Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая

Тепер — ключі. Сутана монаха висіла мало не поруч — обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!

Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.

— Спокійно, святий отче! — наказав. — І не здумайте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?

— Я-які ключі?.. — почав монах, загикуючись. — Чого ви х-хочете від мене?

Гюнтер махнув рукою Аннет.

— Обшукай його!

Ченець сповз із тахти.

— Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…

Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.

— Встати! — скомандував Гюнтер. — І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…

Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.

— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.

— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я нікуди не піду, і ви не маєте права!..

— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фокусів!

Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спускатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — обличчям до стіни, руки над головою.

— Відчини! — вказав Аннет на двері.

Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто натиснути на курок, поворушити пальцем, і нема монаха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.

Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закричала. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.

Гюнтер зло пнув його ногою.

— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…

Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зиркав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.

У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими наручниками до високо забитої скоби.

— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.

Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на підлогу.

— Дайте мені води…

Отець Людвіг заметушився.

— Зараз… зараз…

— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й справедливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…

Монах заволав:

— Я стара й хвора людина і не витримаю!

— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахилився над Карлом. — Як тобі?

Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього тремтіли, і Гюнтер підвів його.

Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:

— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив друзям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні руки свої простягнув до них, клявся, що виб’є з мене таємницю, що есесівські методи — дитяча забавка, а гестапівці були примітивними й малограмотними, не вивчали всіх тонкощів катувань святої інквізиції. Може, я брешу, святий отче?

— Я хотів тільки налякати вас, пане Хаген, — швидко заговорив отець Людвіг, — а ви все прийняли за чисту монету.

— І з учорашнього вечора простояв прикутий до стіни!.. — гнівно блиснув на нього очима Карл. — Вони обпоїли мене, не знаю вже чим, але я нічого не пам’ятав і не міг чинити опору. Вони не дали мені ані краплини води…

— Що ж, тепер він сам відпочине, — злостиво засміявся Гюнтер, — матиме час для роздумів…

— Ви не залишите мене тут, синьйори, — почав канючити отець Людвіг. — Мені не простояти до ранку, й гріх ляже на вас!

— А ми висповідаємося у якого-небудь вашого колеги, — єхидно пояснив Гюнтер, — і він відпустить нам цей гріх!

— Я заявлю в поліцію! — заверещав монах. — Вас затримають і судитимуть!

— Аррівідерчі, отче, — насмішливо вклонився Гюнтер. — Я вимикаю світло, у темряві вам легше буде бесідувати з самим собою. Гадаю, це буде повчальний діалог! Рушимо, друзі. — Підтримуючи Карла, він повів його до виходу.

В останній момент Аннет стало шкода монаха.

— А коли його просто замкнути?

— Ні, — рішуче заперечив Гюнтер, — таким не можна прощати!

Отець Людвіг благав, плакав і погрожував, та Гюнтер спокійно замкнув двері.

— Наскільки я зрозумів, — зауважив, коли вийшли з підвалу, — святий отець не сказав свою частину шифру. Але ж ми можемо заплатити йому… Я тому й прикував його, щоб став поступливіший.

— Ти не зрозумів мене. Я ж казав, монах не має до шифру жодного відношення, — пояснив Карл. — Учора ввечері він розмовляв із слугою, до речі, ніякий то не слуга, а оберштурмфюрер СС. Тут на віллі був переправочний пункт для есесівців. Тому й кімната в підвалі — місяць живи, ніхто не дізнається. Святий отець вже поставив на мені хрест, і вони ні з чим зовсім не крилися. Є ще один Людвіг Пфердменгес, колишній штандартенфюрер СС, кузен нашого монаха. І знаєте, де він тепер? Ніколи не догадаєтесь. У Конго!..

— Де? — перепитав Гюнтер. — Ти не жартуєш?

— Ви з машиною? Не треба затримуватись тут.

— Ти оклигав? Можеш вийти на вулицю й почекати нас? Трохи далі, щоб не привертати уваги?

— Звичайно. Яка зараз година?

— П’ята.

— Ще сьогодні мусимо дістатися до Рима.

— Краще переночувати в Терні, — заперечила Анкет. — Подивись на себе — змучений! Навіщо поспішати?

— Старий пройда може повідомити свого кузена, щоб не довіряв нам, — пояснив Карл. — Ми не маємо права гаяти час, ти залишишся з машиною, поїдеш потихеньку додому, а ми…

— У Конго? — розпачливо вигукнула Аннет. — Ти збожеволів! Ну їх під три чорти, ці гроші, якщо через них стільки мук. Ви хоча б знаєте, де те Конго?

— Десь в Африці, — стенув плечима Гюнтер. — Але яке це має значення? Ми — журналісти, завтра навідаємось у посольство, візу нам дадуть без перешкод.

— Тоді й я полечу з вами! — рішуче заявила Аннет.

Карл підійшов до неї. Мабуть, правду кажуть, що в деяких жінок сили духу вистачить на кількох чоловіків.

Майнула думка: а якщо в Конго послати Гюнтера, а самому з Аннет гайнути до Флоренції? Та вона була недостойна справжнього чоловіка, та думка, й він одразу відкинув її, точніше, вона просто не затрималася, зникла, не залишивши сліду.

Карл узяв руку Аннет. Тримав, відчуваючи легке тремтіння.

— Ти ж хотіла побігати по музеях, — подивився їй у вічі. — Крім того, можуть бути ускладнення з візою. Нам легше — Гюнтер також має журналістське посвідчення, я влаштував йому це, і у нас, гадаю, ускладнень не буде. А у тебе… Ну й наш “фольксваген”…

Аннет сердито висмикнула руку.

— Отак би й сказав: нема з ким залишити машину.

Італійська старовина вже втратила для Аннет свої принади, але не призналася в тому, бо якось не прийнято жінкам одкриватися.

Умовність! Дівчина тупнула ногою спересердя, глянула на підлогу і згадала прикутого до стіни отця Людвіга.

— Монаха тепер не варто залишати прикутим, замкніть його — і все…

• Предыдущая
• 16/28
• Следующая