниці сигарету. Роззирнулася і, видно, побачивши кого треба, стала пробиратися до виходу. Вона повернулася хвилин через п’ять, підійшовши до одного із столиків, нахилилася й прошепотіла щось хлопцеві з довгими баками — Хаблак упізнав ранішнього Гошиного відвідувача.

Сівши за стіл, дівчина повідомила:

— Зараз до нас підсяде Вова. Тільки врахуй, з тебе належить.

— За мною ніколи не пропадає, — цілком серйозно відповів Хаблак.

Вова опинився за їхнім столиком якось непомітно. Капітан, здавалося, не спускав з нього очей, та все ж прогавив момент, коли хлопець з бачками підсів до них. Видно, Вова визнав за можливе відразу трохи подоїти клієнта, бо замовив коньяку й кави, й Гоша, догідливо посміхаючись, приніс замовлене на підносі. Вова взяв свою чашечку, інтелігентно відставивши мізинець, либонь, він узагалі вважав себе якщо не аристократом, то людиною, яка піднялася над звичайною сірою масою, — носив яскраво-зелений оксамитовий піджак і краватку-метелик. А курив “Марлборо”.

Він запропонував Хаблакові сигарету, той не відмовився — ковтнули коньяку й закурили. Потім Вова, який назвався Вольдемаром, ковтнув ще раз і запитав ухильно:

— Чим цікавишся?

Хаблак ніжно погладив оксамитовий рукав Вовиного піджака.

— Вміють же люди робити! — вигукнув. — Мені б такі костюми, за день би план виконав.

— Торгуєш?

— Торгую, — зітхнув. — Але ж яка торгівля…

— Знаємо вас: дебет, кредит, сальдо-бульдо до кишені!

— Кожному своє… — задоволено реготнув Хаблак.

Вова взяв чашечку з кавою, та одразу поставив. Безцеремонно поплескав Люду трохи нижче спини, наказав:

— Ти, Людочко, вшийся на хвилину, нам побалакати треба.

Дівчина аніскілечки не образилась, пересіла, либонь, до подруги, бо зареготали весело й почали перешіптуватися. Вова уважно подивився на Хаблака.

— Що потребуєш? — повторив запитання.

— А що маєш?

— Я маю всю нашу неосяжну країну, — посміхнувся, і Хаблак вирішив, що запам’ятає це Вовине нахабство й неодмінно пригадає йому.

— Я б не відмовився від зливків, — глухо прошепотів Хаблак.

— Скільки?

— Ваші пропозиції?

— Маю один.

Капітан розчаровано позіхнув.

— Дрібних не потребую.

— Що! — Вова ледь не підскочив на стільці. — І п’ять тебе не влаштує?

— І п’ять.

— Ого! — зиркнув Вова з повагою. — Але ж більше не маю.

— Я так і гадав. — Хаблак згадав Вовине нахабство й відплатив хоч трохи: — Дрібнота пузата.

Вова образився не на жарт.

— Ти, фраєр! — почав загрозливо підводити руку, та Хаблак обірвав його жорстко:

— Мовлено — дрібнота, і заткни пельку! І відчалюй звідси, зрозумів?

Здається, до Вови нарешті дійшло, що має справу з діловою людиною. Випростався на стільці, й очі в нього забігали.

— Скільки ж треба? — запитав, не зводячи погляду з капітана.

— Тисячі дві—три…

— Овва! — захоплено вигукнув Вова й нахилився до Хаблака, як пес, який хоче, щоб його погладили. — Я подумаю, можливо, щось зробимо. — Він квапливо допив коньяк і пересів на своє місце.

Люда повернулася мало не одразу.

— Домовились? — запитала зацікавлено.

— Дрібнота… — зневажливо мовив Хаблак.

— Вова? Дрібнота? Ну, знаєш… — Раптом подивилася на Хаблака з повагою. — Я хочу ще шампанського, милий.

— Замов. — Капітан перехопив допитливий погляд Волошина й кивнув ледь помітно. Куточками очей побачив, як попрямував Вова до виходу. Був певен: зараз поверне круто до коридора й погрюкає до Гошиної підсобки. Справді, огрядна Гошина помічниця визирнула звідти, Покликала бармена. Він повернувся через кілька хвилин, мало не одразу з’явився у залі й Вова. Підійшов до Хаблака, прошепотів:

— Завтра ввечері одержиш відповідь. Я тобі організую зустріч.

“Звичайно, завтра, — подумав капітан. — Гоша — твердий горішок, йому поміркувати треба. Можливо, сам захоче зав’язати стосунки з львівським торгашем. Що ж, підганяти бармена не треба”.

Хаблак допив свою каву й досить прозоро натякнув Люді:

— Стомився я… Зміна клімату, чи що?

Люда обдарувала його чарівною усмішкою.

— Я до тебе сьогодні не можу, — відповіла просто, наче йшлося про культпохід у кіно. — Там на поверсі чергує таке стерво!..

Капітан зітхнув з полегшенням: не треба чогось вигадувати.

— Завтра в мене важкий день, — пояснив. — Подзвони мені післязавтра.

— Домовились. — Люда неохоче підвелася, та Хаблак не звернув на це жодної уваги.

Наступного ранку капітан подзвонив Волошину, і старший лейтенант, зважаючи на те, що за Хаблаком могли стежити, призначив йому побачення на приватній квартирі. Хаблак узяв таксі, більше машин на стоянці не було, ніхто від готелю не рушив за ними, і капітан заспокоївся. Він зустрівся з Волошиним в одному з стандартних п’ятиповерхових будинків, які забуваються одразу після відвідин. Волошин устиг уже приготувати сніданок — у квартирі смачно пахло яєчнею і кавою. Вони розташувалися в кухні й поїли з апетитом, обмінюючись враженнями від учорашнього вечора.

— Кубло!.. — Волошин ковтнув кави. — Навколо цього Гоші крутиться всяка погань, і декого ми знаємо. До речі, й Вову. Притягався за дрібну спекуляцію різними шмутками, у нас, сам розумієш, порт, і за всім не простежиш. Гоша в них, мабуть, за головного.

• Предыдущая
• 43/72
• Следующая