Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 32

• Предыдущая
• 32/72
• Следующая

Жінка підвелася — мабуть, вже оговталася, поки приїхали міліцейські машини, та все ж щоки в неї тремтіли й дивилася злякано.

— Он там, — вказала на будиночок, — я вранці дивлюсь, відчинено, погукала, та ніхто не відповів. Я й зазирнула, а він лежить мертвий.

Хаблак пропустив уперед старшину з собакою. Запитав:

— Нікого не бачили?

— Я рано підводжусь, о шостій. У цей час люди ще сплять. Та й взагалі тепер рідко хто тут ночує…

Пес покрутився і взяв слід, повів провулком, що виходив до Дніпра^і Хаблак подумав: навряд чи з цього щось вийде. Доведе до зупинки річкового трамвая й зась, там народу сотні й трамваї ходять через кожну годину — шукай вітра в полі. Либонь, Дробаха був такої ж думки, бо подивився вслід провідникові з собакою й мовив по-діловому:

— А тепер — за роботу.

Садовий будиночок стояв на високих палях, власне, кімната з невеличкою верандою утворювали другий поверх, а внизу було щось на зразок комори чи передпокою — сходи звідси вели на веранду. Незамкнуті двері жалібно порипували й хилиталися від протягу, а за ними в незручній позі, підібгавши під себе руки, лежав Олег Ситник.

Заклацав затвор фотоапарата, оперативник сфотографував тіло й пропустив уперед Чушкова, а Хаблак почав оглядати замок, з якого стирчав ключ. Побачивши ледь помітні подряпини біля замкового отвору, акуратно витягнув ключ, підкликав Дробаху.

— Бачите, — вказав, — мабуть, його раніше відімкнули відмичкою, може, просто цвяхом. Замок нікудишній, два рази колупнути — і все.

— Угу, — ствердив Дробаха й підкликав оперативника. — Зніміть замок — і на експертизу.

Чушков нарешті закінчив попередній огляд тіла.

— Пролом черепа, — повідомив. — Дуже сильний удар, певно, чимось металевим. Смерть настала десь годин десять — дванадцять тому. Після розтину доповім докладніше.

Приїхала швидка допомога, тіло Ситника повезли в морг. Дробаха з Хаблаком почали оглядати комору. Тут зберігався різний садовий інвентар — лопати й граблі, сапка, дві старих бочки, порожні пляшки, моток дроту. Ліворуч од дверей — вільне місце, праворуч — стіл на трьох ніжках, капітан уважно оглянув його й дійшов висновку, що стіл не чіпали. Весь він був укритий товстим шаром пилу, і злочинець, якщо б хоч торкнувся поверхні, обов’язково залишив би слід.

Дробаха став ліворуч од дверей, взяв якусь палицю.

— Він заховався тут, — сказав. — Ситник зайшов до комори, — підвів палицю, — сильний удар по голові — врахуйте, Ситник високий, мусив пригнутися, коли заходив, він просто підставив голову, і злочинець скористався з нього.

— Логічно, — погодився Хаблак. — Спільник Ситника дізнався, що ми запідозрили хлопця, боявся, що той викаже його, й вирішив прибрати.

— І кінці у воду, — зауважив похмуро Дробаха.

Хаблак не дуже ввічливо відсторонив слідчого й почав оглядати стіну, на якій висіли пилка й лійка для поливання. В стіні стирчали ще кілька цвяхів, вони-то й зацікавили капітана.

— Щось знайшли? — запитав Дробаха.

Хаблак акуратно зняв з цвяха ниточку, підніс до світла, роздивився уважно. Потім узяв в оперативника ліхтар, присвітив і обдивився один з цвяхів у лупу.

— Кров, — мовив упевнено. — Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.

— Нитка?.. — занетерпеливився Дробаха. — І ви вважаєте?..

Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.

Слідчий схвильовано протер окуляри, надів їх і почав уважно розглядати нитку.

— Оранжева, — мовив так, наче зробив велике відкриття. — Оранжева бавовняна нитка.

Хаблак повернувся до комори. Став біля дверей, взяв у Дробахи палицю. Розмахнувся сильно, удав, що б’є, і ледь не зачепився за одвірок.

Дробаха засміявся умиротворено.

— Точно, — констатував, — він мусив зачепитися за цвях, все ж наслідив, падлюка, і ми вже маємо нитку.

— Маємо, — погодився Хаблак. — У прямому й переносному смислі.

Повернувся старшина з собакою. Як і гадав Хаблак, пес довів тільки до причалу, але поводився, наче спіймав злочинця, — гордовито махав хвостом і зазирав старшині у вічі, чекав похвали, зрештою, він виконав свій обов’язок, а те, що люди вигадали річковий трамвай, його вже не обходило.

Дробаха з Хаблаком розташувалися за літнім столом під яблунею, почали розпитувати сусідку та ще одного садівника, котрий мешкав навпроти, — його запросили як понятого. Виявилось, сусідка приїхала до саду вчора ввечері, вирішила ночувати тут, бо наступного дня мала відгул і хотіла попорпатися на городі з самісінького ранку. З тіткою Ситника вона працювала на одному заводі, разом одержували ділянки, будувалися, садили дерева, Олег приїжджав сюди досить часто, допомагав тітці, іноді привозив із собою компанії — дівчат і хлопців, які щось робили в саду, купалися й танцювали, — що поробиш, молодь…

Ситникова тітка якраз два тижні тому одержала відпустку й поїхала по безкоштовній путівці до Ялти, ключ від дому лишила Олегові — і ось треба, щоб сталося таке нещастя.

— Олег бував на дачі після від’їзду тітки? — запитав Хаблак.

— Раз чи два. Так, двічі, і останній раз із дівчиною.

— Знаєте її?

Жінка енергійно захитала головою.

— Вперше побачила. Вродлива, висока й молода, навіть дуже вродлива. Видна така, волосся каштанове й зачіска висока.

— Коли приїжджали?

— На тому тижні, у ту середу чи вівторок. Так, у вівторок, я через день працюю й того дня була вільна.

— Могли б упізнати ту дівчину? — запитав Дробаха. Він сидів у своїй улюбленій позі, склавши руки на череві й ворушачи великими пальцями. А над самісінькою головою в нього звисали стиглі червоні яблука.

Лише тепер Хаблак згадав, що фактично не снідав, до смерті захотілося яблук, та рвати не насмілився, хоч стиглі плоди й всипали землю під деревами. Проковтнув слину й одвернувся.

— Звичайно, впізнала б, — ствердила жінка.

— А більше ніхто сюди не приходив?

— Ні, не бачила.

— А ви не помічали? — звернувся Хаблак до сусіда.

— Ходять тут різні, — несхвально обізвався той, — народу на чужі яблука вистачає. Дивитися треба, не подивишся — обчистять. А Марія Василівна перед від’їздом просила за садом наглядати, то я й дивився, але хіба вгледиш? От бачите, за яблука вбили хлопця, і це ж треба, за фрукту. Ти попроси, я тобі тої фрукти корзину насиплю, аби по-чесному!

— А вчора ввечері ніхто тут не крутився?

— Я приїхала, коли вже стемніло, — втрутилася сусідка.

— Не бачив, чого гріх на душу брати, не бачив нікого, — ствердив чоловік. — І не чув. Щоб на допомогу кликали чи просто шум — ні, не чув нічого.

Хаблак зиркнув на Дробаху, той зрозумів його без слів — відпустили понятих і поїхали до міста.

— Треба одного нахабу перевірити, — заявив Хаблак, відкинувшись на м’яку спинку сидіння. — До речі, ви, Іване Яковичу, не снідали?

— Коли ж?

— Зазирнемо до мене, тут поруч, на Русанівській набережній, і ви, Михайле Михайловичу, — поклав Чушкову руку на плече, — теж ніколи не гостювали в мене.

— Ну, що ви, — заперечив Дробаха категорично, — про це не може бути й мови. Краще зазирнемо до чебуречної. Тут є чебуречна.

— Є, — ствердив Хаблак, — але чебуреками там, по-моєму, і не пахне. А Марина насмажить нам яєчні з ковбасою, більшого не гарантую, та яєчню…

— А ви, мій друже, песиміст, — пробуркотів Дробаха, — я особисто кращої думки про людство й навіть про працівників громадського харчування.

Хаблак лише зневажливо похитав головою, але його передбачення виявились безпідставними: чебуреки були, навіть непогані, принаймні гарячі, і вони віддали їм належне, знищивши аж по дві порції.

Дробаха, правда, міг би осилити й третю, та, подумавши, відмовився. Попросив принести чорної кави й зовсім умиротворено запитав у Хаблака:

— Якого нахабу ви мали на увазі, Сергію Антоновичу?

• Предыдущая
• 32/72
• Следующая