Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 73

• Предыдущая
• 73/76
• Следующая

— Так, у більшості випадків.

— Ну, і ви не є винятком! — не запитав, а ствердив бог. — Власне, ми все знаємо про вас, і мені хотілось би, щоб ви самі відповіли, для чого вам потрібно було все це? — Бог повторив своє перше запитання. — Тепер вам ясно, чого ми хочемо від вас?

Полковнику це було зрозуміло з самого початку, та не міг зібратися з думками, і зараз голова була порожня, стояв і кліпав очима, не в силі вимовити ані слова. Та раптом одна думка осінила його. Вона була настільки простою, що Грейт розсердився і стукнув себе кулаком по чолу: чому ця елементарна думка не прийшла раніше? Він сперся грудьми на стіл і, дивлячись богові просто у вічі, мовив з натиском:

— А для чого ви, створюючи людину, зробили її заздрісною? Ви почали вираховувати, скільки мені потрібно доларів. Сьогодні я маю триста і орієнтуюсь на сусіда, що заробляє п'ятсот. Моя мрія, моя заздрість — сусід із жалюгідними п'ятсотма доларами. Але ж коли я переплюну його, мені одразу стане мало п'ятисот, у мене з'явиться новий сусід, і я не спатиму ночами, заздрячи йому. І ця заздрість може привести мене до вбивства і до чорт його зна чого!.. — Нараз схаменувся, озирнувся на чорта, чи не образив його, але той посміхався самовдоволено: завжди приємно, коли ще раз дізнаєшся про свою популярність. — У нас у Штатах гроші є мірилом усього: честі, розуму, впливовості… А людина завжди хоче бути і впливовою, і розумною. Ви ніколи не переконаєте мене, що я — дурніший за ближнього мого, я ніколи не визнаю таланту чи генія в людині, з якою обідаю; я — талановитіший, я — розумніший! А коли мене починають мучити сумніви і заздрість ятрить серце, я завжди, навіть не бажаючи цього, підставлю йому ніжку. На могилі його виголошу палку промову, а вдома полегшено зітхну: померла людина, котра, здається, була розумнішою за мене. Бо його смерть розчистила шлях мені, і тепер я купаюся в променях слави. І після цього ви кажете про жалюгідні три мільйони! За ці копійки я не зможу купити ані десятої частини тої слави і шани, які мені потрібні!

Бог замислився.

— Але ж славу й шану можна здобути, наполегливо вдосконалюючи самого себе.

— Слова! — вигукнув Грейт і сам здивувався своєму нахабству. — Красиві слова, пробачте мене, пане Владика. Я можу стати найбільшим розумом світу, а мене купить за малу частку свого капіталу якийсь пройдисвіт з Техасу!

Бог розсердився:

— Все те, що ви тут наговорили, не давало вам права на обман, вбивство і зраду. І зараз ви намагаєтесь обманути нас, видаючи свої ниці почуття за типові. Але більшість з ваших колег з огидою відкинули б пропозицію Ангеля — ви ж пішли за ним і, хоча вас іноді мучили сумніви, були задоволені своєю долею. — Звернувся до апостолів: — Винен?

Ті, як по команді, підняли руки.

— Визнаємо вас винним, полковнику Грейт, але не. покараємо такою дрібницею, як двісті тисяч років одиночного ув'язнення. Ви заслуговуєте найвищої кари для людини — усвідомлення в кінці існування свого марності прожитих днів, болю від того, що відходиш у вічну пітьму, не залишивши нічого, про що б могли згадати, я не кажу далекі нащадки, хоча б діти. Цей біль в останню секунду життя, — бог підвівся і наче розчинився в повітрі, залишився тільки його голос, подібний до далекого грому, — розриває людину на шматки, цей біль залишається навічно — не буде кінця йому і краю!..

Грейт упав навколішки, вимолюючи помилування, та нараз замість бога перед ним з'явився дід — чорний сурдут на ньому був заляпаний багном, черевики й штани брудні, краватка з'їхала і нерозчесане волосся прилипло до спітнілого чола. Видно, дід поспішав, він став на коліна поруч з Грейтом, обняв його за шию і зашепотів тоскно:

— Що ти наробив, що наробив ти?.. Ганьба впала на всю нашу родину, я молив бога змилостивитись, та злочини твої страшні…

Грейтові стало важко дихати, і сльози потекли з очей, зробилося знову боляче під серцем — він відчув його удари.

— Але ж я ще не вмер, — заперечив дідові. — Я тільки лежу в могилі, задихаюсь, але ще живу.

Дід тужно похитав головою і щез. Грейт поворухнувся і справді відчув, що стоїть навколішках у могилі, його засипали вже зовсім, він задихався і не міг поворухнутися від болю. Але ж це означало смерть — ще кілька секунд, і він помре. І справдиться присуд бога — туга і біль навічно залишаться з ним.

Полковник поворухнувся і, перемагаючи біль, зробив спробу підвестися. Земля піддалася, і він випростав руки. Сперся на них і, напруживши всі сили, почав підводитись. Зрадів — земля посипалася, і він глибоко вдихнув свіже повітря — воно було таке солодке, наче не дихав ніколи в житті — затхле, вологе повітря закинутої штольні…

… Ангель ще раз роздивився довкола, чи не залишили чого, взяв під пахву ящик і потягнувся за кайлом. Та нараз відступив і впустив ящик.

— А-а!.. — злякано заверещав Хетель.

Земля на могилі спучилась, розсипалась, і в тьмяному світлі з'явилася маківка Грейта.

— А-а!.. — закричав голосніше Хетель.

— Та замовкніть же! — гримнув на Хетеля Ангель.

Витяг пістолет, спокійно зняв. його з запобіжника, нахилився над потилицею Грейта і вистрілив у неї двічі.

Для гарантії.

— Маємо до вас прохання, фрау Шварцвеллер, — мовив Ангель за сніданком. — Чи не могли б ви з'їздити до Унтеркрімля? Ми домовилися з нашим другом, що він повідомить хазяйку кафе «Гірський орел», де і коли ми зможемо зустрітись.

Вони пояснили фрау Шварцвеллер, що Грейт змушений був відлучитися на кілька днів.

— Гаразд, — погодилася жінка, — я тільки впораюсь по господарству.

— Скажете хазяйці «Гірського орла», що вас послав Пауль Абсхаген. Запам'ятали, Пауль Абсхаген?

Ангель вийшов з-за столу. Разом з Хетелем вони піднялися до своїх кімнат, взяли розсортовані ввечері папери. Велику паку (різні секретні документи головного управління імперської безпеки, які не мали для них жодної цінності й могли лише спричинитися до галасу в лівій пресі) поклали до портфеля, щоб спалити ці папери в горах.

Ангель непомітно обмацав внутрішню кишеню піджака (вночі, впевнившись, що Хетель спить, він підвівся і, захопивши з собою малу паку документів, вийшов до вбиральні, відібрав при тьмяному світлі ліхтарика аркуш, поклав до конверта). Тепер, раптом наче згадавши щось, зупинив Хетеля:

— Дві хвилини, Вольфганг, я тільки напишу кілька рядків додому.

Присів до столу і справді написав лише кілька рядків. Дістав конверт і засунув у нього листа. Надписав адресу, заклеїв, потримав так, щоб Хетель упевнився — лист справді додому. Потім загорнув у газету малу паку документів і поклав її до кишені. Хетель дивився на нього насторожено.

— Я знаю кількох офіцерів, які значаться в списках Кальтенбруннера…

— Що ви хочете цим сказати? — не відмовив собі в задоволенні трохи познущатися Ангель.

Хетель зніяковів.

— Нічого… Так, ми зустрічалися… Тепер, можливо, я не впізнав би їх…

Ангель дивився на Хетеля і розумів, що хвилює того. Обмірковував: можна було б, звичайно, відправити і Вольфганга туди, звідки ніхто не повертається, але чи зуміє він один домовитися з офіцерами СС, котрим доручено таємницю шифрів. Адже навіть вище есесівське керівництво не сумнівається, що він, гауптштурмфюрер СС Франц Ангель, загинув. Ні, Хетель незамінний. Він уже натякнув, що згоден послати під три чорти Штайнбауера, і треба добре обміркувати перспективи, які відкриваються. Головне: чи дотягнеться до них з Хетелем Шгайнбауерова рука? Пілота можна купити — він висадить їх десь у гірському районі Північної Італії. Там в Ангеля є ще старі друзі, які допомагали йому збувати фальшиві фунти стерлінгів. З їхньою допомогою вони продадуть золото й почнуть розшукувати «трійки».

Внизу почулися радісні вигуки — сміялася фрау Шварцвеллер, і якийсь чоловік відповідав їй. Ангель став за дверима, витягши з кишені пістолет.

— Гляньте-но, що там! — наказав Хетелю.

• Предыдущая
• 73/76
• Следующая